Незважаючи на те, що “батьком” французького військово-морського флоту в тому вигляді, в якому ми його собі уявляємо, прийнято вважати кардинала Рішельє, по-справжньому військово-морські сили Королівства Франція розцвіли на час правління Короля-сонця (1654-1715).

На момент повновладного сходження на престол Людовік XIV мав у своєму розпорядженні 31 військовий корабель, 11 з яких були побудовані в 1658 р. До 1671 р. загальна чисельність військового флоту Франції досягла 123 одиниць. Незважаючи на масштаби цієї розбудови, французький флот, як і раніше, залишався переважно середземноморським. Першочерговим завданням для Франції в 60-і роки XVII ст. було забезпечити силою домагання Людовика на іспанську спадщину та права його дружини – інфанти Марії-Терези Австрійської. Іншим важливим завданням була оборона від північноафриканських мусульманських піратів. В результаті, ключові бази флоту перебували на середземноморському узбережжі Французького королівства, і, за винятком відправки кількох флотилій до Нової Франції (Канади) та на Антильські острови, кораблі Людовіка в ті роки не покидали серединного моря.

Однак поступово почали позначатися контури нового геополітичного протистояння. Іспанія випала з когорти головних морських держав, їй на зміну прийшла Англія. Фокус протистояння за панування над морями змістився на північ, і французький уряд відповів на новий виклик гарячковим нарощуванням морської сили. У період з 1661 по 1671 рр. було закладено 106 кораблів та фрегатів – по 10 з гаком на рік. При цьому, намітилася тенденція до збільшення потужності човнів – якщо спочатку будувалися кораблі 3-го рангу, то з 1664 р. збільшилася частка кораблів 2-го, а потім, в 1668-1669 рр. були закладені перші кораблі 1-го рангу. Все це дало результат – до 1670 р. французький королівський флот обігнав за сумарним тоннажем флот англійців. Однак в цій бочці меду не обійшлося без столової ложки дьогтю. Франція була просто не готовою до такого різкого збільшення штату флоту. Не вистачало буквально всього – кваліфікованих кадрів, озброєнь, боєприпасів. Арсенали Тулона й Бреста вигребли буквально до останнього цвяха, але і цього було мало, тому все, чого бракувало, замовляли у голландців. Крім того, вартість утримання флоту зросла в чотири рази – на момент 1671 р. цезадоволення обходилось Людовіку в 12 мільйонів ліврів в рік.

Життєві обставини склались не так, як гадали спочатку, і вже у 1670 р. Франція та Англія уклали союз, який призвів до війни з голландцями, причому спочатку вона була намічена на 1671 р., однак в підсумку відклали до наступного, 72-го. Участь французів у війні на морі проявилась у відправці на з’єднання з англійським флотом ескадри із 30 кораблів під командуванням графа д’Естре, якому дещо не вистачало досвіду для такої операції. І не тільки йому. Якщо на суші у Людовика справи йшли досить добре, його війська влаштували в Нідерландах справжній “бліцкриг”, супроводжений хрустом французької булки, змусивши голландців відкрити шлюзи і затопити частину власних земель, аби стримати наступ франків, то на морі… Маючи чисельну перевагу, англійські і французькі ескадри не змогли налагодити взаємодію, та програли голландцям у великих морських битвах при Солебеї (1672 р.) та Схоневельді (1673 р.). Уже в ході кампанії з’ясувалось, що французькі капітани не дуже добре орієнтуються в Ла-Манші та водах Північного моря. Вже у 1674 р. Англія вийшла з війни, залишивши французький флот наодинці з куди більш досвідченим ворогом. І ось тут почалися серйозні проблеми. Французькому флоту довелося перейти до оборони, переважно захищаючи порти та арсенали Бреста й Рошфора від голландських атак. І хоча успіхи королівських армій на суші дозволяли всерйоз не побоюватися вторгнення голландців, море залишилося за останніми. В результаті Англія примирилася зі Сполученими Провінціями і тепер уже загрожувала Франції війною, тому Людовіку XIV довелося сідати за стіл переговорів. У 1678 р. був підписаний мир.

Кінець війни не став кінцем для морських амбіцій Короля-сонця. Навпаки, грандіозне корабельне будівництво поновилось, незабаром було закладено ще 48 нових кораблів. Однак нікуди не поділися і колишні французькі проблеми з кадрами та ресурсами. Наприклад, генеральна ревізія, проведена в 1677 р. (ще під час війни) виявила, що з 50 кораблів, які належали до чотирьох перших корабельних класів (простіше кажучи – найбільші кораблі) 25, тобто половина, мали дефекти конструкції. Брак умілих матросів та досвідчених офіцерів продовжувала позначатись на діях флоту – кораблі сідали на мілину, отримували безпричинні пошкодження. Флот був дорогим і складнимінструментом ведення війни, користуватися яким Людовік та його міністри просто не вміли.

