Здавалось би, чого тут може бути спільного: давнє плем’я сарматів та шляхта Речі Посполитої? Як виявляється, багато чого, адже їхня спорідненість – головний національний міф періоду, який немало посприяв розвитку польської культури.

Інтерес до давнини й бажання дізнатись про своє походження були доволі типовими явищами для всього світу епохи Відродження, в цей чудовий період “черепашок” Донателло, Раваеля, Мікеланджело та Леонардо. Зачепило це й шляхту в XVI ст., яка добралась до античної спадщини. У випадку з поляками це проявилось своєрідно – в цьому моменті ми підходимо до напрацювань відомого астронома та картографа Птолемея, який відмітив на своїй карті Сарматію, якраз на місці унійної держави.

Завдяки цьому шляхтичі Польщі та Великого Князівства Литовського отримали основу, на яку можна було опиратись та розвивати ідею давнього походження з діда-прадіда. Першим підняв цю тему Матей Мехавіт у 1517 р. у своїй творчості – трактаті “Про дві Сарматії”. З цього й почався сарматський міф, який оформив кінцеве відділення шляхти від простолюду на підставі родовитого походження та свого становища у тодішньому суспільстві. Мовляв, прийшло велике плем’я сарматів, підкорило місцеве населення й досі панує. Так виникло культурне явище сарматизму, яке охопило усі сфери життя тієї епохи.

Сутність сарматизму можна пояснити у кількох тезах:

– Республіканській формі правління, зневагою до абсолютного монарха;
– Свободолюбстві, лицарських ідеалах (в тому числі, нездорових куртуазних гуморесках про прекрасну даму);
– Політичній рівності серед шляхтичів. Збереженні приказки “Шляхтич в своєму маєтку – рівня магнату в замку”;
– Всі шляхтичі, незалежно від походження та конфесії, рівні перед законом та вважаються синами однієї Вітчизни – відповідно, готові йти на жертви в ім’я своє країни (щоправда, даний постулат дав метастази через різноманітні рокоші та конфедерації, які масово проводились Річчю Посполитою аж до припинення нею існування);
– Гонорі – шляхтич готовий вмерти з голоду, але не займатись фізичною роботою.

Підводячи передчасні підсумки, можна сказати що “сармат” ранньомодерного розливу – хоробрий вояка з пунктиком щодо монарха над ним. На генерацію ідеології наклались “Генрікові артикули” 1573 р., які вкупі з ранішим законом “Nihil novi” наклали ще більші обмеження королівської влади – перетворивши таким чином державу в шляхетську квазі-республіку, де був елекційний властитель. Ну а про те, що будь-який шляхтич міг одним лише вигуком “Veto!” відмінити усі постанови сейму та принагідно зупинити його роботу, всі краєм вуха, та й чули.

Добре, ідеали створені, тепер їх слід закріпити. А для цього підійде живопис, меценацтво та інші культурні прибамбаси, про які так не люблять штудіювати абітурієнти перед вступними іспитами. Почнімо з портерту. На цей період виділяється новий його тип – раптово, з підназвою “сарматський”. Головні особливості цього виду живопису:

– Шляхтич зображається в повний ріст, у кафтані й жупані, а на поясі шабелюка. Принагідно, можуть зустрічатись і лати;
– На зображення представника знаті природньо впливали посади, які він займав. На портреті гетьмана й канцлера (відповідального за обіг державної ж документації та хранителя державної печатки) предмети за посадами – у першого булава, в другого – печатка;
– В центрі домінує червона кольористика.

Типовий портрет-представник описаного типу, належить Яну ІІІ Собеському, який власне і вважається першим “королем-сарматом” та головним захисником такої системи цінностей. Тенденцію на сарматизм задав ще Стефан Баторій, але його портрет не дотягує за помпезністю до сарматського.

Потім йдуть портрети канцлера Великого Князівства Лева Сапіги та гетьмана Христофора Радзивілла-молодшого: все чин по чину. Он, бачте, у першого велика печатка, в іншого булава гетьманська.

Якраз до теми портертів підтягується і мода епохи: для шляхтича-сармата розкіш та пишнота одягу була нормою. Так само нормою було використовувати елементи східні, в ключі орієнталізму – добре, що торгівлю зі Сходом та військові трофеї ніхто не відміняв.

Дійшло до того, що турецький султан, до якого прибуло посольство ворога після битви під Хотином, немало здивувався – так багато було на польських послах оксамиту й шовків, шитих золотом тканин вкупі з хутром. Разом з тим, однією одежею прославитись тяжко й досі, тому популярним було й меценацтво. Підтримуючи різноманітних майстрів пензля та пера, шляхтич міг отримати сімейну портретну галерею та залишити про себе пам’ять у строфах. Наприклад, так виглядав панегірик Леву Сапізі:

Вер ми, гербов не дають въ дому седящому,
Але зъ татарами въ полю часто гулящюму.
Не зъ голою рукою, зъ шаблею острою,
Завжды будучы готов до смертного бою.

Поет каже, що на лежучи на печі людина гербу не отримає. А от на вояжі з татарами, та ще й шаблею їх поштрикавши, можна вибитись у люди. Можливо й посмертно, але одним страхом жити не будеш – він веде до вічного забуття.

Так само, кожен шляхтич збирав свої колекції різноманітних раритерів. Знаменитими меценатами першої половини XVII ст. були Радзивілли та Оссолінські. Так, канцлер Єжи Оссолінський прикупив для облаштування свого палацу у Варшаві бюсти римських імператорів та збирав картини Тиціана, Веронезе й Дюрера. Колекція його зятя, Олександра Любомирського, нараховувала близько 200 картин, а в галереї Радзивіллів було понад 1000 різноманітних витворів мистецтва.

Особливо популярним було колекціонування зброї та обладунків. Так можна було показати і те, що ти неабиякий вояка, та ще й показати статки. От, приміром, лати Миколая Радзивілла Чорного.

Прославити свій рід можна було, через фундаторство храмів та каплиць. Іноді бажання зробити своє ім’я безсмертним проявлялось через специфічні форми – наприклад, Мизайло Пац наказав похоронити себе під порогом Костела Святих Петра та Павла. Виходило так, що кожен, хто входив до храму, ставав на його могилу. Цілком можливо, гоноровий шляхтич хотів, аби нащадки бачили Костел його надмогильним пам’ятником, але нема на те ради.

А могильні пам’ятники того періоду – це взагалі окремі шедеври. Взяти наприклад рід Сапіг – на надгробку Лева та Павла, останні одягнуті як лицарі, а їх дружини тримають в руках молитовники. Все це нагадує сон, аніж смерть.

Але вся ця краса з приходом XVIII ст. під впливом Просвітництва починає помалу здуватись. Не забуваємо і про внутрішні чвари, чому посприяла й ідеологія явища. Слова “сармат”, “сарматизм” набувають різко негативного значення, створюючи образ ледь не селюка.
Сарматський міф пішов в минуле, однак залишив за собою яскравий слід у культурі Центрально-Східної Європи.