Друга частина циклу про імператора Юліана Відступника. Ми зупинилися на періоді його раннього дитинства, коли Римська імперія за Костянтина І Великого вийшла зі затяжної політичної кризи та коли було узаконене християнство, що попри тодішню неуніфікованість все одно відбирало позиції у традиційних язичницьких вірувань. Тут же піде мова про час, коли формувалися його погляди (решта дитинства та юність).

Попередня (перша) частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2021/02/01/stasti_za_julianom_relihijni_zminy/

Таким було дитинство майбутнього імператора – майже вся його сім’я та рідня були перебиті, а вцілілих Констанція Галла і Флавія Юліана відправили до довіреної особи східного імператора Констанція ІІ єпископа Нікомедії (суч. Нікея) Євсевія. От тільки він не мав досить часу для виховання їх у християнському дусі (імператор сподівався, що як ті почнуть духовну кар’єру, то відмовляться і від помсти, і від владних амбіцій), тому відправив меншого Юліана на віллу в Астакії неподалік Нікеї, що належала його матері Базилині.

Ця вілла була великою та розкішною, але, з огляду на ізоляцію Юліана від зовнішнього світу та постійного нагляду за ним тамтешніх рабів (звісно, з подальшою доповіддю імператору про його слова та вчинки), вона нагадувала швидше в’язницю. Та і єпископ Євсевій рідко навідувався до нього, будучи зайнятий більше відстоюванням перед Констанцієм ІІ позицій аріан. Все чому він зміг навчити хлопчика – пояснив базові моменти християнства і кількох основних молитв (по типу “Отче Наш”). Єдиною розрадою став раб-сирієць Мардоній, який був вчителем його матері. Він познайомив його з грецькою культурою: дав на прочитання “Іліаду” та “Одіссею” Гомера, “Роботи і дні” Гесіода, разом з тим підвівши до початків пізнання античної філософії. Втім, він не обмежився наповненням Юліанової голови знаннями, а ще й вчив його формувати думки, вибудовувати їх у правильній послідовності та розвивав у ньому схильність до інтелектуальних міркувань.

По мірі дорослішання підозри Констанція ІІ все росли. Це з врахуванням, що біля Нікеї був розквартирований легіон і не було гарантій, що, дізнавшись про перебування неподалік члена правлячої династії як бранця, ті не збунтуються та проголосять Юліана імператором. Тому, коли йому виповнилося 13 років, він відіслав його ще далі від Константинополя – до палацу Мацелл у Каппадокії (суч. південний схід Туреччини). Там він зустрів свого старшого 20-річного брата Галла після семирічної розлуки. От тільки він був геть не схожий на Юліана: хворобливий підліток змужнів і разом з тим став черствим та жорстоким при періодичних спалахах гніву, а прочитанню Іліади чи дискусіям він надавав перевагу полюванню з псами. Та попри це їх досі поєднували кровна спорідненість, пам’ять про пережите та страх перед владним кузеном. Загалом же Констанцій поводився з ними неоднозначно: то як турботливий опікун, то як недовірливий тиран.

Тут релігійне виховання братів було доручене єпископу Кессарії аріанину Георгію Каппадокійському. Подібно до Євсевія він більше переймався суперечками з нікейцями (Примітка: прихильники постулату про Святу Трійцю: власне Бога, Бога-Сина і Святого Духа; навідмінно від них аріани стверджували про неправильність ототожнення Сина Богові; детальніше про це читайте у попередньому дописі циклу за посиланням зверху). Річ в тому, що напруга і боротьба між ними разом з періодичними вигнаннями найбільш авторитетних лідерів сторін на додачу (як от кілька разів Констанцій ІІ виганяв архієписокопа Александрії нікейця Афанасія Великого) не вщухала ні після Нікейського собору 325 р., ні за решти часу правління Костянтина Великого, ні за його сина Констанція. На щастя для Юліана єпископ Георгій мав велику бібліотеку, якою він дозволив учневі користуватися. Окрім Старого та Нового завітів, він ознайомився ще з працями таких християнських авторів як Оріген, Лукіан Антіохійський, Діон Хрисостом. А чим далі, тим більше він брав з тієї ж бібліотеки на читання (очевидно, що потайки від єпископа) роботи язичницьких філософів: Піфагора, Платона, Аристотеля, Геракліта, а також Плотіна, Порфирія та Ямвліха. Під впливом філософських трактатів останніх він почав вибудовувати свій релігійний світогляд, центральна роль в якому належала богу-сонцю Геліосу.

