Перша частина: https://cutt.ly/MvFLo4C

Поки англійці отримували підкріплення, шотландці проводили військову нараду. Початковий задум полягав у тому, що випробовувати долю все ж не варто й слід відступити до замку Леннокс, підійти до якого неповороткій англійській армії було непросто. Плани кардинально змінились з приходом деякого Олександра Сіта. Він, почувши раптопий наплив патріотизму, перебіг до шотландського табору й став переконувати Брюса в необхідності атакувати англійців на світанку – в їх таборі творився повний безлад, бери хоч голими руками. Брюс порадився із сподвижниками та всі одноголосно проголосували за атаку на світанку.

В 03:15, разом з першими променями сонця, шотландські шилтрони з розгорнутими знаменами вийшли з Нью-Парку та почали спускатись в долину, назустріч долі. Вийшовши в долину, піхота стала на коліно: почалась молитва. Едуард ІІ протрактував такі дії, як прохання до нього пожаліти скоттів: “Здається, мужики взивають до мого милосердя!”. Англійські кіннотники радісно переправилась через Беннокберн, не вірячи своїм очам: шотландці самі покинули лісову берлогу та вийшли у відкрите поле!

Практично всі командири Едуарда радили монарху не вступати в бій з шотландцями. Одні пропонували вдавано відступити, інші – полишити поле бою насправді, але короля вже не можна було переконати. Вперед вийшли валлійські лучники та вступили в перестрілку з шотландськими колегами. “І велике множество люду полягло з обох сторін…” – пише хроніка Ланеркоста. Валлійцям все ж вдалось виграти “дуель”, але жодних дивідендів англійцям це не принесло. По-перше, шилтрони скоттів практично не постраждали, а по-друге, їх одразу ж атакувала кіннота.

Атаки англійської кавалерії не принесли Едуарду успіху: без підтримки лучників, лицарі не могли прорвати стрій шилтронів. Скотти натомість не просто відбивались, а під’юджували англійців, щаганяючи їх в болотисту низину. Відійти та перегрупуватись лицарі не могли, бо за ними пролягав Беннокберн та власна ж піхота, а вланги прикривав ліс та річка Пелстрім. Простір, на якому розгорнулись англійці не був дуже широким, а поступовий наступ скоттів звужував його ще сильніше.

Граф Глочестер загинув за вельми трагікомічних обставин: очоливши атаку на шилтрон Едварда Брюса на правому фланзі шотландської армії, граф забув одягти на себе сюрко, яке слугувало опізнавальним знаком на полі бою та маркером “важлива шишка, великі гроші”. В результаті, його збили з коня, спішеного графа прийняли за простого латника та й відправили до праотців. Роберт Брюс підвів результат цього епізоду:

“Граф полишився свого юного життя, а хтось із моїх людей – хороших грошей!”

В загальному безладі бою, частина валлійських лучників вибралась на фланг та почала розстрілювати шилтрони. Брюс відіслав на них кавалерію Роберта Кейта, яка успішно розігнала занадто прудких стрільців. Водночас, залишки шотландських лучників почали заливати англійців залізним дощем. Це було останньої краплею – вони здригнулись та почали відступати. Едуард ІІ знаходився у повній прокрастинації, не тільки не здійснюючи спроб зупинити тікаючі війська, але й не рятуючись з поля бою сам. Зі стану нірвани його вивели Еймар де Валенс та Жиль д’Аржантен, які насилу відтягли монарха з поля бою, пробиваючись крізь ряди свого ж воїнства та шотландців, які їх преерслідували. Пробиратись вирішили до Стерлінгу. Дорогою їх ледве не перехопили скотти, котрі взяли в полон королівського зброєносця та вбили коня Едуарда. Коли ж утікачі дістались до пункту призначення, Жиль д’Аржантен заявив монарху:

“Сір, Ви довірили мені Свою священну персону, тепер Ви порятовані. Там – замок, де Ви укриєтесь у безпеці. Що ж до мене, я від ворога не тікав раніше, й не збираюсь робити цього і зараз”. 

