Релігійні вірування германських племен розвивалися впродовж довгого часу та відображали уявлення давніх германців про навколишній світдо моменту прийняття ними християнства. В самі релігійні вірування увійшли: звичаї, обряди та міфологія, що пояснювали походження світу.

У ІІІ — ІІ тисячолітті до н. е. індоєвропейські племена заселили Північну Європу, акваторію Північного і Балтійського морів, де до цього мешкали інші народи. Прибульці асимілювали автохтонів, внаслідок чого, як припускають, з’явилися спільноти, що стали основою для прадавніх германців. Принесена мова і культура змішалися з місцевими, результатом чого стала поява нового світогляду й міфології, відомих як германські.[1]

За світоглядом германських племен до створення неба і землі вже існувала велика безодня, яку називали «gap». У повному значенні вираз «gapginnûnga» (безодня безодень) відповідає грецькому аналогу «χάος» (безодня, темрява). Додатково словом «ginnûngagap» також називали туманний світ, з глибини якого зародилося все суще. Навколо цього розташовувався замикальний та огороджуючий світ Гель, який мав й іншу назву — Niflhel (туманний Гель). Попри враження уявної відсутності життя у порожнинах цієї безодні існували два протилежні полюси: «muspell» (вогонь) на півдні та «nifl» (туман) на півночі. Надалі з Муспельгейма зародилося світло та тепло, а з Ніфльгейму — темрява та холод. Посеред цих протилежностей протікало джерело Гвергельмир (Hvergelmir), з якого брали початок дванадцять річок, що мали одну назву для всіх — «elivâgar» (крижані хвилі). Вони несли в своїх водах частини вогню (життя) й віддаляючись від джерела — застигали й становились нерухомою кригою. Однак, з часом тепле повітря з Муспельгейма розтопило кригу й з річок зародилася істота, яка мала назву Імір або Ергельмір. Він є перша жива істота, злий велетень. Від теплого вітру він спітнів та заснув й під його лівою рукою виросли чоловік і жінка, в той час, як одна його нога зачала від іншої шестиголовим сина, який став пращуром різного роду велетнів. Подальше танення криги призвело до появи корови Аудумбла з вимені якої потекли чотири потоки молока, якими годувався Імір.

Тварина почала лизати солоні брили криги й за три дні вилизала людину — Бурі. Його син Бр (Бор) забрав собі Бестлу, доньку велетня Бьольторна. У пари народилися троє синів: Вотан, Вілі і Ве, які згодом вбили Іміра. З його ран витекло так багато крові, що потонули всі велетні, крім одного, Бергельміра. Разом зі своєю дружиною він започаткував новий рід молодих велетнів. З крові Іміра створили море та воду, з тіла — землю, а від зубів та зламаних кісток — скелі. З черепа створено небо, а вогняні іскри з Муспельгейму, що до того вільно літали, закріплені на небесах. Мозок став основою для появи хмар. Варто наголосити, що за уяви германських племен Земля мала форму кулі. На земних просторах існувало глибоке море. На його берегах жили велетні, які захищали внутрішні землі від велетнів. Брови Іміра послугували будівельним матеріалом при будівництві фортеці Мідґард. Закінчивши з цим сини Бора вирушили на морський берег, де знайшли два дерева, з яких вони створили двох людей: Аскр (Askr — «ясен») і Ембла (Embla — «верба»). Вотан наділив їх душею та життям, Вілі — розумом і дотиком, Ве — виглядом, мовою, слухом і зором. У цій системі світогляду боги існували не споконвічно — перший з них народжується в безодні не першим, а після велетня. Вважалося, що буття богів має як початок, так і кінець.

