Військова думка Галантного віку мінялась не тільки у Західній Європі – схожі зміни відбувались завдяки бойовим діям в горах та на морі. Сьогодні в перекладі одного з членів нашої команди, Данила Савки, ми публікуємо наступну частину статті дослідника мілітарної історії Модерної доби Олександра Свістунова.

https://cutt.ly/PlJvHzK – Перша частина. Вобан, Фолар, та Король-Сонце

Військові флоти стали важливим інструментом державної політики ще з середини XVII століття, але справжнім часом розквіту технічної думки на морях та океанах стало XVIII століття – модернізувалися верфі й технології будівництва, ускладнювалося корабельне будівництво, створювалися нові доктрини морської війни. Адміралтейства відчували певні труднощі в питаннях виконання наказів адміралами й капітанами, які часом перебували на іншому кінці світу, але зі збільшенням чисельності флотів ріс і бюрократичний апарат, покликаний регулювати діяльність всіх “сходинок” в цій ієрархії.

При цьому флот не міг похвалитися таким багатством джерел по військовій теорії, на які могли розраховувати сухопутні війська. Що стосується королівського військово-морського флоту Британії (Royal Navy), там акцент ставився переважно на розвиток за рахунок емпіричного знання, без надмірної теоретичності. Це обумовлювало відносно повільний розвиток військово-морської доктрини як такої.

Британське Адміралтейство XVIII століття частково представляло собою бюрократичний кошмар, проте в цьому, як не парадоксально, була його сильна сторона, оскільки ні у французів, ні тим більше у іспанців не було такого налагодженого та розвиненого адміністрування. Важливою складовою успіху англійського флоту було те, що Адміралтейство, шляхом хитрощів і бюрократичних лазівок, навчилося якраз забезпечувати себе коштами, і ця перевага особливо чітко проявлялася під час військових дій.

Що стосується Пруссії, то ця невелика держава, яка увірвалася в світову політику в 1740-і роки стараннями молодого короля Фрідріха II (ще не Великого) теж зазнавала ряд складнощів, пов’язаних з адмініструванням. Те, що непогано працювало для невеликого королівства, переставало працювати для агресивної, “заточеної” під війну держави, якою Пруссія стала при Фрідріху. Всі адміністративні перетворення короля були за своєю суттю спробами систематизувати державну бюрократію під потреби військового часу, максимально чітко налагодити механізм, який дозволяв знаходити кошти для війни з мінімумом затрат часу. Частково можна сказати, що Фрідріх намагався прищепити військову чіткість і організованість в бюрократичні кола королівства, де він, природно, зустрічав опір з боку старих консерваторів.

Великобританія, на відміну від Пруссії, володіла куди більш істотними фінансовими ресурсами, тому англійці змогли краще налагодити логістику та забезпечувати свої армії в колоніях (особливо – в Північній Америці), що для тих же французів, наприклад, було суцільним жахіттям та одвічним головним болем (а паршиве постачання було чи не головною причиною, по якій вони зрештою втратили Канаду). У той час, як французькі командувачі були обмежені необхідністю звітувати перед Версалем буквально за кожен крок, в британській армії і, особливо, на флоті, командувачі володіли певним ступенем свободи, що істотно прискорювало прийняття рішень, що є критичним показником в ході війни.

Важливість логістики дуже яскраво проявилася, наприклад, на час війни Аугсбурзької ліги (1688 – 1697 рр.), коли армія французького маршала Катіна не могла отримувати достатню кількість підкріплення та ресурсів для боротьби із Савойским герцогством. Італійці блокували гірські перевали і могли невеликими силами утримувати шляхи постачання, не даючи Катіну отримувати підкріплення. При цьому француз, який здобув перемоги в ряді битв у відкритому полі, в результаті був вимушений перейти до оборони. Вирішити проблему італійського фронту Людовіку XIV вдалося тільки уклавши мир з Савойєю.

Військові операції французької армії в Альпах виявили ряд істотних труднощів, які стосувалися забезпечення військ в умовах гірської війни. Слабка з військової точки зору Савойя виграла протистояння за рахунок особливостей рельєфу, і цим дуже спантеличила стратегів Версалю.

