Перша частина – https://cutt.ly/1bzmTD3

На Піренейському фронті без змін

Cтаном на  травень 1212 р. християнська і мусульманська армії готуючись до активних дій  розмістились у Толедо та Севільї відповідно. Король розмістив хрестоносців в садах Толедо й забезпечив усім необхідним. Стояла нестерпна спека, війська союзників сходилися повільно, доводилося чекати. Це дратувало іноземних хрестоносців, а особливо французів, які хотіли виступити на південь негайно. Не маючи куди спрямувати свою енергію, вони спрямували її на євреїв у Толедо, з якими стався погром. Через деякий час почали спалахувати сутички вже поміж кастильськими і французькими лицарями.

Врешті-решт, 20 червня об’єднане християнське військо вирушило на південь в долину Гвадіана. Через два дні армія халіфа також рушила з Севільї в напрямку гірського масиву Хаен, де і зупинилася, чекаючи розвитку подій. На марші християнське військо зіткнулось із проблемою дезертирства іноземних лицарів. Одні джерела вказують, що причиною була шалена спека та брак провіанту, інші ж зазначають, що французькі хрестоносці були категорично проти практики  дарування життя маврам, яких взяли у полон в перші дні походу під час  захоплення кількох мусульманських фортець. Так вчинив, зокрема, архієпископ французького міста Бордо із своїм підрозділом. На зворотньому шляху деякі з них навіть зробили спробу пограбувати Толедо, але міщани не допустили цього вчасно зачинивши міські мури. За словами хроніста:«диявол вселився в них, затуманив їх розум і  вселив у їхні серця зерна заздрості».[ 10 ]

В 20-х  числах червня християнські війська здобули свої перші перемоги й фортеці Малагрон і Калатраву. Після капітуляції мусульманський гарнізон Малагрона був вирізаний повністю, що було радше нетиповим явищем для ходу Реконкісти того часу. Зазвичай після капітуляції християни давали можливість маврам  покинути відвойовані території, а інколи навіть дозволяли продовжувати жити за межами замків. Це пояснюється тим, що християнських поселенців було замало, щоб забезпечити повноцінний господарський розвиток нових земель і таким чином вони зберігали для себе цінну робочу силу. Аналогічно вчиняли й мусульманські еміри. Відвоювання Калатрави, яка свого часу дала назву однойменному лицарському ордену, мало важливе моральне значення для християнського воїнства.

Фортеця була добре захищена берегом річки, стіною, ровами та баштами. Вже 30 червня арагонський король Педро II разом з хрестоносцями з Франції та лицарями ордену Калатрави здійснили штурм цього замку, але мусульманам вдалось вистояти. Паралельно, вони розпочали переговори з кастильським правителем. Мусульманам Калатрави пощастило і вони змогли домовитись із Альфонсо VIII, про почесну капітуляцію. Це сильно обурило французьких хрестоносців, які хотіли поживитись майном гарнізону. Мусульманський хроніст аль-Маракусі підтвержує, що саме після цього частина французів покинула лави хрестоносців. [13 ] Альфонсо VIII у своєму листі до Папи натомість писав, що рішення про повернення хрестоносців було прийняте через фізичну виснаженість спекою, адже вони як вихідці з районів із помірним кліматом не витримали курортних умов Піренеїв. [14 ] Іншою можливою причиною було те, що частина хрестоносців побоювалася, що Альфонсо VIII мав таємні домовленості із халіфом й міг використати їх не для знищення невірних, а для того щоб атакувати королівство Леон. Ці чутки поширювались тому, що справді аль-Насір на початках поводив себе досить нерішуче та не йшов на герць із християнами, вичікуючи моменту.  Таке дезертирство хоча й зменшило число війська католиків, але все ж християнські сили, які налічували близько 12 тисяч осіб і далі залишались боєздатними. До того ж, після завоювання Калатрави, яку повернули у підпорядкування однойменного ордену, до них доєднались 200 наваррських лицарів на чолі з королем Санчо VII. Цікавим є те, що Санчо у 1198-1200 рр.  намагався укласти союз із…. Альмохадами проти Кастилії. [ 9 ]

