Завоювання монголами Києва в грудні 1240 року мали суттєві наслідки для столичного міста та всього Київського князівства. Якщо до цього йшла постійна боротьба руських князів за княже крісло столиці Русі, то тепер вже хани Золотої Орди вирішували кому належить правити в Києві і проводили особливу політику стосовно цього міста. Варто відзначити, що після монгольського походу київська земля безпосередньо до території Золотої Орди не входила. Про це свідчить папський легат ПланоКарпіні, за словами якого перше місто, яке належало безпосередньо татарам було Канів, хоча перед тим він побував в Києві, але татар там не зустрів. Також Данило, під час своєї поїздки до Батия зустрів татар лише у Переяславі, хоча перед тим теж побував в столиці. Як бачимо, київська земля не стала складовою улусу Джучі.

Не варто думати, що після 1240 року Київ перестав відігравати якусь помітну роль у тогочасній політиці. Навпаки, навіть після втрат, завданих татарами, Київ продовжував і надалі залишатися столичним містом Русі. У 1245 році францисканець Плано Карпіні називає Київ “столицею Русі”, зазначаючи, що в місті було багато купців з різних земель, зокрема з Генуї, Венеції, Константинополя, Акри, Пізи. Також, важливим фактором, який визначав політичну роль Києва було знаходження тут митрополичої кафедри. Це означало, що Київ і надалі залишався церковним центром Русі і міг впливати на ідеологічне життя руських земель. Зокрема, київським митрополитомбув Петро Акерович, який брав участь у першому Ліонському соборі в 1245 р., закликаючи європейців до боротьби проти татар. Також, в Києві знаходилася резиденція митрополита Кирила II у 1250-1282 рр. У 1274 році в Києві був проведений помісний собор. Протягом 1283-1300 рр. київським митрополитом був Максим, який у 1284 році зібрав в Києві собор руських ієрархів. Бачимо, що Київ не втратив свого церковного значення.РольКиєва як столичного міста прекрасно розуміли і хани Золотої Орди. Недаремно ярлик на Київ означав верховенство в Руській землі.

Одним із перших князів, які відправилися в Орду був володимиро-суздальський князь Ярослав Всеволодович. У 1243 році Батий підтвердив за ним володимирське княжіння, а також поставив старшим в Руські землі. Реально ж Ярослав ніколи в Києві не княжив, а управління в місті здійснював через свого намісника Дмитра Єйковича. Скоріш за все політика монголівбула спрямована на те, аби в Києві не було жодного реального князя, адже вони прекрасно розуміли всю ідеологічну важливість столиці Русі. Тому, монголи і віддавали старійшинство в Руській землі князям, які безпосередньо не були пов’язані з Київщиною, які будували свою політику за межами київської землі та були вірними слугами золотоординського хана. На таку роль прекрасно підходили саме володимиро-суздальські правителі. Князем київським Ярослав пробув не довго – до 1246 року, поки не помер, перебуваючи в Орді. Після смерті Ярослава його сини – Андрій та Олександр Ярославичі відправилися в ставку хана. У 1249 р.Батий поставив Андрія Володимирським князем, а Олександру віддав Київ і поставив старшим в Руській землі. Знову ж таки новгородський князь Олександр так само як і його батько ніколи в Києві не княжив, тому лише формально вважався князем київським.

Київщина, мабуть, для північно-східних князів не представляла взагалі ніякого інтересу, бо в іншому випадку Олександр бизадовольнився рішенням хана. Але ж навпаки, Олександр був незадоволений тим, що його молодший брат Андрій отримав Володимирський стіл, а йому дістався Київ. Тому, у 1252 р., дізнавшись про наміри Андрія визволитися від монгольської зверхності та почати боротьбу разом з Данилом Романовичем проти татар, Олександр відправляється до хана, аби цьому завадити та й стати вірним слугою хана в надії отримати володимирське княжіння. Звісно, хан віддав Володимирське князівство Олександру, залишивши йому і Київ, а також послав каральні загони ординцівпроти Андрія. Тож, від 1249 р. і до своєї смерті у 1263 р. номінальним київським князем вважався Олександр Ярославович.