Француз повернувся на поле бою, де і знайшов собі славну смерть.

Комендант замку, щоправда, відмовився відкрити ворота перед королем. Сьогодні тяжко сказати, чим він керувався, приймаючи таке рішення, але саме воно врятувало Едуарда від полону, оскільки твердиня Стерлін невдовзі капітулювала перед шотландцями. Через ворожий тил, Едуард вийде на Торвудський тракт, і, понуривши голову, як Наполеон, повернеться на Батьківщину шляхом, яким прийшов.

Розгром був повальним. Шляхів до відступу в англійців було немало, але місцевість не сприяла успішній втечі. Болотиста рівнина, яка від ніг та копит тисяч людей та коней перетворилась в натуральну кашу з багна. Додайте до цього ще кілька річок та скоттів, сп’янілих від можливості полонити родовитих аристократів. Один з хроністів повідомляє, що в деяких місцях Беннокберн можна було:

“…перейти, не замочивши підошв; настільки річка переповнилась тілами вбитих людей та коней…”

Приблизні втрати в сторін підрахувати практично неможливо. Інформація є тільки по найбільш родовитих персонах, на зразок графа Глочестера або зятя короля Херефорда, який потрапив у полон. Існує два списки, які укладені практично одразу після битви та вказують 37 або ж 27 іменитих покійників та понад 22 бранців блакитної крові. Що ж до простих лицарів, ніхто їх підрахунком не удосужувався. Дехто пише, що “…дві сотні шпор зняли з мертвих лицарів”, інші вказують на 154 вбитих латника. Додавши сюди ще й зброєносців, можна говорити про 400-500 загиблих та полонених.

Обліку простих піхотинців тим паче ніхто не вів – на це питання не буде точної відповіді принаймні тому, що ми не знаємо точного числа списників та лучників, які прибули на поле бою. Швидше всього, їх було більше тисячі, але менше 5 тисяч. Крім того, незрозуміло скільки бійців загинуло та потрапило в полон у ході відступу англійців. Той же Херефорд потрапив у полон разом із 50 наближеними вже в Ботуеллі, комендант якого спочатку люб’язно запропонував англійцям укритись за стінами замку, а після цього так само люб’язно здав твердиню скоттам. Втрати ж шотландців були мінімальними – не більше 10 лицарів та до 5 сотень піхоти.

Поза тим, скоттам ще й дістався весь англійський обоз вкупі з малою державною печаткою Едуарда. Своєрідним трофеєм можна вважати й кармелітського монаха Роберта Бестона, якого англійський король приволік із собою задля опису блискучої перемоги (англійської, розуміється). В якості викупу Брюс заставив Бестона, якого вважали найкращим поетом того часу, звеличити у віршах тріумф шотландців.

Роберт на диво гуманно обійшовся з бранцями, що особливо дивує, якщо згадати події 1306 р., коли Довгоногий не шкодував ні братів Брюса, ні його відданих сподвижників. Герцог Глочестер та Роберт Кліффорд, як найбільш родовиті загиблі англійці, були відправлені в Берік у бочках з вином. Мармадюка де Твенга відпустили взагалі без викупу. Аналогічно король вчинив і з Ральфом Монтермером, який свого часу врятував ще юного Брюса від гніва Едуарда І. Комендант Стерлінга Філіп Морбей, який видається сірим кардиналом всієї цієї історії, здав Роберту замок наступного ранку, перейшовши під шотландські знамена. Мобрей загине вже у 1318 р. разом з Едвардом Брюсом в битві на Фогхартських пагорбах, при невдалій спробі вибити англійців з Ірландії.

Допоки хоч сотня з нас залишиться в живих, ніколи та ні в якій мірі не підкоримось ми англійському пануванню. Бо не заради слави, багатства чи почестей ми боремось, а істинно заради власної свободи, яку кожен добрий християнин втратить лише разом із життям.