Як він це потім обґрунтовував у своїх працях так, що сонячне світло єдине, всюдисуще і вічне; воно безроздільно присутнє у глибині кожної істоти і, наслідуючи йому, небо та земля здійснюють оберти по колу. Також, йому дуже імпонувала думка Плотіна, що не людина має йти до богів, а боги мають іти до неї. Якраз цим Юліан пояснював і своє дивовижне спасіння від вбивства імператорськими гвардійцями (ігноруючи факт, що його врятували двоє християнських священиків), і знайомство з Мардонієм, і можливість вивчати язичницький філософський спадок там, де він і не сподівався. І все ж, попри це він був змушений вдавати прихильність до християнства та брати участь в обрядах цієї релігії.

Його життя тривало так аж до 350 р. Тоді західний імператор Констант (молодший брат Констанція) був убитий командиром протекторів-доместиків (імператорські гвардійці) Магном Магненцієм, користуючись невдоволенням тамтешньої знаті його корумпованістю та надмірним здирництвом, і оголосив себе августом. Констанцій як єдиний законний імператор почав збирати сили для війни з узурпатором, але він не міг залишити без нагляду східний кордон Імперії з вороже-нейтральним Сасанідським Іраном. Виявилось, що зі смертю Константа, він та його двоюрідні брати Галл та Юліан виявилися єдиними живими представниками династії Костянтина. За порадою Євсевія (вже архієпископа Константинополя) він викликає до себе Галла, надає йому титул цезаря (співправитель при імператорі-августі), одружує на своїй рідній сестрі Костянтині і залишає його в Антіохії, а сам починає підготовку до походу на захід. Для Юліана це означало послаблення режиму контролю й він випросив у Констанція дозвіл перебратися у Константинополь для продовження свого християнського “навчання”.

Се місто уже тоді викликало захват в будь-кого, хто туди прибував. Окрім самого масштабу, оживлених вулиць, ринків та порту вражала та велика кількість мистецьких шедеврів, якою Костянтин щедро прикрашав свою нову столицю. На кожному кроці траплялися скульптури, барельєфи і фронтони, що прямо свідчили про величність античного мистецтва. Тут– колона, що слугувала підніжжям триножника дельфійської Піфії, там –різні капітелі, завезені з храму Зевса Олімпійського, ще далі – численна кількість статуй з Александрії, Коринфа, Афін. Втім, навіть це все не йшло в порівняння з величезною кінною статуєю Костянтина Великого з позолоченої бронзи, яку поставили перед імператорським палацом.

Уже тоді враженим даним Юліан не без жалю помічав, що ці всі завезені з Греції та елліністичного Сходу зображення богів та героїв перестали бути об’єктами живого поклоніння і стали, натомість, чимось на зразок музейних експонатів. Мала бути причина чому люди охололи до них і який зв’язок мало це з поступовим занепадом Імперії. Тоді він і прийшов до думки, що ці два явища нерозривно пов’язані між собою, що поступове прийняття християнства та відмова від своїх богів веде до занепаду! (Примітка: схожу думку досі мають окремі довбослави рідновіри та деякі атеїсти.) Але загроза страти Констанцієм для нього досі була, тому він поки не намагався говорити відкрито про це.