Після 1263 року літописи нам не повідомляють про київських князів зовсім. Лише є одна згадка в пізнішому Густинському літописі(XVII ст.) про смерть у 1271 р. великого князя Литовського та Київського Ярослава Ярославича. Мабуть, що після смерті Олександра разом з Володимирським князівством Ярослав отримав також і Київ.  Як бачимо, що протягом 1243-1271 рр. Київ був під номінальною владою володимиро-суздальських князів. Реальнож північно-східні князі не мали взагалі ніякої влади в столиці Русі, а були лише титулярними князями київської землі, оскільки про їхню справжню владу в Києві не згадано в джерелах. Північні літописи, які детально описують події, що відбувалися в північно-східних землях зовсім не повідомляють про яку-небуть взаємодію володимиро-суздальських князів з київською землею. В такому разі ми можемо говорити, що Київщина не залежила від володимирських князів. Про це свідчить один епізод, який дуже добре підмітив ще М. Грушевський. Він пов’язаний з походом на Київ короля Русі Данила Романовича в 50-тих роках XIII ст. До Києва Данило так і не дійшов, але мав намір зайняти столицю Русі. Якщо б Київ тоді справді залежив від володимирських князів, невже Данило задумав взяти місто і таким чином нажити собі ще одного ворога – Олександра Ярославовича? Цей же факт підтверджує, що Київ не входив і до складу Королівства Русі.

Як бачимо реконструювати політичну обстановку в Київщині повною мірою за браком джерел ми не можемо. У 1243-1271 рр. з волі хана титулом київського князя володіли володимиро-суздальські князі, але фактично в місті не було жодного правителя. Титул існував – влади не було. Таким чином, відбулося “знекняжіння” Київської землі. Ймовірно, монголи контролювали Київ за допомогою своїх намісників чи баскаків, які також провели перепис населення Київщини. Якби в Києві поширювалася влада володимирських князів, то літописи хоча б мимоволі та й би згадували про це.

Після 1271 року відомостей навіть про хоча б якусь номінальну залежність Києва від володимиро-суздальських ми не маємо. Фактично тоді Київ залишився “нічийним”, а управління ним здійснювали баскаки. Монголи намагалися якнайдовше не допустити появи в Києві якогось окремого князя. Але ситуація з “нічийним” Києвом тривала до кінця XIII ст., допоки Київська земля не увійшла до складу Королівства Русі. Про це свідчить таке достовірне джерело як “Книга знань про всі королівства, що є на світі”, написане невідомим автором з Іспанії бл. 1350 р. Зокрема у “Книзі” згадується “Королівство Львів” у складі якого перебував і Київ. Ця інформація може відповідати дійсності та бути актуальною на кінець XIII – початок XIV ст. Передусім перехід Київщини в орбіту впливу Королівства Русі було пов’язано з політичними змінами останньої чверті XIII ст. які відбувалися в Золотій Орді. Зокрема в 1270-х рр. Причорноморський улус переходить до влади улусбекаНогая, який став найвпливовішою людиною в Золотій Орді. Його вплив був настільки суттєвий, що він фактично був незалежним володарем, проводив власну політику та ставив на престол ханів. Для нас цікавим є те, що Лев Данилович зміг добре порозумітися з Ногаєм в результаті чого галицько-волинський князь став надійним сподвижником улусбека. Звичайно, що таке положення справ не задовольняло хана Золотої Орди Телебугу, який спробував розірвати цей міцний союз своїм походом на Королівство Русь та облогою Львова. З цього в нього нічого не вийшло, і вже в 1291 році Ногай поставив на престол хана Токту. Цілком логічно, що за свою вірність Ногаю князь отримав від нього Київщину, тим більше, що саме тоді Лев об’єднав під своєю владою всю територію Королівства Русі. Тому, в період 1292-1300 рр. Київщина перебувала під владою Лева Даниловича, якого якраз таки можна вважати київським князем.

Політична ситуація знову змінилася на початку XIV ст. Хан Токта теж не міг змиритися з надто сильною владою Ногая. Звичайно, хан знав, що союзником улусбека виступає Лев Данилович, тому він вирішує відновити Київське князівство передавши її путивльській династії, аби направити проти сюзерена Королівства Русі інших князів. Першим представником путивльської династії в Києві став Володимир-Іван Іванович. Він згадується в Любецькому синодику. Початок його правління можна датувати 1300 р., якраз під час війни Токти з Ногаєм. Звичайно, що київські князі з путивльської династії були безпосередніми васалами Золотої Орди, адже саме хан поставив їх на княжіння.