Шотландці – папі Іоанну ХХІІ. 6 квітня 1320 р.

Аналізуючи битву при Беннокберні, часто висловлюється думка, що перемога шотландців була обумовлена бездарністю Едуарда ІІ: мовляв, був би на його місці хтось інший, то хід подій склався би на користь англійців. Навряд чи це є вірним – похід англійців був організований грамотно, військо не відчувало проблем із провіантом (навідміну від Фолкірської кампанії Едуарда І). Безумовно, на тактичному рівні Едуард ІІ приймав невірні рішення, а підготовка військ була нижчою, ніж за правління батька. Однак правильніше вказати на грамотні дії Роберта Брюса, котрий обрав ідеальну позицію для оборони та зумів оргназівати ефективний наступ завдяки зусиллям однієї піхоти, що для початку XIV ст. явище ледь не унікальне. Кожен “рід військ” був використаний Боюсом в потрібний момент та приніс результат. Лучники відволікали валлійців та вберегли шитрони. Нечисленна кіннота здійснювала розвідку. Шотландські лицарі провели більшу частину бою в пішому строю, що мало як практичні (укріплення шилтронів), так і психологічні (лицарі боролись “на рівних” з піхотинцями) наслідки. Побутує думка, що улюблена тактика англійців у Франції – лучники під захистом спішених латників, була запозичена саме у скоттів.

Перемога при Беннокберні зробила Роберта Брюса повноправним володарем усього Шотландського королівства. Північні графства Англії залишились безборонними: в наступні роки вони зазнають ще однієї хвилі набігів скоттів, врятуватись від яких можна буде регулярними виплатами данини. В 1318 р. Дуглас прибуде до Беріка, ворота якого відкриють місцеві жителі. Останній оплот англійців в Шотландії капітулює. Але війна на цьому не завершиться – в наступ перейдуть самі горці. Англійці ж здадуть Уорк-на-Твіді, Харботтл та Міттфорд, в травні 1318 р. шотландці проведуть набіг углию Йоркшира, брат Брюса висадиться в Ірландії (щоправда, незважаючи на початковий успіх, закріпитись на Ейре не вдастся).

В 1320 р. англійці виторгують мирний довоговір на два роки: в країні продовжував творитись повний безлад. В 1322 рюю місцеві барони були розбиті й Едуард ІІ знову задумався над новою кампанією проти Шотландії. Задум, однак, закінчився провалом – під Олд-Байландом короля розбили скотти, а сам він заледве втік. Вже у 1327 р. його скинули та вбили (злі язики казали, що вбили Едуарда розпеченою кочергою, котру заштовхнули монарху per recum), а вже у 1328 р. було підписано Единбурзьку угоду, по якому Англія назавжди відмовлялась від претензій на шотландський престол. “Назавжди” тривало 5 наступних років. В 1333 р. вже Едуард ІІІ поведе лицарів у новий похід.

До того часу Роберт Брюс лежав у сирій землі вже як 4 роки. Рік потому, виконуючи останню волю свого монарха, Джеймс Дуглас загинув в Іспанії. Річ в тому, що Роберт якось пообіцяв Папі римському викроїти час для участі в Хрестовому поході, але обставини склались інакше. Будучи на смертному одрі, Брюс попросив Дугласа взяти його серце в Хрестовий похід, аби виконати свою обіцянку хоч якимось чином. Сер Джеймс взяв серце Брюса на Піренеї, де в бою з маврами кинув шкатулку з ним в гущу маврів зі словами:

“Вперед, хоробре серце, як ти завжди й хотіло!”

Смерть знайшла і Дугласа, і шотландських лицарів зі зброєносцями, які супроводжували його. Але битву при Тебі християни виграли.

Так завершився короткий проміжок шотландської величі, коли штандарт з Андріївським хрестом та червоним левом на жовтому тлі наводив жах на майбутню колоніальну імперію, а балом на полях битв правив шотландський шилтрон.