Цікавою особливістю в уяві давніх германців є самоідентичність. Як вже стало відомим саме тіло Іміра послугувало основою для створення світу. Після його смерті в тілі завелися черв’яки, які згодом стали «цвергами» (гномами), а люди з’явилися від двох дерев на морському березі. Саме боги наділили останніх диханням і повноцінним життям. Таким чином просліджується категоричне заперечення прямих родинних стосунків між людьми й велетнями та богами.[2]Створення світу за германськими віруваннями не вписується в концепцію «exnihilo» (з нічого), як це притаманно християнству, а допускало паралельне існування безодні й таких об’єктів, як Ніфльгейм та Муспельгейм. За первісним віруванням германців створення світу є актом особливої організації, огородження та упорядкування простору. Характерним для цього процесу є постійний конфлікт та боротьба між первозданним хаосом та всіма елементами всесвіту. Організація простору носить чітко побудовану структуру, де посеред світу знаходиться Мідґард, в середині нього — Асґард, а в середині останнього — поле Ідаволл з капищем.[3]

Божества германців — це перш за все боги природи. Тацит виділяв серед них тріаду найбільш шанованих, однак називаючи їх римськими іменами: Меркурій, Марс, Геркулес –у давніх співах, – а германцям відомий тільки один цей вид розповіді про минуле і тільки такі аннали, – вони славлять породженого землею бога Туїстона. Його син Манн – прабатько і праотець їх народу; Манну вони приписують трьох синів, по іменах яких ті, що мешкають поблизу Океану прозиваються Інгевонами, посередині – герміонами, всі інші – істевонами. Але оскільки старина завжди доставляє простір для всіляких домислів, деякі стверджують, що у бога було більше число синів, звідки і більше число найменувань народів, як марси, гамбрівії, свеби, ванділії, і що ці імена справжні і давні. Навпаки, слово Германія – нове і недавно увійшло в побут, бо ті, хто першими переправилися через Рейн і прогнали галлів, нині відомі під ім’ям тунгрів, тоді прозивалися германцями. Таким чином, найменування племені поступово запанувало і поширилося на весь народ; спочатку всі зі страху позначали його по імені переможців, а потім, після того як ця назва вкоренилася, вони і самі стали називати себе германцями.[4]

На ранньому етапі формування вірувань важливу роль відігравав бог законності Тіваз, але у північногерманських (скандинавських) народів він трансформувався в бога Тюра й відійшов на другий план. Одночасно з цим більш видну роль став відіграти бог родючості Фрейр, разом зі своїм жіночим аналогом Фрейєю або без неї, в залежності від вподобань послідовників культу. Поширення інших богів мало неоднорідний характер та залежало від багатьох чинників. Наприклад, відомо, що образ бога Вотана, якого Тацит називав Меркурієм, на землях Південної Німеччини майже не зустрічався, але серед англосаксів та лангобардів він фігурує на першому плані. Різні назви одного й того ж божества, в минулому, створювало для дослідників перешкоди. На цьому тлі ставилися під сумнів взагалі існування культу Бальдра, Гемдалля, Локі та деяких інших богів. Виникають труднощі при відокремленні скандинавських Рінді, Герди, Менглад від німецьких богинь Перхти, Гульди та інших. Невирішеним залишається питанням самостійності їх образів чи можливості існування побічної форми та імена від однієї головної, прадавньої богині. Показовим є приклад Фреї, образ якої, ймовірно за все, створений перенесенням від інших богинь рис та характеристик уособлених в одній постаті. [5]

Приблизно з середини першого й до початку третього століття тривав процес інтенсивного господарського й культурного впливу римлян на племена, що перебували на територіях по обидва береги Рейну, узбережжі Північного моря, Західної Німеччини з великими центрами в Кельні та Трірі. Цей час характеризувався відносно мирним співіснуванням й відіграв вагому роль в суспільному та культурному розвитку континентальних германських племен. [6]Зворотною стороною цього процесу стала широка романізація, що призвела до заміни існуючого світогляду на манер римського. Широко поширеними стали пам’ятники релігійної культури, які згодом було знищено під час християнізації. Римський історик описував поширений серед германців культ шанування Геркулеса, якого воїни прославляли піснями, вирушаючи в бій. Подальші дослідження й реконструкції дали змогу зрозуміти, що названим на римську манеру був германський бог грому і родючості — Тунар (Донар).[7]

