Сьогодні ми зосередимось на застосуванні польової артилерії – в теорії та на практиці. Не оминемо увагою й появу перших загальних військових трактатів з тактики – на появу останніх, вплинула Семилітня війна. Сьогодні в перекладі одного з членів нашої команди, Данила Савки, ми публікуємо заключну частину статті дослідника мілітарної історії Модерної доби Олександра Свістунова.

https://cutt.ly/PlJvHzK – Перша частина. Вобан, Фолар, та Король-Сонце
https://cutt.ly/uzfZwQe – Друга частина. Війна в горах та на морі

За роки правління Фрідріха II (1712 – 1786) Прусське королівство зробило стрімкий ривок з числа держав другого сорту в компанію передових європейських держав. Це було видатним досягненням для невеликої, небагатої на людські ресурси аграрної країни.

Батько майбутнього короля, Фрідріх Вільгельм I заклав фундамент майбутньої великої Пруссії, створивши професійну армію, пропорційну загальному числу населення, налагодивши бюрократичний апарат держави, здатний вилучати кошти для підтримки боєздатності цієї армії. Фрідріх Вільгельм проводив обережну зовнішню політику, і армія при ньому була радше стримуючим фактором для потенційних супротивників Пруссії. В результаті, Фрідріх II отримав у спадок одну з найбільш кваліфікованих і дисциплінованих армій Європи, здатну виконувати складні маневри, передбачені лінійною тактикою того часу.

Коли Фрідріх дізнався про смерть імператора Священної Римської імперії Карла VI, він написав Вольтеру в жовтні 1740 року: “його смерть повністю змінює мої миролюбні плани, і я схильний думати, що червень ми зустрінемо в компанії пороху, солдат і траншеями, ніж з актрисами, балами і спектаклями “.

Хитка рівновага в Європі була порушена, коли Фрідріх того ж року захопив багату Сілезію та розбив війська нової імператриці Марії-Терезії. Дві Сілезькі війни (1740-1742 рр. та 1744-1745 рр.) в межах загальноєвропейської війни за австрійську спадщину забезпечили йому володіння цією цінною провінцією і славу чудового полководця. Згодом, в ході Семирічної війни, Фрідріх зміг відстояти незалежність Пруссії, в боротьбі із коаліцією з Росії, Франції та Священної Римської імперії (Австрії). Війна, яка завершилась у 1763 році спустошила людські ресурси королівства, і в подальшому зовнішня політика Фрідріха була куди більш обережною, проте всі держави світу до того часу дивилися на прусську армію як на зразок військової організації.

Фрідріх був людиною епохи Просвітництва в повному сенсі цього слова – крім успіхів на полях битв, він ще складав музику, вів переписку з діячами культури, писав вірші, філософські та історичні твори. Протягом свого життя він підготував безліч настанов для своїх офіцерів. Король сам був великим любителем військової історії – він дуже цінував Монтекукколі, Євгенія Савойського і Тюренна, переосмислював їх досвід і тактичні рішення.

Перемоги Фрідріха в Сілезьких війнах багато в чому були забезпечені слабкістю австрійської армії, проте вони стали чудовою школою для полководця. Король усвідомив значення укріплень та артилерійського вогню, а також прийшов до висновку про необхідність збільшити число кавалерії в армії. Згодом підхід Фріріха до військової справи еволюціонував пропорційно його досвіду, набутому на полях битв. Він відкидав непослідовний французький підхід і критикував російський, як “варварський” і недостатньо компетентний. Усвідомлюючи потребу облог, король в більш пізні роки досить високо оцінював розвиток цих компонентів в австрійській армії. Його записки про військове мистецтво 1758 й 1770 років рекомендували генералу не шукати удачі в польових битвах, а звертати увагу на захоплення ворожих укріплень та дії на комунікаціях. Знаменита “коса” атака, з концентрацією великих сил на одному з флангів, була радше результатом обставин, які змушували короля часто битись проти чисельно переважаючого супротивника. Проте, і така тактика мала свої слабкості, як, наприклад, залежність від ландшафту, що проявилося в битві при Кунерсдорфі 12 серпня 1759 року.

Фрідріх, як творча людина, завжди наполягав на тому, щоб його генерали не сліпо чекали наказу на полі бою, вміли самотужки оцінювати обстановку та приймати рішення в критичній ситуації (Це повторить через кілька століть ще один німецький полководець, формулою “Klotzen, nicht Kleckern“). Монарху він відводив складну і багатофункціональну роль – державець повинен мати повне, всебічне уявлення про політику, повинен був бути прекрасно обізнаний про наміри інших країн, стан їх фінансів. Правитель повинний був знати регіон, в якому він мав намір проводити військову кампанію, “влізти в шкуру” супротивника, уявляти собі образ його думок. Мир, за Фрідріхом, повинен був бути нічим іншим, як часом осмислення, а війна – часом апробації ідей на практиці.

