Кінець існування «Київської» Русі традиційно пов’язують із завоюванням Києва монголами у грудні 1240 року. Однак, як такої держави на той момент вже не існувало: Русь була роздроблена на окремі князівства, які лише формально визнавали владу Києва. Проте, завоювання монголів створили нову точку відліку в історії руських князівств. Починаючи з 1240-х років саме хани Золотої Орди вирішували долю князів, повністю підпорядкувавши їх своїй владі. Але не всі князівства опинилися у однаковій залежності від татар. На прикладі двох із них – Галицько- Волинського та Володимиро-Суздальського простежуються зовсім різні вектори розвитку руських земель, які знаходилися під владою Золотої Орди.

Очевидно, що основною причиною поїздок князів в ставку хана було бажання підтвердити за собою владу в князівстві. На перших періодах існування Золотої Орди, хани відправляли князів в столицю Монгольської імперії – Каракорум.

Ці поїздки займали великий проміжок часу: наприклад, рязанський князь Олег провів при монгольських ханах 10 років свого життя (1242-1252 рр.), а ростовський князь Гліб був при хані 4 роки (1253-1257 рр.). У 1243 р., одним із перших руських князів до Батия поїхав володимирський князь Ярослав Всеволодович, якому хан дав ярлик не тільки на Володимирське князівство, а й поставив старшим в Руській землі. Звертаю увагу на те, що Ярослав, як і всі інші князі їздив не тільки в Сарай, а й в Каракорум. Це важлива деталь, яка свідчить про повну підпорядкованість володимирського князя. Саме з цього часу формується унікальний інститут васальної залежності – приїзди руських князів в ставку хана для вираження своєї рабської покірності.

Дещо іншу ситуацію ми спостерігаємо щодо Держави Романовичів. Галицько-Волинський князь Данило Романович останнім зі всіх інших князів поїхав у ставку Батия. Це сталося у 1245 р. Зауважу, що Данило не їздив в Каракорум, а побував лише в Сараї. Більше того, він був запрошений на святкування монгольського Нового Року та пив чорний кумис, напій, яку вживала лише монгольська еліта. Таким чином ми зразу бачимо дві відмінності: перша – на відміну від решти князів, Данило обмежився лише перебуванням у Сараї, в той час як Ярослав Всеволодович, як і всі інші, змушений був їздити аж до монгольської столиці, друга – хан прийняв Данила з особливою пошаною. Важлива деталь, яка спостерігається в літописах: коли Данило Романович їздив до хана, то літописець писав, що це печаль, не честь, а коли їде володимиро- суздальський князь, то це велика честь для нього.

Це в свою чергу визначало різну форму залежності Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Батий зробив Данила   «мирником», а не «данником», якими були всі князі північно-східних земель. Завдяки своїм дипломатичним здібностям Данило зумів досягти більш м’якшої форми залежності від Золотої Орди – галицько-волинські князі рахувалися федератами, а не слугами хана. Вони повинні були поставляти власне військо для монгольських походів, але регулярної, чіткої данини не платити. Натомість володимирські князі були у цілковитій залежності від Орди, доказом чого є регулярні поїдки князів в ставку хана. Як тільки мінялася влада в князівстві або ж у Золотій Орді, князі вимушені були їздити до хана за новим ярликом. Для прикладу, зразу після смерті Ярослава Всеволодовича його сини Олександр та Андрій у 1247 р. поїхали до Батия, який відправив їх в Каракорум, а в 1256 р. після смерті Батия Ярослав відправився до хана за новим ярликом. Варто зазначити, що князі в Орді не представляли ні свого князівства, ні себе самих – вони виступали в ролі заложників, речових гарантів васальної залежності та лояльності відповідних князівств до Золотої Орди. В Галицько-Волинському князівстві практики регулярних поїздок князів в ставку хана не існувало. Після подорожі Данила Романовича жоден з наступних галицько-волинських правителів не відвідав ставку хана, а отже, зміна влади на цих землях відбувалася самостійно, без затвердження її ханом.