Новина про здачу Калатрави неабияк розгнівала халіфа і він доручив стратити командира гарнізону Юсуфа ібн Каді, якому вдалось покинути місто. В цей же час він наказав своєму війську виступати з Хаена в напрямку Баеси. Тим часом, 5 липня, загони кастильців здобули Аларкос, той самий під стінами якого 17 років тому вони зазнали розгромної поразки. Хрест повертався, аби перемогти Півмісяць. Найближчими днями були здобути фортеці Каракуель, Банавенте та Педрабуена.  В цей момент війська мусульман зупинились на рівнинах Сьєрра-Морени, про що хрестоносцям доповіли їхні розвідники. Дорога в долину лежала через перевал Мурадаль, блокований сильним мусульманським загоном. Тим часом в тилу хрестоносців залишилась сильна мусульманська фортеця Сальватіерра, яку кастильці втратили рік тому.  Увечері 14 липня відбулась нарада лідерів реконкістатодів, на якій вирішувалось питання чи штурмувати Сальватіерру, чи чекати коли халіф сам рушить назустріч з-за перевалу [12].

Не повторимо помилок аль-Насіра!

Врешті християни прийняли рішення не повторювати минулорічної помилки аль-Насіра і не втягувались у довготривалу облогу Сальваттіери. Вони пішли назустріч військам халіфа у Сьєрра-Морену.  Однак,  їхню дорогу загороджував мусульманський гарнізон, який обороняв перевал. Християни не були готові до тривалих боїв за перевал, адже через спеку у них були дуже обмежені запаси води, а їхні лідери вже подумували про повернення у Толедо.  За легендою, у цей час якийсь пастух випросив аудієнції у Альфонсо VIII, на якій повідомив, що знає невідому мусульманам гірську дорогу, якою можна потрапити у Сьєрра-Морену.  Спочатку незнайомцю не повірили, адже цей шлях був невідомий навіть лицарям Калатрави. Однак згодом Альфонсо VIII вирішив ризикнути та доручив пастухові перевести війська. [12] Сучасні дослідники схиляються, що насправді це був перевал, який нині має назву Пуерто дель Рей, який знаходився на захід від Мурадаля. Цими стежками християни вийшли на рівнину Массідель Рей і стали табором. Пастух після переходу зник і багато хто назвав це чудом Божим, вказавши, що насправді хрестоносців перевів покровитель Мадрида святий Ісидор. [ 10 ]

Альфонсо перетнув Сьєрра-Морену та увійшов в Андалусію, розгорнувши свої війська 13 липня 1212 р. на рівнині Толоса південніше гірського пасма Кастільйо де ла Квеста. Іспанською “рівнина” звучить як “навас”, саме тому  подія й увішла в історію, як битва при Лас Навас де Толоса. В наступні 2 дні  відбулось кілька невеликих сутичок між маврами і християнами. Пізніше Альфонсо VIII писав Папі, що таким чином вони хотіли провести розвідку боєм і краще дізнатись про чисельність, розташування і загальний стан мусульманського війська. [ 14 ] Такі дії противника аль-Насір в черговий раз прийняв  як слабкість і навіть розіслав в прилеглі міста листи, що скоро візьме християнських королів у полон.Мусульманські і християнські хроністи писали, що на полі бою зібралось від 80 до 150 тис. солдат кожної із сторін, однак сучасні дослідження доводять явну перебільшеність цих даних. [ 2 ]