Будучи, безсумнівно, людиною Просвітництва, прусський король, проте, в самій суті своїх поглядів залишався консерватором. Консервативним залишався і його державний апарат. Його полководці досконально вивчали настанови, які складав для них король, але не робили спроб переосмислити військові догми й внести в них щось нове. Можна сказати, що Пруссія багато в чому стала заручницею настільки дієвої на момент Семирічної війни організації армії. Ідеї ​​Фрідріха немов законсервувалися, і після того, як великий король помер, закостеніла і прусська військова машина, яку змели французи, військовим генієм Наполеона Бонапарта.

У другій половині XVIII століття організація європейських армій стала переосмислюватися – з’явилися відокремлені підрозділи легких стрільців, легка і мобільна польова артилерія, дивізійний розподіл армії. Інше серйозне нововведення було придумано генералами Габсбургів в ході війни за австрійську спадщину. Вони використовували загони угорської та хорватської кінноти як самостійні тактичні одиниці, які діяли на комунікаціях прусської армії і доставляли чимало клопоту Фрідріху II. Такий метод отримав назву “малої війни” (petite guerre) і був прообразом того, що сьогодні нам відомо як партизанська війна або герилья. Методи “малої війни” до того часу широко застосовувалися в Північній Америці, в низці рандеву Великобританії та Франції на континенті. Щоправда, там це було обумовлено малими контингентами військ та великим числом нерегулярних сил в арміях обох сторін. Що стосується Європи, тут практика створення загонів, які здійснювали б рейди по комунікаціях супротивника, стала нормою лише з середини століття.

Іншим нововведенням стала поява на полях битв нової потужної й мобільної артилерії, яка кардинально змінювала картину бою. Французька артилерійська доктрина, створена на початку XVIII століття Жаном-Флораном де Вальєрі, опиралась переважно на принципи облогової війни, для якої потрібна потужна, але немобільна артилерія. Австрієць Йосиф Венцель фон Ліхтенштейн ввів в імперській армії новий принцип взаємодії піхоти з артилерією на полі бою, зробивши їх роботу більш злагодженою. Одним з його учнів був француз Жан-Батист Вакет де Грібоваль (який перебував на посаді військового інженера при австрійській армії в роки Семирічної війни), який згодом реформував французький підхід до використання артилерії на полі бою. Саме Грібоваль приніс у французьку артилерію підйомний гвинт казенної частини гармати, який забезпечував кут обстрілу. Іншим досягненням Грібоваля стала єдина система стандартів у французькій артилерії – тепер, наприклад, лафет або колесо, виготовлені в Тулузі, підходили до гармати, відлитій в Парижі. Дані зміни послужили поштовхом до появи такого роду військ як кінна артилерія, яка відтепер могла адаптуватись до зміни ситуації бою, наносити концентровані удари по конкретним точкам ворожих порядків. Дієвість даного нововведення проявилася вже в ході Американської революції (1775 – 1783) – один гессенський офіцер так описав атаку французів при Савані в 1778 році: “[французи] кинулися вперед і зовсім забули про батарею, яка перебувала у них на фланзі. Вона відкрила такий вбивчий вогонь картеччю по [французькій] колоні, що крім 250-300 чоловік, яких вони втратили в атаці, під час відступу вони залишили на полі убитими і пораненими близько 1300 осіб “.

Першою узагальнюючою працею по артилерії після реформ Грібоваля став “Загальний нарис тактики” Жака де Гібера, виданий в 1772 році. Але все ж це була в першу чергу військова теорія, де багато висновків автора опиралися на досвід його батька, який був офіцером штабу під час Семирічної війни. Гібер наголошував на необхідності налагодження гнучкої взаємодії різних родів військ на полі бою, а також відзначав перевагу індивідуальності над універсалізмом і схоластичністю, які обмежували воєначальника. Гібер писав, що “основним завданням артилерії повинна бути не атака живої сили противника на всій протяжності фронту, але концентований прорив його строю там, де може бути завданий потужний зустрічний удар”. Простіше кажучи, артилерія повинна була не вести спорадичний вогонь в молоко, а ефективно і злагоджено бити по уразливих точках ворожої армії, щоб забезпечити успіх атаки. Роботу Гібера прочитав і високо оцінив Наполеон, який зробив артилерію найпотужнішим наступальним інструментом на полях битв.

Гібер багато в чому був апологетом теорії суспільного договору Жана-Жака Руссо і був прихильником прийняття конституції. Він зазначав, що “легко мати армію непереможною в державі, де її солдати є громадянами, де вони люблять уряд і сповнені гордості, де вони не бояться думок про працю заради загального блага”. На ранніх етапах своєї кар’єри Гібер був гарячим прихильником конституційної реформи і вважав, що соціальні зміни будуть здатні привнести високий моральний дух у війська. У своїх подальших роботах він, втім, повністю відійшов від політичних міркувань, повернувши свої твори в суто військово-теоретичну площину.