Попит, як відомо, породжує пропозицію, і виникнення фахівця з війни в горах при дворі французьких королів було лише питанням часу. Такою людиною в результаті став П’єр-Жозеф де Бурсі (1700-1780). У віці 19 років П’єр-Жозеф вступив в якості волонтера в полкову артилерію в Іспанії. Протягом своєї кар’єри він служив в Німеччині, Італії, на Корсиці, і дослужився зрештою до звання генерал-лейтенанта. Будучи начальником штабу французької армії в П’ємонті та Північній Італії в ході війни за австрійську спадщину (1740-1748), він став відомий завдяки своєму плануванню, яке дозволило франко-іспанським військам успішно воювати в горах. Бурсі був багато в чому продовжувачем ідей Вобана, які він адаптував для ведення бойових дій в гірській місцевості (розглядаючи гори як природні укріплення). На думку Бурсі, гори можуть бути не тільки гарним природним укріпленням, але і дають можливість приховувати пересування військ від ворога.

Якщо на відкритій місцевості війська слід концентрувати в єдиний кулак, то гори вимагали дроблення армії для того, щоб загрожувати супротивнику на декількох різних напрямках. Це дозволяло заплутати ворога, командир міг змусити його гадати, звідки саме з’явиться армія, і змушував розпорошувати сили. Воєначальник, добре знайомий з місцевістю, міг ввести таким чином супротивника в оману, а потім прорвати його оборону одним потужним концентованим ударом на одному із напрямів. Свої напрацювання Бурсі втілив в творі “Принципи гірської війни” (Principes de la guerre de montagne), виданій у 1775 році. Цей трактат згодом високо оцінив Наполеон, який використовував принципи Бурсі в своїх кампаніях в Італії (зокрема – поділ армії на відокремлені, але взаємопов’язані корпуси, які дозволяли наступати широким фронтом, але при бажанні могли бути швидко стягнуті в одну точку для нанесення вирішального удару) .

Трактат Бурсі стосувався тем, які виходять за рамки війни в горах як такої. Зокрема, він був прихильником надання більш широких повноважень і свободи дій командувачам на місцях, оскільки вони краще могли оцінювати поточну обстановку та своєчасно реагувати на контрміри ворога. Автор називає складовими успіху військової компанії дві речі: дисципліну, вишкіл військ, які могла бути покращені через регулярні маневри, і прикладні знання вищого командного складу, які часто залишали бажати кращого. Відповідно до тез Бурсі, неможливо було придумати універсальний план кампанії в кабінеті за сотні кілометрів від місць боїв. Була необхідна точна оцінка поточної ситуації та умов конкретної місцевості, де повинна була проходити кампанія. Відповідно, в своїх рекомендаціях Бурсі радив більше опиратися на емпіричний досвід, ніж на якісь загальні догми чи принципи, які не враховують деталей.

Позашлюбний син курфюрста Саксонії, короля Речі Посполитої, Августа II Сильного від Аврори фон Кенігсмарк, Герман Моріц, граф Саксонський (1698-1750), був головнокомандувачем французької армії у Фландрії на час війни за австрійську спадщину. Там він здобув ряд перемог при Фонтенуа та Лауфельді. Зиґзаґи його долі були типовими для дворян його епохи, бо починав він свою кар’єру на полях битв війни за іспанську спадщину під командуванням Євгенія Савойського, де бився проти французів в битві при Мальплаку (1709). Потім, в 1711-1712 роках, в складі вже саксонської армії він воював проти шведів у Померанії, а в 1717 – 1718 роках знову встав під штандрати принца Євгенія та австрійської армії на війні з турками.