Друга половина XIII – поч. XIV ст. насичена важливими політичними змінами в Галицько-Волинському князівстві. В 1253 р. Данило Романович приймає корону від Папи Римського та стає Королем Русі. Це означало, що колишній васал зрівнюється у правах зі своїм сюзереном, а отже стає незалежним володарем. З цього часу і до смерті Данила Романовича в 1264 р. Королівство Русі було незалежним політичним утворенням. Був період, коли після походів Бурундая в литовські та польські землі, а також руйнації укріплень головних руських міст (1258-1262) була відновлена влада ординців в галицько-волинських землях. Але навіть в цьому випадку ні Василько Романович, ні Лев Данилович не їздили в Орду, а Галицько-Волинський літопис не містить відомостей про перепис населення в Галичині та Волині. Цікавим є період правління Лева, який співпав з діяльністю в Золотій Орді Ногая. Обидва вони були схожі за своїми характерами і з часом їхні стосунки переросли в тісну співпрацю, яку кожен хотів використати на свою користь. Визнавши зверхність Орди, Лев за допомогою Ногая відновив сюзеренітет над Королівством Русі (хоча, офіційно королем не титулувався, аби не злити монголів), а також значно розширив свої володіння. На кінець XIII ст. Держава Романовичів включала в себе не тільки Галицьку і Волинську землі, а ще й Закарпаття, Київщину та Переяславщину. Повторюсь, що Лев не їздив за ярликом в ставку хана, а його залежність від Орди зводилася до мінімуму: галицько-волинський князь повинен був поставляти своє військо для монгольських походів. Таким чином, залежність Держави Романовичів від Орди в 1270-1300-х рр. була ще легшою і її не можна порівняти зі становищем в північно-східних князівствах, які були тяжко оподатковані та насичені татарськими баскаками, а князі при любих змінах повинні були їздити до хана за ярликом на підтвердження своїх володінь.

В XIV ст. відносини між Королівством Русі та Золотою Ордою скоріше були міждержавними. Вже наступний галицько-волинський князь Юрій Львович прийняв королівський титул, а також створив окрему Галицьку митрополію, до складу якої увійшли діоцези на територіях вільних від Орди. Очевидно, що за часів володарювання Юрія (1301-1308/1315) Королівство Русі залишалося незалежним. Період правління князів Андрія та Лева Юрійовичів характеризувався боротьбою за збереження незалежності галицько-волинських земель, про що вказують два факти: лист до Тевтонського Ордену з пропозицією князів надати Ордену захист від татар, а також лист польського короля Владислава Локетка від 1323 р., в якому він називає обох князів непоборним щитом проти татар. Швейцарський хроніст Йоган Вінтертурський зазначає, що князі отримали ханські ярлики на свої землі, але на цю звістку покладатися особливо не можна, адже практика затвердження галицько-волинських князів ханами нам невідома. Наступний князь Болеслав-Юрій Тройденович був незалежним правителем, на що вказує його титулатура «Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi», де «Мала Русь» виступає на позначення території, яка не була підвладна монголам.