Наступний муж, якого слід згадати в нашій оповідці, Генрі Ллойд (1720-1783), син священика з Уельсу, брав участь в якобітському повстанні 1745 року. Останнє визначило всю його подальшу долю і кар’єру – не маючи можливості повернутись на батьківщину, він служив у французькій, прусській, австрійській та російській арміях, де дослужився до звання генерал-майора. Незважаючи на те, що згодом він був амністований британською владою, червоний мундир офіцера Його Величності Генрі не одягнув (хоча є підстави вважати, що він працював на англійську розвідку, якій повідомляв конфіденційні відомості з австрійського генерального штабу).

Вже після відходу з військової служби, Ллойд опублікував у 1782 році узагальнюючий трактат про військову справу доби Семирічної війни під назвою“History of the war between the Empress of Germany and her allies”. Досвід участі в Семирічній війні привів Ллойда до висновку, що позиційна війна є переважно агресивним пошуком генеральної битви, а вичерпне знання про місцевість, майстерність в облаштуванні укріплень і таборів, а також налагодження логістики входять в першорядні завдання воєначальника. Це, на думку автора, дозволило б “скоротити військові операції з геометричною точністю, і воєначальники могли б вигравати війни без боїв“.

Ллойд, як і багато сучасників, зазначав неефективність лінійної тактики і малу вбивчу силу рушничного вогню того часу. За його підрахунками, навіть хороший стрілець міг уразити ціль лише один раз за десять пострілів. І якщо Гібер вважав, що малу ефективність рушничного вогню можна нівелювати хорошою виучкою, то Ллойд в цьому сенсі був послідовником ідей Фолара, і розглядав вогнепальну зброю тільки як засіб оборонного бою, пропонуючи знову повернути на поле бою піку, а солдат одягнути в своєрідні шкіряні обладунки (що якобінці в силу обставин практикували).

Найважливішою рисою успішного генерала, згідно Ллойду, окрім знання місцевості, є вміння розуміти і направляти солдатів. Командувач повинен бути прикладом і надихати війська, демонструючи зразкові особистісні якості. Армію, відповідно до теорії Ллойда, слід організовувати на національній основі, відходячи від практики залучення найманих загонів і космополітизму. Валлієць високо оцінював російських і австрійських солдатів – слухняних, виконавчих і покірливих. У той же час його розуміння національного духу і характеру було досить поверховим, оскільки, наприклад, армія Габсбургів була різношерстою за своїм етнічним складом, і покірності від солдатів командири домагалися через існуючі в той час військові та соціальні інститути, а не за допомогою національної ідеї. Що стосується тих же пруссаків, чия армія була істотно укомплектована іноземцями, Ллойд вважав, що їх успіхи були можливі тільки завдяки наведеної дисципліни в сукупності з військовим генієм монарха. Автор вважав, що різношерсті армії, які тримались на деспотизмі та волі їх командирів, хороші в завойовницьких походах, але не при обороні батьківщини, яка краще вдається арміям з вираженою ідентичністю. Як приклад такої армії він називав російську. При цьому Ллойд нещадно критикував британську практику продажу офіцерських комісій, справедливо вважаючи, що це негативним чином позначається на професіоналізмі командного складу і заважає британській армії стати передовою в Європі.

У 1767 році лейтенант британської морської піхоти Джон Кларк видав власний переклад праць римського військового історика і теоретика Вегеція. Кларк вважав, що характер війни завжди буде одним і тим же – будуть лише змінюватися держави і види озброєнь. Дійсно, багато ідей, хоч і в переосмислено вигляді, військові теоретики XVIII століття черпали з античності. Образ римського солдата-громадянина перегукувався з поглядами авторів епохи Просвітництва, які бачили майбутнє за національними арміями. В цьому відношенні погляди військових теоретиків були близькі філософам на кшталт Монтеск’є і Руссо, які стали відомі завдяки своїм соціальним теоріям.

Для військових теоретиків епохи Просвітництва були характерними увага до принципів гуманізму і навіть розуміння психології простого солдата. Жорстокі тілесні покарання, які на той час були поширеною практикою в усіх європейських арміях, дуже часто піддавались критиці як такі, що принижують людську гідність солдата, а страх, як мотивація, протиставлявся патріотизму.

З іншого боку, деякі автори доходили в своєму наслідуванні античності до абсурдних ситуацій, відкидаючи плин наукового прогресу і пропонуючи повернутись до зовсім застарілих практик, таким як відмова від артилерії і повернення на поле бою пікінерів. Військова думка еволюціонувала шляхом проб і помилок, геніальних осяянь і фатальних помилок. Ті рішення, які успішно проходили захист на практиці, отримували розвиток. Це був такий же природний процес, як еволюція понять “нація”, “громадянин”, яка проходила в той же самий час.