У 80-ті роки XVII ст. флот в основному використовувався як засіб тиску на більш слабкі регіональні сили в Середземномор’ї, на кшталт Генуї або алжирських піратів. Його сили також чинили тиск на Османську імперію, змусивши султана укласти з Людовіком вигідний для останнього альянс. Французький флот блокував Барселону в 1683-1684 рр., був постійною загрозою для зв’язків між Іспанією та її володіннями в Італії. Також поступово Людовік став згортати свої гарячкові будівництва, приділяючи більше уваги збереженню вже наявних у кораблів. І якщо на момент 1679 р. французький флот включав 125 кораблів, то в 1688 р. його чисельність дорівнювала 130 одиницям. Таким чином, нові кораблі приходили на зміну старим, які або були втрачені, або виводилися зі складу флоту через старіння або критичні дефекти, тоді як загальна чисельність королівських морських сил критично не змінювалася. Іншою важливою тенденцією, яка згадувалась вище, було укрупнення бойових кораблів – будувалось все більше одиниць, які належали до перших рангів корабельного табеля. Якщо в 1661 р. середня кількість гармат на французькому кораблі дорівнювало 42, то до 1691 р. вона збільшилася до 64. Частка кораблів, які належали до першого та другого рангів, збільшилася з 21% (1671 р.) до 26% (1688 р.). Однак ні погрози Людовіка сусідам, ні потужний флот не завадили його старому ворогу Вільгельму Оранскому в 1688 р. висадитись у Англії та вигнати звідти Якова II Стюарта, який в підсумку втік якраз до Франції.

На момент початку війни Аугсбургскої ліги в тому ж 1688 році, Людовик не мав в голові чіткого плану, як йому використовувати флот. Замість того, щоб спробувати повторити маневр Вільгельма Оранського і зробити спробу висадити війська в Англії, він всього лише розглядав варіант провести ряд диверсій в Ірландії. Король «дозрів» лише до 1690 році, зважившись, нарешті, відправити великий флот в Ла-Манш, щоб, якщо вийде, спровокувати даною загрозою повстання проти Вільгельма всередині Англії. Після того, як голландець втече з острова, туди повинен був тріумфально повернутися Яків II Стюарт, який знаходився у вигнанні у Франції на королівських харчах.

Після того, як почалася війна, за короткий період з 1689 р. по 1693 р. Франція щорічно спускала на воду по 17 кораблів, що було абсолютним рекордом того часу. Великі будівництва і великі витрати повернулися. Під безпосереднім командуванням адмірала Турвіля в 1690 р. перебувало 89 кораблів, у 1691 р. – 85, в 1693 р. – до 94. Навіть тяжка поразка в битві при Ла-Хог у 1692 р. не змінила ситуацію. Однак це був меч, який так більше і не виймали з піхов. Франція, яка обігнала Англію за темпами будівництва флоту, виявилась не готовою реалізовувати весь його потенціал в бою. Англійський народ не вигнав Вільгельма перед загрозою французьких гармат, і після поразки при Ла-Хог король більш не робив спроб організувати настільки ж масштабну операцію на морі.

Необхідність боротися проти союзу з декількох держав виснажувала ресурси французького королівства. Людовіку доводилося думати як про сухопутні театри війни, так і про морські, і обидва ці напрями вимагали колосальних фінансових вкладень і величезних людських ресурсів. Як не дивно, “цвяхом в труну” французького флоту стали не англійські кораблі, а цілком собі “сухопутна” напасть – Великий голод 1693-1694 рр., викликаний кліматичними змінами. Населення Франції, яке становило в той час близько 20 мільйонів осіб, буквально за два роки скоротилось на мільйон, що в умовах війни було катастрофічним ударом. Грошей на всі мілітарні цяцьки в Парижу вже не вистачало, і Король-сонце повинен був зробити вибір – армія або флот.

При всіх колосальних витратах, тієї величезної потуги, яку французький флот мав на папері, реальні факти говорили проти нього. Він, як і раніше, залишався переважно середземноморським, на західному узбережжі Франції досі не вистачало потрібних баз, щоб постійно загрожувати Ла-Маншу великими морськими силами. Морські операції 1689-1692 рр. відчутного успіху не дали, нехай Турвіль і показав себе з кращого боку. Французькі моряки досі погано знали води, які оточували Британські острови. З іншого боку, у головного супротивника французів стан справ також був не найкращим. Англійці мріяли розбити ворога у великій генеральній битві на морі – як в старі добрі часи Англо-голландських воєн. Але Ла-Хог, при тому, що приніс перемогу англійцям, не став для французів остаточним розгромом. Турвіль зберіг частину ескадри, й повів флот у рідні гавані. Тобто, в теорії, він міг повернутися. При цьому, сам Вільгельм Оранський не довіряв своїм морським офіцерам, вважаючи їх недостатньо лояльними і навіть підозрював їх у таємних співчуттях Якову Стюарту, який і досі перебував у Франції. В таких умовах підтвердити лояльність можна було тільки вирішальною перемогою над французами. І хоча Людовік не робив нових великих операцій на морі, наявність у нього теоретичної можливості повторити старі-добрі деньки, змушувала англійців напружувати всі ресурси, аби прискорити власну програму корабельного будівництва. Нарешті, в 1694-1695 рр. англійський флот отримав стратегічну перевагу – він вперше зимував у гаванях Іспанії, і при цьому не мав такої критичної нестачі кваліфікованих моряків, яка спостерігалася у французів.