У мусульман попереду стояли загони легкоозброєних берберів, арабів і курдських лучників. У авангарді були також добровольці, які відкликнулись на джихад. Сам халіф разом із візиром Абу СаїдомбенДжамі, барабанами і прапорами перебував позадуіз ар’єргардом, під охороною своєї особистої “чорної” гвардії. Хроніст Ібн Алі Зар, додатково повідомляє, що самаль-Насірсидів на щиті перед червоним шатром, символом його влади, одягнений в чорний плащ, тримаючи в руках меч і Коран.[ 1 ] Позаду розміщувались і андалуські підрозділи, які були багато в чому схожі на християнських лицарів, особливо це стосувалось їхньої кавалерії.  Перед битвою аль-Насір відіслав до табору християн посольство із формальними для того часу мусульманськими пропозиціями: прийняти іслам буквально, або ж фігурально, на полі бою. [12 ]

Хто сміливий, той цілий

Командири  хрестоносців вирішили розпочати генеральну битву у понеділок 16 липня. Опівночі християни прокинулися, провели месу, прийняли причастя та вийшли з табору з намірами перемогти або померти. На світанку  вони вишикувались у три крила: ліве крило під командуванням Педро Арагонського; праве  – Санчо Наваррського; в центрі розмістився  авангард на чолі з біскайським аристократом Дієго Лопесом ІІ де Аро. В тилу розміщувались основні сили кастильців під командуванням Гонсало Нуньєса де Лара, іноземних хрестоносців та іспанських лицарських орденів. Сам Альфонсо VIII зі своїми підрозділами та підрозділами архієпископа Толедо Родріго Хіменеса де Ради залишився при ар’єргарді. У кожній  з трьох частин війська в якості піхоти були численні загони міського та сільського ополчення. На флангах піхотинці були перемішані із кавалерією, що архієпископ Толедо згодом пояснював недосвідченістю цих ополченців і перестраховкою від того, щоб  вони не здригнулися під тиском мусульман та не втекли з поля бою. Серед піхоти було також багато лучників. [13 ]

Найбільша битва в історії Реконкісти почалась зі світанком 16 липня 1212 року, атакою  християнських підрозділів на чолі з Дієго Лопесом II де Аро мусульманського авангарду, що змусило останніх відступити назад. Однак війська у Альмохадів було приблизно у 2 рази більше ніж у християн, тому вони вирішили застосувати тактику задіяну ними у переможній битві при Аларкосі. Вони мали наміром заманити християн у центр своїх рядів та використовуючи своїх піших і кінних лучників на  флангах, завдати їм тяжких втрат. Тим часом андалусійські і берберські кіннотники мали маневром оточити більшу частину християнської армії та знищити її. Однак Дієго Лопес II де Аро пам’ятавуроки Аларкосу – зіткнувшись із небезпекою бути оточеним, він  наказав своїм силам не висуватись надто вперед та підтримувати лінію фронту. В цей момент основні сили Альмохадів розпочали масштабний натиск на центр і обхід по флангах. Наступні кілька годин тривали виснажливі атаки й контратаки обох сторін. Критичний момент битви для християн настав опівдні. Здавалось, що трагедія Аларкосу ось-ось повториться і деякі хрестоносці вже почали тікати з поля бою. 

Альфонсо VIII розумів, що другої за життя розгромної поразки від маврів йому не пробачать і тому вирішив самовіддано вдарити основними силами християнської кавалеріїпо флангах мусульман. Арагонці на лівому фланзі та наварці по правому боці змогли зупинити андалусійців та берберів. Саме момент вступу Альфонсо VIII із своїм резервом тяжкої лицарської кінноти став ключовим у битві. [10] На центральному фронті мусульманської армії почали з’являтись проломи, куди ринули кастильці. Побачивши, що центральне угруповання Альмохадів стало повільно відступати, король Арагона кинувся в стрімку контратаку на своєму фланзі. Таким чином правий фланг мусульман обвалився, слідом  почав розсипатись і центр. Лише зліва продовжували триматися мусульманські війська з Магрибу. Врешті загони християн змогли прорватись до центру табору. Першими почали тікати андалусійці, вже пізніше у Севільї халіф доручив стратити за це їхніх емірів. Особиста гвардія аль-Насіра відважно билась із християнами, але врешті й у халіфа здали нерви – він кинувся тікати з поля бою до Хаена. Після цього, найбільш підготовлені й вмотивовані африканські війська його армії почали відступ, який швидко переріс у панічну втечу. Християнська кіннота почала переслідування, а французькі лицарі у цей момент поспішили до мусульманського табору. Кавалерія хрестоносців переслідувала підрозділи Альмохадів до заходу сонця, пройшовши 22 кілометри і здобувши чимало трофеїв, після чого повернулась назад у свій табір. Легкі берберські загони зуміли швидко відірватися від переслідування й покинути терен Сіерра Морени, але більша частина андалусійської піхоти була знищена у долині. Такий стрімкий відступ маврів забезпечив християнам величезну військову здобич. [7]