Більш за все Юліан дорікав галілеян (так він зневажливо називав християн) за їх готовність відкинути всі радості та красу мирського життя заради потойбічного. Життя для них було низкою нещасть, де панують несправедливість, розбещеність та смерть. Для них все крутилося довкола ноунейма чоловіка з Назарету, що народився в стайні та помер на хресті в освітлену блискавками ніч. Це робило християнство надто темним для Юліана, котрий прагнув до сонячного світу, а культ страждання та відреченості від світу в його очах перетворювало це для суспільства в релігію поразки.

Іншим докором було звинувачення в механічному характері ритуалів. Тобто, здавалося, що грішнику достатньо перехрестився чи розгублено повторив разів 20 одну й ту ж молитву, чи щоб його лоб окропили святою водою. І все, цього достатньо для зняття гріхів та спасіння його душі. Здавалося, що більшість християн були переконані, що досить лише віри, щоб, не докладаючи зусиль, потрапити на небо. Юліан же справедливо вважав, що будь-яка релігія є обманом, якщо не втілюється в способі життя. Саме тому він сам вів аскетичний спосіб життя (примітка: аскетичний відносно його становища принца): відмовився від пересування колісницею, надаючи перевагу пішим прогулянкам; одягав звичайну туніку без прикрас, щоб не виділятися з натовпу; розмовляв з простими людьми. До речі, така поведінка не могла не непокоїти імператора Констанція.

Ці претензії цілком можна зрозуміти, адже він саме тоді вперше вибрався в люди і бачив на власні очі як слова духовенства можуть розходитися з їх вчинками. В той момент існування християнської Церкви Юліан багато в чому був правий. Однак не можна забувати, що в першій половині IV ст. ні догми, ні літургія ще не були досить розроблені, а невирішеність богословського питання мала більшу значущість ніж питання суворого дотримання передбачених християнством моральних принципів. Зокрема, відмінності у думках про Божественість Христа або близькості Страшного суду породжували більш серйозні та запеклі розбіжності, ніж зловживання єпископів чи невігластво нижчого духовенства.

Тим часом Рим вкотре занурився у громадянську війну. 28 вересня 351 р. армії імператора Констанція ІІ та узурпатора Магна Магненція зійшлися на території Іллірику в битві при Великій Мурсі. Військо Магненція зазнало повного розгрому, але йому вдалося втекти з поля бою. На додачу армія Констанція теж зазнала суттєвих втрат і потрібний був час для відновлення сил з метою продовжити громадянську війну. Перебуючи цей час у столиці заходу Імперії Медіолані (суч. Мілан), вкінці 351 р. імператор змінив своє рішення щодо Юліана та наказав йому перебратися з Константинополя знову в Нікею, з огляду на те, що він вище вказаною поведінкою набирав популярності серед населення східної столиці.

Цьому він не сильно засмутився, оскільки в Нікеї знаходилася школа Лібанія — одного з найвідоміших софістів пізньої античності. Але відвідувати його лекції Констанцій заборонив, тому він, будучи навчений досвідом перебуванні в Мацеллі, випросив у одного з його учнів список лекцій та читав його. Він відданий під нагляд-опіку цезаря Галла, якого Констанцій призначив відповідальним за молодшого брата. Той не обмежував його перебування суто в Нікеї та Юліан відвідав багато регіонів у Малій Азії: Понт, Каппадокію, Мізію, Лідію, Ефес і Пергам. Там він познайомився з багатьма представниками риторів, філософів та вчених. Потім він чимало з них запрошував до себе на віллу в Астакії, з якими вступав у дискусії про літературу та філософію. По елліністичних регіонах пішли чутки, що двоюрідний брат імператора схильно ставиться до древніх богів та обіцяє відновити позиції старих культів. На щастя для Юліана ці чутки так і не дійшли ні до Констанція, ні до Галла.

