Станом на 1221 р., Тевтонський орден на чолі з Великим магістром Германом фон Зальца створив всі необхідні умови як і для розширення Угорського королівства, так і для створення власної бази в Європі. До влади на німецьких землях тим часом прийшов Фрідріх ІІ Гогенштауфен, відомий на прізвисько “Чудо світу”. Для Ордену, монарх зробив теж немалий внесок – взяв братів під свій особистий захист.

Таким чином, якщо на землі Трансільванії спочатку прийшли німці з мечами (про це – в першій частині – https://cutt.ly/plHXyq3), то тепер слід було чекати й німців з хрестами.

Окрім Кройцбурга, в листах до Великого магістра, мадяри згадують ще принаймні чотири замки, сучасне розташування яких в більшій чи меншій мірі відоме археологам:

• Марієнбург – найважливіша фортеця та опорний пункт для лицарів у регіоні Південно-Східної Трансільванії. Значення аванпосту для Ордену Святої Марії підкреслювала навіть назва замку. Крім того, східна вежа Марієнбургу була схожа на укріплення, які споруджували хрестоносці на Святій Землі.
• Замки Шварцбург, Розенау та Кронштадт. Що ж до них, у королівській угорській канцелярії маємо суперечливі документи, де вказується тільки про спорудження Орденом виключно дерев’яних, а не кам’яних фортець:  «castra lignea et urbes ligneas construere eos permisimus».

Підстави для окреслення фортифікаційної діяльності тевтонцями трактуються по-різному: перша категорія дослідників вказує на страх династії Арпадів перед хрестоносцями (що не дуже логічно, оскільки той же Андраш ІІ, король Угорщини в 1205-1235 рр. брав пряму участь у П’ятому хрестовому поході, ставши на певний час його очільником); інші ж називають причиною для таких формулювань у документах місцеву традицію спорудження фортифікацій із найпростіших матеріалів – а деревини в Середньодунайській рівнині немало й досі – наприклад, в масиві Великий Альфельд. Відповідно, вказівка на спорудження дерев’яних фортів не могла апріорно означати заборону на спорудження фортів з каменю. Навпаки, кам’яні замки були більш органічними спорудами для братів Ордену, які не так давно прийшли з Палестини.

Таким чином, станом на 1225-1226 рр. Орден розширив кордони Угорщини на південний схід та укріпив їх. Крім того, після першого зіткнення з монголами на Калці в 1223 р., зменшилась активність основного супротивника хрестоносців у регіоні – половецьких орд, які різко змінили свій курс на пошуки союзу з осілими народами Європи. Поміж тим, під час вищеназваного П’ятого хрестового походу, а саме під час боїв за Дам’єтту (в нас цей єгипетський порт ще називають Дум’ятом), Герман фон Зальца проявив себе як талановитий військовий радник майбутнього імператора Заходу, тоді ще тільки короля Сицилії. Наслідком цього стало надання Фрідріхом ІІ Гогенштауфеном у 1217 р. широких торгових привілеїв на Сицилії Ордену, а вже у 1221 р. імператор взяв братів під свій патронат.

Проявив себе Великий магістр і як дипломат – при папській курії, очільником якої став Гонорій ІІІ. Так, 9 січня 1221 р. спеціальною енциклікою Апостольський престол надав Ордену церковні права та привілеї, які зрівняли їх статус із найбільшими духовно-лицарськими організаціями – тамлієрами та госпітальєрами. Водночас, станом на другу половину 1210-х – початок 1220-х рр., Орден отримав земельні володіння не тільки на Близькому Сході, але і в Центральній Європі. Командорства тевтонців виникають в Ельзасі, Тюрингії, Богемії, Лотарингії, провінціях Вестфалії, Больцано, Сицилії, Апулії, греції, Ломбардії, Франції.

Більше того, Герман фон Зальца досягнув постійної присутності двох братів Ордену при імператорському дворі. Тепер, плани Великого магістра по створенню матеріально-політичної бази в Європі для підтримки діянь у Палестині, стають непомітними тільки для сліпого. Цікавим на даному етапі історії Ордену є і те, що магістр виносив ідеї по заснуванні орденської території в Прикарпатті. На останнє вказують послання Римського понтифіка від 1223 р.  єпископу Трансільванії та єпископу Егера, про те що землі Ордену підкоряються виключно юрисдикції Святого престолу, а також грамоти від 30 квітня 1224 р. про прийняття, за проханням Великого магістра, завойованих Орденом земель у «окреме володіння Апостольського престолу» (в оригіналі – «apostolice sedis esse speciali dictione subiectam»), з дублікатами послання єпископату Угорського королівства, народу Бирси та архіпресвітеру Бирси.

Таким чином, вже у 1224 р. Орден Святої Марії виконав (і перевиконав) завдання, покладені на нього угорським королем. І все би добре, та от тільки у Андраша ІІ тепер виник привід для вигнання лицарів. А відносини з ними у монарха почали псуватись ще з часу П’ятого хрестового походу (від 1217 р.). В листах до Папи Андрія ІІ за 1225 р. зустрічаємо причину вигнання – посягання Ордену на володіння Корони Святого Іштвана. При цьому першою землею, яку забрав у Ордену Андраш, була якраз територія за горами:

«Крім того, ти захопив одну фортецю, яку вони збудували за Карпатами великими зусиллями та втратами, та вигнав з неї братів».

Не врятувало тевтонців тут навіть те, що понтифік прямо заступався за хрестоносців: «Заледве Ми можемо навіть згадати те число листів, які ми адресували знову й знову Твоїй світлості для захисту наших улюблених синів, братів Дому Святої Марії тевтонців, благаючи, аби ти миролюбно повернув їм землю Бирса і за Карпатами, яку ти дарував їм королівською щедротою».

Питання з присутністю тевтонців у Трансільванії та Закарпатті було вирішене остатончо весною 1225 р. за допомогою сили зброї. Посприяло такому ходу дій як те, що другий син угорського короля, Коломан, був коронований у 1214 р. як правитель Галичини та Лодомерії (з цього якраз і випливали подальші претензії мадяр на регіон), так і зміні політики угорської корони. Кам’яні твердині хрестоносців давали можливість зайнятись політикою хреста,
тим більше що й сам Орден заклав основи місіонерської діяльності серед язичників-куманів. Ще в 1221 р. почала діятиперша місія Домініканського ордену в Куманії, а спадкоємець та співправитель Андраша, Бела, наділений титулом герцога Трансільванського, продовжив експансію на схід вже мирним шляхом. Супроводжувалось це дипломатичними успіхами – в 1227 р. був охрещений один з половецьких вождів на ім’я Бортц, а станом на 1228 р. існувала окрема Куманська єпарїія. Цілком можливо, й те, що загін охрещених куманів брав участь у поході Бери в 1229 р. в Галицьке князівство.

Подальшому закріпленню земель в структурі Угорського королівства завадив Великий західний похід армій Батия. Показав Західний похід і ефективність тевтонських фортець – загони Бучека обійшли Карпати з півдня через Валахію та Південну Молдову, Кадан прорвався черех перевал Рудани (Родно), який, до слова, також був колонізований німцями, але Ордену не належав.

Але, доля мадяр не так сильно турбувала братів Ордену Святої Марії в Єрусалимі – вони тепер осіли далеко на півночі. На цей раз, на інший край католицького світу ХІІІ ст. їх запросив Конрад І, князь Мазовецький.

Цит. по Веселов Ф.Н. Крестоносцы в Прикарпатье. К вопросу о восточной экспансии Венгерского королевства в начале XIII в.