“Для нас є тільки одна причина для жалю: дуже мало мужів у нашому величезному війську відправились до Христа як мученики” – з листа Альфонсо VIII до Іннокентія ІІІ

Протягом 2 днів після битви християни відпочивали, збирали  трофейну зброю, коней та озброєння.За переказами, переможцям дісталась така велика здобич, що для її перевезення знадобилось 2000 віслюків, а багаття в ці дні розпалювали лише уламками списів та стріл, кинутих ворогом. [12]

Вже 18 липня християни залишили Лас Навас та зайняли прилеглі замки Більчес, Ферраль, Баньос і Толоса, залишивши в них свої гарнізони. Відтепер, дорога в Андалусію була відкрита. Наступними під ударами впали міста Баеса (19 липня) й Убеда (23 липня). Їхні стіни були знесені, поля спустошені, будинки спалені, а населення, всупереч домовленостям про капітуляцію, забрано в рабство. Згодом в рядах християн почалась чума, яка змусила Альфонсо VIII повернутися в Толедо і розпустити війська. [ 10 ]

Халіф навіть не намагався зібрати свої розгромлені війська і вже 2 серпня переправився через Гібралтарську протоку в Марокко. Уцілілі іспанські мусульмани розбіглись й забарикадувались по своїх містах. Вже наступного року, чи то не змігши пережити поразку, чи то  через отруєння, халіф Мухамадаль-Насір помер. Наступним правителем держави Альмохадів став його 16-річний син Юсуфаль-Мустансір (1213-1224). Цей халіфат зміг проіснувати в північній Африці до 1269 р., коли й був остаточно знищений новою берберською династією Маринідів. В умовах розпаду централізованої влади і занепаду війська після поразки християнам династія Альмохадів змогла ще одне десятиріччя володіти Андалусією. Зрештою у середині ХІІІ ст. тут утворились незалежні мусульманські державні утворення, з яких після падіння Мурсії у 1243 р. і Алгарви у 1249 р. був сформований Гранадський емірат, який зміг проіснувати до 1492 р.[ 4 ]

Звістка про перемогу при Лас Навас де Толоса швидко пронеслася усім християнським світом від Атлантики до Латинської імперії. Після перемоги Альфонсо VIII  відправив Папі трофейний штандарт мусульман, який зберігся і до наших днів. Інокентій IV виголосив із цього приводу святкову месу у Римі та підкреслив, що ця перемога є тріумфом  усієї Католицької церкви. Архієпископ Нарбони, який теж брав участь у битві, вважав, що ця битва є підтвердженням перемоги  християнства не тільки над ісламом, але й над альбігойською єрессю. В Толедо Альфонсо VIII та усіх хрестоносців зустріли урочистою процесією. В знак перемоги і подяки за допомогу, Кастилія передала Наваррі кілька прикордонних замків. Згодом Кастилія  також домовилася про союз з Леоном проти мусульман. [7]