За інформацією Таціта германські племена приносили в жертву верховному богові Вотану людей, але це явище доволі рідкісне. Напроти, тварин приносили в жертву іншим богам досить активно. Підтвердженням своїх слів Тацит приводить наступний випадок:

«Кімри та тевтони перед битвою провели ритуал та пообіцяли принести своєму богові покровителеві всю здобич. Після перемоги вони справили жертвоприношення: всі полонені разом із тваринами вбито, а матеріальні цінності розбиті на шматки та викинуті в річку. Наступного разу масове жертвоприношення провели після битви в Тевтобурзькому лісі, де германці вбили всіх полонених, в першу чергу командирів.[8]»

Особливе значення германці надавали створенню та облаштуванню святилищ. У Вестфалії знайдено залишки кам’яних статуй навколо святилища. Найвідоміші з них знаходилися на гірського масиву Іштенберг (святилище чотирьох каменів Браухгаузерштайн та Екстернштайн (гірський масив в Тевтобурзькому лісі). В дохристиянські часи вказані місця слугували як місцем збору для розв’язання питань, так і для відправляння обрядів.[9]

З часом, коли германські племена поступово почали переходити від мисливства до осілого образу життя, серед них почав зароджуватися культ поклоніння трьом богиням — трійці Бет. Їх зображали висіченими на кам’яних плитах, як трьох жінок із кошиками, плодами чи рогами. Археологи знаходять вирізані з каменю чи інших матеріалів ляльки, які уособлювали кожну з богинь Бет. До них зверталися за допомогою та проводили ритуали переважно жінки, що просили багатого врожаю та здоров’я для дітей. Археолог та історик Адольф Шелль досліджував філологічний зв’язок між спільним ім’ям трьох богинь «Бет» та словами просити (нім. bitten), молитися (нім. beten) та заговорювати/зачаровувати (нім. böten). Культ поклоніння цим богиням, які за Шеллем могли мати імена Амбет-Вільбет-Борбет, поширений в Нижній та Верхній Баварії, Тіролі, Ельзасі та інших регіонах. До нашого часу дійшли назви населених пунктів, що містять приставку «-бет»: Бетенбронн, Бетенгаузен та інші. Три богині Бет уособлювали собою навколишню світову дійсність: землю, сонце, місяць. [10]Надалі, коли германські племена прийняли християнство, культ поклоніння трійці богинь поступово згасав, а пам’ятки про них залишилися в жіночих іменах, що давали при народженні дітям. Подекуди їх зображали на пряниках, які, наприклад, баварці дарують на Різдво один одному.[11]

Зі священними місцями та деревами пов’язане й ворожіння, яке серед германських племен є значно поширене та займало важливе значення. Тацит повідомляв про два відомі йому види ворожіння: за птахами й ворожбитними палицями. [12]Далі римський історик розповідає, що жерці (лат. civitalis) відламують від плідного дерева (до таких германці відносили навіть бук, дуб, бузину, ялівець, горіх) гілку, розрізають її на шматки, які позначають певними знаками й розкидають абияк на білій тканині. Потім жрець (в справах племені) або голова сімейства (в справах приватних) помолившись богам і дивлячись на небо, тричі бере по одній паличці й на підставі зроблених раніше значків самостійно дає тлумачення. Якщо у відповідь отримували заборону, то в цей день заплановане ні в якому разі не можна це виконувати. Після отримання дозволу, то для пересвідчення потрібно провести додаткове ворожіння за польотом або голосом птахів. В тих же священних гаях і дібровах коштом племені утримували білих коней, які не осквернялися ніякою роботою. Їх запрягали до священної колісниці, яку супроводжували жрець разом з вождем племені, й потім звертали увагу на іржання та пирхання тварин. [13]У свевів за ворожіння були відповідальні літні жінки (лат. matresfamiliae), які навіть допускалися до вирішення питання про початок війни. Цей факт дозволяє говорити про сильний вплив матріархату всередині племен. Найбільш відомою віщункою, завдяки відомостям Тацита, була Веледа[en] з племені бруктерів. Вона своїм пророцтвом надихнула германців на боротьбу з римлянами, й була причетна до змови Цивіліса.[14]

