За всю довгу історію Візантії у цій державі проходило немало запеклих богословських суперечок. Всі вони найчастіше закінчувались скороченням населення Імперії – або у формі лінчування, санкціонованого з Константинополя, або ж лінчування стихійного. Східні римляни пережили безліч таких епізодів: монофізитство, аріанство, монофелітство і, звичайно ж, іконоборство. Список на цьому далеко не закінчується і сьогодні мова піде про єресь, яка причетна до появи відомих на Заході катарів та альбігойців.

Отже, павликіани. Хто вони, звідки вони, у що вірили? Для початку, зауважимо, що павликіанами себе ці боговідсупики не називали, а отримали своє найменування від ворогів, котрі звернули увагу, що ці єретики з усіх діячів Нового Заповіту найбільше шанують апостола Павла. Самі ж себе павликіани іменували, не повірите, християнами, зайнявши по відношенню до офіційної церкви позицію “Я д’Артаньян, а ви всі – особи нетрадиційної орієнтації”. Що ж до заснування руху, то він виник неподалік від міста Самосата, яке колись існувало на території сучасної Туреччини (поки його не втопили при будівництві Греблі Ататюрка в 1983 р.). Ініціатором руху був місцевий житель на ім’я Костянтин, який незабаром змінив ім’я та став Сільваном (або ж Силуаном) на честь одного із сподвижників апостола Павла. Що ж пропонував своїй пастві Костянтин-Сільван? Якщо дуже коротко, то павликіани вказували про подвійну природу вищих сил. Є Бог, відповідальний за духовний світ і є якийсь “деміург”, який створив весь видимий людському оку світ. З цього ж, відповідно, витікала дуалістичність природи людини. Фізичне тіло створене деміургом, а душа – Богом. На офіційну церкву павлікани дивились вовком, бо на їхню думку, і Рим, і Константинополь поклонялись фактично деміургу. І взагалі потрібно зауважити, що церкву з її складною структурою єретики на дух не переносили взагалі. Павликіани виступали проти ієрархії, розкоші, а також поклоніння іконам та шануванню святих. Ідеалом руху Костянтина-Сільвана були ранньохристиянські громади, прості і рівні перед Богом.

Однак повернемось із середовища піднесеної теології на грішну землю. Навряд чи хтось сильно здивується, коли прочитає, що тодішній базилевс Костянтин IV прийшов в повний захват від ідей свого тезки. За його наказом в Самосату був посланий офіцер на ім’я Симеон, аби трохи краще дізнатись про нове віровчення. Костянтин-Сільван був запрошений до столиці та з особистого благословення базилевса приступив до реформ візантійської церкви… Ні, звісно що ні, я жартую. Насправді, павликіанів спробували фізично ліквідувади, а їх лідер був страчений у 687 р. Але Симеон, покликаний переконати єретиків у тому, що вони займаються непотребствами, сам перейнявся ідеями павликіан, прийняв ім’я Тит і згодом очолив нове повстання у візантійській частині Вірменії. На приборканя повсталих та відправку Тита до праотців пішло 3 роки.

Чи зійшла нанівець та єресь по смерті Симеона-Тита? Та нічого подібного, павликіанів більшало, особливо в східних фемах Візантії. Імператори, звичайно ж, намагались боротися з павликіанами, але домагались лише того, що ті втікали до арабів, які без особливих проблем приймали їх у себе, розраховуючи на їхню допомогу в боротьбі з Константинополем. Так пройшло майже 2 століття. Черговим поворотним пунктом цієї боротьби стали діяння імператриці Феодори (дружини імператора Феофіла, який до того ж був іконоборцем), яка і відновила шанування ікон, і вирішила розібратись із павликіанами.

Жертвами особливого підходу Феодори стали близько 100 тис. осіб, які або загинули, або втратили майно. В результаті вони підняли повстання, яке очолив дехто на ім’я Карвеас. Ватажок повстанців побудував у сучасній центральній Туреччині фортецю Тефріку (Деврігі). Тефріка стала столицею самопроголошеної держави, яка слала лісом і ромеїв, і Аббасидський халіфат. У 863 р. Карвеас помер (або сам, або йому допомогли ромеї), і павликіан очолив племінник (або пасинок) покійного, Хрісохір. Останній був ще енергійнішим, ніж його попередник, і очолив безліч походів на Ефес, Нікею та Нікомедію. А те, що якісь богохульники доходили ген до західних берегів Анатолії, яскраво свідчило про великі біди в імперській армії. Імператор Василь I Македонянин спочатку спробував втихомирити Хрісохіра пропозиціями миру.

Але час ішов – у 871 р. чаша терпіння імператора переповнилась. Василь I особисто очолив атаку на Тефріку, проте не домігся успіху й був змушений відступити. Зате пощастило зятю Василя, Христофору, який роком пізніше завдав поразки Хрісохіру. Поразка та була непоправною для останнього, оскільки він помер в ході тих подій. Після цього пішли очищуючі репресії, в ході яких загинули, за різними оцінками, від 100 до 300 тис. осіб на сході Імперії. Але павликіани не зникли і навіть після такого нищівного розгрому. Уцілілі були насильно переселені у Фракію і, хоч і не відреклись від свого вчення, були вимушені сумлінно охороняти дунайські кордони Візантії. Що найцікавіше, павликіани Візантію пережили.