Саме на тлі цих подій версальські стратеги поступово переходять до тактики крейсерської війни (guerre de course) проти ворожих торгових конвоїв. Ці удари були спрямовані, в першу чергу, проти голландців – задум полягав у тому, аби нанести “торгашам” максимальні збитки та змусити їх вийти з союзу з Англією. При цьому, з самого початку крейсерська війна була не просто особистою ініціативою каперів-приватників – це були операції французького королівського флоту. Коли Жан Бар у 1691 р. атакував голландську риболовну флотилію в Північному морі, він зробив це в статусі офіцера королівського флоту й командував як королівськими кораблями, так і кораблями, спорядженими на кошти приватних осіб (тобто каперські). У 1693 р. той самий Турвіль, королівський адмірал, перехопив англійський конвой, який прямував до Смірни, й здобув 30 мільйонів фунтів призових грошей, фактично перекривши річні витрати скарбниці на флот. Замість прагнення розбити англійців у вирішальній битві та висадити війська на островах, французи вирішили економічно виснажити ворога. Тепер ескадрений флот Людовика обороняв гавані Франції, в той час як зграї каперів кинулись на ворожі торговельні маршрути та колонії.

Короткий період миру в 1698-1702 рр. вказав на приблизний паритет за сумарним тоннажем кораблів між Англією і Францією – приблизно по 200 000 тонн для кожної сторони. Пік тоннажу голландського флоту в цей час склав близько 100 000 тонн. Розпочата незабаром Війна за іспанську спадщину ознаменувала занепад французького флоту. До 1709 р. його число вкоротилось від 120 одиниць до 90 ,а в період 1711-1713 рр. – до 72. Якщо до 1707 р. корона могла щорічно витрачати на флот від 14 до 24 мільйонів ліврів, то потім витрати скоротились до суми в 7-10 мільйонів.

Головною метою у війні для Людовика було закріпити іспанський престол за своїм родичем-Бурбоном. Щодо флоту це означало те, що тепер французьким кораблям доводилося обороняти не тільки береги Франції та її володінь, але і володіння іспанської монархії. Іспанський же флот представляв собою жалюгідне видовище, і розраховувати на нього не доводилось взагалі.

Проблеми почались від самого початку війни. У 1704 р. Англія та її союзники отрали стратегічну перевагу в Середземному морі, опанувавши Гібралтаром. З 1705 р. англійський флот утримував Барселону та Валенсію, з 1708 р. – Менорку. Подібна активність англійців ставила Тулон під постійну загрозою. Проте, у французького флоту були і свої локальні успіхи. Так, наприклад, в 1707 р. французи зуміли перехопити великий ворожий конвой, який виходив з Ла-Маншу, що дозволило французьким силам в Іспанії перевести дух. Як сформулював мету для флоту сам морський міністр Поншартрен (син канцлера Франції, який мав таке ж прізвище), королівські морські сили повинні були:

“змусити англійців та голландців керувати неповороткими військовими армадами, які коштують нечуваних грошей… та розпорошити їх сили на численних театрах війни”.

Тепер метою було не дати ворогу одного генерального бою, перемога в якому призвела би до домінування морями. В пріоритеті були дії на комунікаціях супротивника, раптові атаки його віддалених баз. І якщо з 1702 по 1708 рр. значний відсоток кораблів в крейсерських ескадрах становили судна королівського флоту, то після 1708 р. Людовік все частіше став давати позики на спорудження кораблів приватним особам.

На хвилі такої “крейсерської лихоманки” французи розробили новий тип корабля – 70-гарматний двопалубний, досить швидкий та маневрений аби діяти проти конвоїв, і при цьому озброєний достатньо для лінійного бою. Однак як би там не було, крейсерська війна – зазвичай тактика слабкого. Вона могла дати результат в короткочасній перспективі, але якщо споглядати на ситуацію глобально – це була поступова деградація. Звикаючи діяти проти конвоїв, французькі морські офіцери безнадійно відставали від англійців у всьому, що стосувалось протистояння з бойовими з’єднаннями противника.

Складно сказати, що сталося б із французьким флотом, якби демографічної кризи кінця XVII ст. не відбулось.. Навіть з усіма ресурсами, доступними тогочасній Франції, вести затяжну війну проти цілої коаліції супротивників було надзвичайно складно, і сувора дійсність змушувала вибирати між армією і флотом. Людовік XIV вибрав армію, тим самим залишивши море в руках англійців.