Хоча ця військова поразка і  безпосередньо не призвела до серйозних територіальних змін та знищення держави Альмохадів, вона запустила процес занепаду цього халіфату, як на Піренейському півострові, так і в Магрибі.  Вже пізніше ця перемога дала поштовх новим християнським  завоюванням.  Вже у 1236 р. онук Альфонсо VIII  –  Фернандо III Кастильський зайняв Кордову, через 10 років Хаен, а у 1248 р. і одне з найважливіших міст Андалусії – Севілью. Тим часом  Хайме I Арагонський завоював Балеарські острови (1228-1232), здобув у 1238 р. Валенсію.[4]

Битва при Лас Навас де Толоса стала поворотним моментом у ході Реконкісти, після якого ініціатива остаточно перейшла у руки християн. З цього часу королівства Кастилія та Арагон остаточно утвердились як найсильніші християнські держави Піренеїв. Баталія стала також потужним джерелом для іспанського епосу, а багатьох її учасників було сакралізовано. Донині ця  звитяга вважається однією із центральних подій іспанської історії, ау 2009 р. в провінції Хаен було відкрито музей присвячений битві при Лас Навас де Толоса.

Список джерел та літератури:

1. Али-заде А. Хроника мусульманских государств I—VII вв. хиджры. — 1-е изд. – М.: Умма, 2004. – 445 с.
2. Альтамира-и-Кревеа, Р. ИсторияИспании. — М., 1951. — Т 1. — С. 78-82
3. Войтович Л.В., Козак Н.Б., Овсінський Ю.В., Чорний М.І. Підручник з історії середніх віків для історичних факультетів університетів. — Львів: Тріада плюс, 2010. – С. 341-342.
4. Гумилёв Л. История Востока (Восток в средние века). Глава III. Азия и Северная Африка в X-XIII вв. Магриб в IX-XI вв. Альморавиды и Альмохады. – Москва: Вост. лит., 2002. – С. 230-233
5. Девриз, К. Великие сражения крестоносцев (1097–1444) / К. Девриз, Й. Дикки,М. Догерти. – М., 2009. – С. 148-157
6. Ефременко И. К вопросу о роли битвы при Лас Навас де Толоса в процессе освобождения Испании от мусульманских завоевателей – Минск: Издательство «Четыречетверти», 2012. С. 23-24.
7. Из «Истории Испании» («Первой всеобщей хроники», 1272). Пер. со старокастильского и комм. О.В. Аурова. – С. 94-108.
8. Испанские средневековые хроники: Хроника Карденьи I. Хроника Карденьи II. Анналы Толедо I. Анналы Толедо II. Анналы Толедо III./ подред. С.А. Куприенко. — К., 2011.Режим доступу: http://kuprienko.info/las-cronicas-de-la-espana-medieval-reconquista-chronicon-de-cardena-los-anales-toledanos-al-ruso/
9. Корсунский А. Р. История Испании IX — XIII веков (Социально-экономические отношения и политический строй Астуро-Леонского и Леоно-Кастильского королевства). Учебное пособие. –М.:Высшая школа, 1976. – 139 с.
10. Латинская хроника королей Кастилии. Правление Альфонсо VIII, короля Кастилии (1158 – 1214) –  Москва: Вост. лит., (в переводе Е. В. Перекопской). Режим доступу:  http://www.vostlit.info/Texts/rus14/Chronica_latina_castile/frametext2.htm
11. Лависс, Э. Эпоха крестовых походов / Э. Лависс, А. Рамбо. — Смоленск, 2005. — С. 488–492.
12. Нечитайлов М. Битва при Лас Навас де Толоса (16 июля 1212 г.) Режим доступу: http://www.xlegio.ru/ancient-armies/medieval-warfare/battle-of-las-navas-de-tolosa-1212/
13. Пискорский, В. К. ИсторияИспании и Португалии. — СПб, 1909. — С. 34–40
14. Письмо короля Кастилии Альфонсо VIII папе Иннокентию III о результатах победы объединенных сил христианской Испании над войсками Альмохадов при Лас Навас де Толоса 16 июля 1212 года: Режим доступу:  https://web.archive.org/web/20070929125231/http://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Spain/XIII/1200-1220/AlfonsoVIII/text.htm