Наступну згадку про путивльських князів маємо під час походу Гедиміна на Київ. В той час за даними литовських літописів київським князем був Станіслав Іванович. Станіслав згадується також і в Любецькому синодику, тому це була реальна історична постать. «Teraturgema» Афанасія Кальнофойського повідомляє про двох київських князів цього періоду – Євстафія та Станіслава. Мабуть, між Іваном та Станіславом київським князем був і Євстафій. Гедимін захопив Київщину у 1323 р. та посадив у Києві свого родича Ольгіманта Міндовговича Гольшанського. Мабуть, Ольгімант протримався в Києві не довго. У 1323 р. хан Узбек втрутився у боротьбу за галицько-волинську спадщину. Результатом стала компромісна литовсько-ординська угода 1324 р., за якою Юрій-Болеслав Тройденович ставав сюзереном Королівства Русі. Угода не могла обійти долі київської землі і, мабуть, саме тоді Золота Орда повернула собі київську землю.

Наступний київський князь Федір разом з баскаками згаданий у Новгородському літописі під 1331 р. Очевидно, що згадка про баскаків разом з князем може свідчити те, що київський князь Федір був ординським васалом.Адже, як зазначено вище у 1324 р. Київщина знову перейшла до влади Золотої Орди. Федір протримався у Києві до 1362 р., допоки литовський князь Ольгерд в тому ж році не розбив ординське військо під Синіми Водами та не приєднав Київщину до складу своєї держави.

Отже, можемо бачити, що брак джерел не дозволяє нам в повній мірі реконструювати політичну ситуацію київської землі під час ординського панування. Але навіть за допомогою уривчастих даних можна встановити становище Київщини в середині XIII– другій половині XIV ст. Очевидно, що київська земля і сам Київ в цей період був під безпосереднім впливом Золотої Орди, не маючи до XIV ст. жодного реального князя. Це було пов’язано з визначним впливом Києва на політичне життя Русі, тому і монголи не допускали, щоб у Києві була князівська влада. З XIV ст. відновлюється київське князівство на чолі путивльської династії, яка правила київською землею (з перервою у 1323-1324 рр.) до завоювання її Ольгердом у 1362 році.

Хронологія київських князів часів золотоординського панування:

1. Ярослав Всеволодович (1243 – 1246 рр.)
2. Олександр Ярославич (1249 – 1263 рр.)
3. Ярослав Ярославич (1263 – 1271 рр.)
4. Жоден з князів (1271 – 1292 рр.)
5. Лев Данилович (1292 – 1300 рр.)
6. Іван Іванович – Євстафій – Станіслав (1300 – 1323 рр.)
7. ОльгімантМіндовговичГольшанський (1323 – 1324 рр.)
8. Федір Іванович (1324 – 1362 рр.)

Список використаних джерел та літератури:

1. Войтович, Леонтій.“Teraturgema” Афанасія Кальнофойського як джерело з генеалогії князівських родин.Львів, 2000. 40.
2. Густынская летопись. Полное собрание русских летописей.Санкт-Петербург, 2003. Т.40. 202.
3. Ипатиевская летопись. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т. 2. 648.
4. Лаврентьевскаялетопись. Полное собрание русских летописей. Москва, 2001. Т. 1. 496.
5. Никоновская летопись. Полное собрание русских летописей. Санкт-Петербург, 1885. Т. 10. 244.
6. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. Полное собрание русских летописей. Москва, 2000. Т. 3. 720.
7. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время, исследование Р. Вл. Зотова. Санкт-Петербург, 1892. 379.
8. Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука, редакция, вступительная статья и примечания Н.П. Шастиной. Москва, 1957. 292.
9. Войтович, Леонтій.“Путивльські Ольговичі на київському престолі”, Генеалогічнізаписки: збірникнауковийпраць. Львів, 2016. 6-15.
10. Грушевський, Михайло. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя.Київ, 1991. 560.
11. Івакін, Гліб. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст.Київ, 1996. 272.
12. Русина, Олена. Студії з історії Києва та київської землі. Київ, 2005. 347.