Початок 20-х років XVIII століття Європа зустріла відносним затишшям – лише на сході лунали останні залпи Великої Північної війни. Тимчасово опинившись без роботи за правом походження, Моріц став байдикувати. Це відбувалось з ним аж до переходу на… французьку службу. У сучасного читача подібні метаморфози можуть викликати острах, але в XVIII столітті, побувати на службі у кількох монархів (в тому числі – з різних протиборчих таборів) було звичайною практикою для дворян. Під прапорами із золотими ліліями Моріц бився на війні за Польську спадщину проти свого ж колишнього командира Євгенія Савойського, але справжня слава прийшла до нього вже в зрілі роки, коли в Європі вибухнула Війна за австрійську спадщину. У 1741 році його ім’я облетіло Європу, після того як французькі війська, за очолення Моріца, зухвалою нічною атакою захопили Прагу. У 1744 році він був став маршалом Франції, а потім – Головним маршалом.

Ще до того як прославитися на полях битв, Моріц приділяв багато часу переосмисленню основних принципів війни. У 1732 році він втілив всі свої напрацювання в якості трактату “Mes Rêveries” (дослівно – “Мої роздуми”), надрукованого невеликим тиражем для вузького кола знайомих осіб (примітно, що один з примірників був відправлений Фолару). Сам Моріц стверджував, що написав свій твір за три дні, коли хворів лихоманкою (Прим. ред.: жодного разу не нагадує особливий сорт студентів, які пишуть курсові за півтижня). Так чи інакше, “Мої роздуми” виявились повноцінною і серйозною працею з військової теорії, яка якісно переосмислювала доктрини свого часу.

У своїй праці Моріц ратував за надання більшої свободи дій командирам на місцях, ставив холодну зброю в пріоритет перед вогнепальною, зазначав, що хороший генерал може виграти кампанію вірними маневрами, навіть не вдаючись до бою як до засобу досягнення перемоги.

Моріц, який був чудово знайомий з концепцією Фолара, також вважав, що для підтримки високого морального духу холодна зброя підходить більше, ніж вогнепальна. Він писав, що “стрілянина доставляє більше шуму, ніж реального збитку, і ті, хто повністю залежать від неї, завжди програють”. При цьому маршал не був заручником своїх власних висновків і міг адаптуватися до ситуації, як зробив це, наприклад, в битві при Фонтенуа в 1745 році, де французькі війська займали оборонні позиції. Моріц зумів домогтися перемоги завдяки вмілому комбінуванню дій кінноти, піхотного та артилерійського вогню, який буквально спустошував атакуючу англійську колону герцога Камберленда.

Моріц, як і Фолар, багато в чому черпав натхнення з античних джерел, але якщо другий тяжів до грецької фаланги і ратував за повернення на поле бою пік, то маршал звернув увагу на римську військову організацію. Зокрема, він пропонував формувати так звані легіони (дана система, звичайно, копіювала римську лише умовно) – самостійні відокремлені тактичні одиниці, які включали піхоту, кінноту і легку артилерію, і здатні як атакувати, так і оборонятися. Система легіонів за задумом автора давала б командувачем велику свободу дій на полі бою. Можна сказати, що Моріц був провидцем дивізійної та корпусної організації армій, яка стане загальноєвропейською нормою вже в період Наполеонівських воєн. Також Моріц був прихильником принципу загальної повинності, напротивагу практиці формування полків на основі територіальної міліції (ополчення), яка була у Франції. Так, він писав:

“Чи не краще було б прийняти закон, за яким кожен чоловік, незалежно від соціального стану, мав би служити своєму державцю та країні протягом п’яти років? Подібний закон не повинен зустрічати заперечень, оскільки це природно, коли всі громадяни беруть участь в захисті народу”.

Маршал вважав, що армія, яка складається з дисциплінованих, професійних солдатів, буде діяти напорядок ефективніше, ніж наймані війська, які не є відданими правителю. Іншою частиною солдатського побуту, яку, на думку Моріца, потрібно було радикально переосмислити, була система армійських покарань за провини, а також що в питаннях підтримання дисципліни слід опиратися не на острах солдата перед шпітцрутенами, а на прищепленні бійцям дисципліни. Одним словом, візія Моріца на організацію армії багато в чому були новаторськими для того часу, а його ставлення до солдатів як до людей, випередило твори Монтеск’є.

Остання частина нашого огляду буде присвячена застосуванню польової артилерії – в теорії та на практиці. Не оминемо увагою й появу перших загальних військових трактатів з тактики – на появу останніх, вплинула Семилітня війна.