Військова стратегія розрізняє три форми досягнення фактору несподіванки на війні: блискавичних, невідомих для супротивника, маневрів; застосування технічних нововведень у військовому плані, проти яких не існує оборонних прийомів; тактичних маневрів в ході підготовки до баталії. Всі ці три форми несподіванки можуть бути попереджені та усунені через стратегічну розвідку.

Якість стратегічної розвідки забезпечується дипломатами. У сучасному світі міждержавні контакти не полишені діяльності шпигунів. Римляни шукали будь-яку сприятливу можливість для впровадження своїх офіційних представників та лазутчиків. У кожному періоді римської історії можна зустріти прецеденти постійного обміну дипломатичними місіями із сусідами.

Посольства в Римі мали назву “легація”, а посли іменувались легатами, ораторами і жезлоносцями, відносно посади в місії. У найдавніший, царський період римської історії, право посилати посольства належало монарху, а послами були представники колегії жерців, феціали. За доби Республіки право встановлювати дипломатичні контакти перейшло до Сенату. Кількість посланців в дипломатичній місії було різним – від трьох до десяти осіб. Всі посольства мали очільника. Для охорони та престижу послів їх іноді супроводжували військовослужбовці, або ж військові кораблі – в залежності від напрямку місії. Цілі посольства могли бути найрізноманітнішими: оголошення війни або укладення миру, підписання договорів, третейське замирення[1] міжнародних конфліктів.

Посольська делегація зазвичай була доволі чисельною: сам посол, його секретарі, супроводжуючі особи, перекладачі, охорона, слуги. Дипломатичне прикриття надавало ідеальні умови для збору інформаціі.

У джерелах є прямі вказівки на шпигунську діяльність послів. Так, у 195 р. до н.е. до Ефесу, місця де на той час перебував Селевкідський цар Антіох III Великий, римляни відправили послів, аби ті, виконуючи для виду посольські доручення, розвідали про приготування царя до війни, а також, шляхом проведення бесід, завоювали прихильність Ганнібала Барки на користь римлян. Цікавим є той факт, що про місцезнаходження Ганнібала римляни дізналися саме із доносу карфагенян, змушених дотримуватись статей миру, укладеного в 201 р. до н.е. після завершення Другої Пунічної війни (218-201 рр. до н. е.).

Поява дипломатів могла бути й попередженням, стримуючим засобом для потенційних агресорів. У 208 р. до н.е., коли массалійці інформували Рим про прибуття Газдрубала Барки до Галії, на це до Массалії були негайно відправлені двоє послів – Секст Антистій і Марк Рета. Вони доповіли, що Газдрубал має намір перейти Альпи. Таким чином, навіть під час військових дій дипломати намагалися інформувати Сенат.

Діяльність дипломатів часто викликала підозри і посланці, незважаючи на свій статус, піддавалися численним небезпекам. Зокрема, у 203 р. до н.е. дипломат Марк Валерій Левін переконав Сенат втому, що прибулі карфагенські посли насправді є шпигунами; у 172 р. до н.е. посли міста Ісси підозрювали в шпигунській діяльності представників іллірійського царя Гентія; у 58 р. до н.е. Гай Юлій Цезар доручив послам дізнатись про стан справ у таборі, вождя германського племені свевів Аріовіста:

“Коли Аріовіст побачив їх у себе в таборі, то він закричав в присутності свого війська: навіщо вони прийшли до нього? Може шпигувати? Вони спробували відповісти, але він не дав їм говорити і наказав закувати їх”[2].

В разі розкриття справжніх намірів місії, посли могли бути не тільки обмежені в свободі та принижені, а також пограбовані і навіть убиті. Звісно, це не було безпідставним, оскільки, як висловився Тит Лівій:

“Через послів римляни про все безперестанку дізнавались”[3].

Звичною практикою було і спорядження до ворога найдосвідченіших воїнів під видом дипломатів та духовників. На практиці, вони розвідували стан ворожого війська, дізнавалися, в чому його слабкі місця, таким чином полегшуючи здобуття перемоги римлянами. По закінченні місії, легати віддавали Сенату звіт про свою поточну діяльність. Дипломатичною мовою того періоду даний процес називався “зробити доповідь про посольство”. Римський сенат у цьому плані служив свого роду аналітичним центром, куди стікалась вся інформація про діяльність найближчих сусідів Республіки

Сенату належало право не тільки відправляти, а й приймати посольства від сусідів. Дипломати елліністичного світу, які прибували до Риму, одразу ділились на дві категорії в плані відношення до них: посли держав, які ворогоували з Республікою, та посольства дружніх політій[4]. В обох випадках дотримувались запобіжних заходів з метою обмежити можливість зайвої інформованості іноземних дипломатів. Іншими словами, вони бачили й чули лише те, що їм дозволяли бачити і чути римляни[5].Посли, які приїжджали до Риму, прямували до храму Сатурна на Римському форумі та записували свої імена у префектів скарбниці. Це пояснювалось тим, що гості жили в столиці за державний кошт.

Укладення військово-політичних союзів звично приховувалось від загалу. Цією секретною особливістю дипломатична діяльність також походила на розвідувальну. Договір Ганнібала Барки із македонським царем Філіпом V, підписаний у 215 р. до н.е., призвів до більш активного втручання Риму в дипломатичну гру елліністичних держав[6].

Таким чином, можна зробити наступні висновки. По-перше, в період Республіки Сенат відправляв посольства, а отже, міг бути координуючим органом їх розвідувальної діяльності. По-друге, відправка посольства іноді була відповідною реакцією на донесення союзників. За мірою приєднання васальних та союзних держав до свого складу, Рим змушений був активізувати інші джерела розвідувальної інформації. По-третє, супутній послу або групі послів допоміжний персонал володів інформацією різного рівня і був, в свою чергу, здатний її виявити. Постійні зусилля сенаторів, легатів та диктаторів підкріпити силу легіонів дипломатичними комбінаціями внесли новий елемент в дипломатичну практику. Необхідність отримання точних даних про потенціал оточуючих народів орієнтувала римських послів на шпигунську діяльність.

---

Примітки:

[1] Третейський суд – якщо розглядати в розрізі античного Риму, то можна зазначити, що в давньоримський суд із розгляду приватних спорів не мав цілком державного характеру, та будувався на третецських принципах, оскільки судочинство знаходилось у руках жерців – понитфіків. За відсутності державного суду вирішення конфліктних ситуацій відбувається через посередництво общини. Під час вирішення спорів община виступає нне як судовий орган, а як посередник між сторонами.

[2]Цезарь Гай Юлий. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о Гражданскойвойне, об Александрийскойвойне, об Африканскойвойне. Пер. М. М. Покровского. (М.: День, 1991), 47.

[3] Liv. XXXV. 23. 2.

[4] Мишулин А.В. Объявление войны и заключение мира у древних римлян // (Исторический журнал. 1944. № 10-11), 109.

[5] Сергеев В. С. Дипломатия Древнего Рима // История дипломатии. Т. 1 / Под ред. В.П. Потемкина. (М., 1941), 101.

[6] Chroust A.-H. International treaties in Antiquity. The diplomatic negotiations between Hannibal and Philip V of Macedon.(Classica et Mediaevalia. 1954), 60-107.