Особливе місце при проведенні релігійних та повсякденних ритуалів займали дерева та інші рослини. Релігієзнавець Якоб ВільгельГауер виявив, що упродовж всієї історії германських племен священне дерево не стало лише одним, а змінювалося під впливом різних обставин. Приблизно в період між дев’ятим та сьомим століттям до нашої ери особливо шанувалася ліщина. Інший дослідник-германознавецьТорстен Еверт Карстен хоча й згоден з Гауером, але пропонував інший часовий відрізок — VI—V століття до н.е. В одному обоє дослідників сходяться: в цей час, що відомий як післяльодовиковий період, території від півночі до центру Європи цілком займали ліщинові чагарники, які стали більш схожі на ліси (оскільки відрізнялися особливою висотою та не схожі на сучасні кущі). Гауер називає цей період «час ліщини» (нім. Anzyluszeit). Вона оспівувалася в фольклорних піснях, горіхи збиралися про запас на зиму та допомагали вижити до весни, місця проведення поєдинків та судів огороджувалися парканом із ліщини. Існують розрізнені відомості про шанування давніми германцями «духу горіха», що уособлювався в зміях, які жили в горіхових чагарниках. Ритуальним символізмом виступала біла змія, що уособлювала собою мудрість в міфології багатьох народів. Надалі германські племена неодноразово змінювали об’єкт шанування й після ліщини ними є: ялівець, береза, ясен, тис, дуб, ялина, липа. Однак, існує думка, що у племен північної Європи кожна сім’я могла мати своє власне тотемне дерево, навколо якого проводили ритуали, щоб отримати захист, допомогу чи наділити жінку вагітністю.[15]

Отже, релігійні вірування германців розвивалися на протязі ІІІ тис. до н.е.- І ст. н.е. До них увійшли  різноманітні обряди, завдяки яким континентальні германці здійснювали поклоніння богам, через проведення ритуалів, про що свідчать безліч пісень, які входять у сучасний фолькльор нащадків германців та міфологічна складова релігії через яку германські племена пізнавали навколишній світ. Щодо самої міфології, то важливо відзначити той факт, що саме вона відображала світогляд германців про появу усього живого на Землі, через конфліктпервозданного хаосу із всіма елементами Всесвіту та допомогла розрізненим групам германців об’єднатися у родоплемінні союзи.

Список джерел та літератури:

[1]Руденко Е. М. Введение в германскуюфилологию. Курс лекций. — Минск : ЭБ БГУ: Общественные науки, 2013. — С. 23

[2]Гримм, 1885, с. 899-904

[3]Ганина Н. А. Готскаяязыческая лексика. — М : Изд-во МГУ, 2001. — С. 18, 21

[4]Корнелий Тацит «О ПРОИСХОЖДЕНИИ ГЕРМАНЦЕВ И МЕСТОПОЛОЖЕНИИ ГЕРМАНИИ.»

[5]Карамазов В. Д. Всеобщаяисториярелигий мира. — М : Астрель, 2011. — С. Розділ 3.6.

[6]Руденко, 2013, с. 27

[7]Руденко, 2013, с. 31.

[8]Корнелий Тацит «О ПРОИСХОЖДЕНИИ ГЕРМАНЦЕВ И МЕСТОПОЛОЖЕНИИ ГЕРМАНИИ.»

[9]Ферхаген, 1999, с. 155

[10]Ферхаген, 1999, с. 138-139

[11]Ферхаген, 1999, с. 14

[12]Левицький, 2008, с. 71

[13].Граков, Моравский, Неусыхин, 1937, с. 60-6

[14]Токарев, 1964, с. 223-224

[15]Ферхаген, 1999, с. 188-191