Кардинально інша ситуація відбувалася у Володимиро-Суздальському князівстві. Тут князі були повністю залежними від Золотої Орди. Хоча, ще у 1251 р. володимиро-суздальський князь Андрій Ярославович хотів позбутися ординської опіки та уклав союз з Данилом Романовичем, але, щоправда, цим планам завадив Олександр Невський, який поїхав в Орду, після чого оглан Сартак послав в каральну експедицію проти Андрія. Після цього Олександр став володимирським князем. Володарі цього князівства при любих змінах влади мусили відправлятися в Орду до хана за новим ярликом. Так було після смерті Олександра Ярославовича в 1263 р. коли його брат Ярослав Ярославович відправився в Орду; так було і в 1271 р., коли після смерті князя вже Василій Олександрович їздив в Орду; в 1276 в Орду за ярликом відправився Дмитро Олександрович; в 1281 році в Орді побував Андрій Олександрович і т. д. Подорожі князів в Орду відбувалися майже до середини XV ст. За підрахунками Вільяма Похлєбкіна за 188 років князів 70 раз приїжджали до хана, тобто в середньому приблизно раз в два з половиною роки. Ще однією відмінністю в північно-східних землях було те, що тут існувала потужна система баскацтва. Як відомо, Берке в 1257 році провів перший перепис населення в руських землях з метою чіткого та врегульованого щорічного збору данини. Для цього у завойованих землях призначали спеціальних ханських чиновників – баскаків, чиї резиденції знаходилися в Суздалі, Ростові, Ярославі, Угличі, Костромі, Переяславі-Заліському, Твері, Рязані, Муромі, Курську, Смоленську та Володимирі-на-Клязьмі. Цю інформацію підтверджує Лаврентіївський літопис . Наступний перепис населення в північно- руських землях відбувся згідно Никонівського літопису в 1275 році. Бачимо, що місцеві літописи чітко зафіксували проведення перепису населення, а ось Галицько- Волинський літопис про перепис на західних землях мовчить.

Таким чином, існувала суттєва різниця у становищі Держави Романовичів та Володимиро-Суздальського князівства під владою Золотої Орди. Для галицько- волинських земель характерна набагато м’якша форма залежності: місцеві князі після поїздки Данила жодного разу не побували у ставці Батия; на Галичині та Волині не існувало інституту баскацтва, отже і не було чітко врегульованої щорічної данини; зрештою, Королівство Русі лише близько 50 років знаходилось під владою Золотої Орди (1246-1253; 1258-1262; 1270-1301). Натомість Володимиро-Суздальське князівство перебувало у повній залежності, фактично це був північний улус Золотої Орди, адже: місцеві князі завжди мусили їздити до хана за ярликом на княжіння; князі були підданими хана, які втілювали політику Орди у своїх князівствах; в північно- східних землях проводився перепис населення, існувала ханські намісники баскаки, які слідкували за збором данини; князі були залежні від Золотої Орди аж до повного її розпаду в кінці XV ст. Ця різниця в історичному розвитку двох князівств відбилася в подальшому на формування принципів державності: європейського демократичного на українських землях та азіатського авторитарного на московських.

Список використаних джерел та літератури:

1. Войтович, Леонтій. Галицько-Волинське князівство і Королівство Русі та монголи.
Проблеми історії війн і військового мистецтва. 2 (2019): 45-146.Грушевський, Михайло. Історія України-Руси. Т. 3. (Київ: Наукова думка, 1993), 592.

2. Ипатиевская летопись. Полное собрание руських летописей. Т. 2. Санкт-Петербург,
1908.

3. Купчинський, Олег. Акти та документи галицько-волинського князівства ХІІІ –
першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. (Львів, 2004), 1285.

4. Лаврентьевская летопись. Полное собрание русских летописей. Т.1. (Ленинград,
1927).

5. Никоновская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 10. (Санкт-Петербург,
1885).

6. Похлебкин, Вильям. Татары и Русь. 360 лет отношений Руси с
татарскими государствами 1238-1598 гг. (От битвы на р. Сить до покорения Сибири).
Справочник. (Моска: Международные отношения, 2000), 190.

7. Речкалов, Александр. Русь: путь к Украине. Украинские земли в составе Польши и
Литвы. Кн. 1. (Киев, 2014), 568.

8. Юрченко, Александр. Русский князь на монгольском пиру (Даниил Галицкий и
Бату). Золотая Орда: Между Ясой и Кораном (начало конфликта). Книга-конспект. (Санкт Петербург, 2012), 235–255.

9. Acta Camerae Apostoliae. Monumenta Poloniae Vaticana, Vol. 1207–1344, Cont. Jan
Ptaśnik. (Kraków 1913), 502.

10. Vitodurani, Johannis Chronicon. Die Chronik des Minoriten Johannes von Winterthur,
durch Georg von Wyss, (Zurich, 1856), 265.