Тим часом цезарювання Констанція Галла йшло далеко не гладко. Його червствість та жорстокість, помічені ще Юліаном, проявилися ще яскравіше, коли той отримав з рук Констанція широкі владні повноваження. В столиці цезаря Антіохії звичними стали необґрунтовані арешти і страти зі судовими формальностями. Окрім простих міщан та місцевої знаті діставалося ще і чиновникам, яких Галл підозрював у доносництві Констанцію на нього. А його дружина Костянтина (за сумісництвом рідна сестра Констанція та двоюрідна сестра Галла) теж не відзначалася м’якістю характеру і погіршувала ситуацію. Імператор пошкодував про своє рішення, але поки вдавав, що не помічає цього поки тривала громадянська війна. До речі, отямившись від “піррової” перемоги під Великою Мурсою 351 р., Констанцій завдав кілька поразок у 352 р. узурпатору Магну Магненцію. І той тільки в 353 р., не маючи більше сил на боротьбу, заколов себе у столиці Галлії Лугдуні (суч. Ліон). Згодом в 354 р. Констанцій відбув зі заходу імперії до Адріанополя (центр Фракії неподалік Константинополя). Він наказав Галлу прибути до нього і по дорозі той був убитий невідомими. Небезпека загрожувала і Юліану, якби імператриця Євсевія не відмовила свого чоловіка від цього.

У читачів зараз може скластися враження, що імператор Флавій Констанцій був класичним прикладом слабкодухого та підзрілого тирана. Насправді, самі ці риси досі зберігали трон за ним. Буквально будь-якого імператора переслідував страх перед узурпаціями. Ця загроза мала чіткий особистісний характери, оскільки узурпатори прагнули не знищувати імперію, а захопити владу в ній шляхом ліквідації попередньої. Свіжим у пам’яті був і досвід кризи III ст., протягом котрого більшість імператорів гинула від рук суперників, а не природною смертю чи на полі бою. Такою ж підозрілістю відзначався і його батько Костянтин І, який за підозрою і без будь-якого жалю стратив свого найстаршого сина Кріспа та згодом другу дружину Фаусту (мати Констанція). Тому сам Констанцій ІІ протягом свого правління ніколи не почувався в безпеці.

Паралельно з цими подіями почався хаос на рейнському кордоні в Галлії. Ще в 350 р. на потреби вести громадянську війну Магн Магненцій зняв звідти більшість місцевих легіонів (чимала частка з них буде перебита у битві при Великій Мурсі в 351 р.). Варварські племінні союзи по той бік р. Рейн (на півночі — племена франків, на півдні — алеманів) активізувалися і почали нападати на прикордонні території, з кожним роком проникаючи в Галлію все глибше та глибше. Завершивши громадянську війну, для Констанція у більшому пріоритеті була нова війна зі Сасанідським Іраном, що ось-ось починалася. Тому замість себе на заході імперії він призначив у 355 р. свого останнього родича Флавія Юліана цезарем — під його юрисдикцію були віддані Іспанія, Галлія та Британія, а серед його завдань було обмеженими силами вибити германців з римської території. Втім, про це йтиме мова наступного разу.

Далі буде…

Список використаної літератури та джерел:

1. Адриан Голдсворти, Падение Запада. Медленная смерть Римской империи. Пер. с англ. А.В. Короленкова, Е.А. Семеновой, (Москва: ACT, 2014), 733.
2. Екатерина Пак, “Трагедия Юлиана Отступника: становление личности и формирование взглядов римского аристократа в условиях духовного и политического кризиса в середине IV в.”, Вестник Санкт-Петербургского университета, №4, (2009): 125-132.
3. Жак Бенуа-Мешен, Император Юлиан, или Опаленная мечта. Пер. с фр. Э. М. Драйтовой, редисл. М. В. Бибикова, науч. ред. Э. Г. Юнца, (Москва: Мол. гвардия, 2001), 270.
4. Эдвард Гиббон, «История упадка и разрушения Рим. империи» («The history of the decline and fall of the Roman Empire», v. 1-6, 1776-88, рус. пер. В. H. Неведомского, M., 1883-86). (Ч. I—VII. СПб., 1997—2000.).