Образ лицаря з легенд та поем не потребує зайвих коментарів. Асоціації з благородством, відвагою та іншими позитивними якостями вбиваються нам у мозок з дитинства. Пізніше багато якраз розчаровується, читаючи про напівп’яних крестоносців, лицарів-розбійників, лицарів-здирників чи лицарів-мародерів. А правда одна – військова знать справді була суперечливою, і в плані менталітету, і в плані діянь. А при всій брутальності та жорстокості тодішніх звичаїв, її представники часто демонстрували зовсім інші якості, які робили лицарство чимось набагато більшим, ніж строкатою юрбою латників.

Вільям Маршал був одним із найбільш прославлених англійських лицарів буремного XII ст. Ця непересічний чоловік і брав участь у турнірах, і був на полях баталій, і демонстрував лідерські якості. Він встиг послужити декільком королям, але найдраматичнішим був перехід від Генріха II Плантагенета до його наступника – Річарда Левове Серце.

Справа в тому, що Річард, перш ніж почати своє недовге правління, воював проти власного батька, Генріха. Їх боротьба затягнулася, і, як часто бувало в Середні віки, родинні стосунки нітрохи не заважали використанню клинків.
Для Генріха історія закінчилась кепсько. Річард, підтриманий королем Франції, перемагав, а Генріха, людину вже далеко не молоду, мучили всякі хвороби. Васали зраджували останньому один за іншим, переходили під стяг його сина. У цьому водовороті подій, Вільям Маршал зраджувати Генріху відмовився.

Ці події завершились досить передбачувано. Генріх був повністю розбитий в містечку Ле-Ман і рятувався втечею. При ньому залишилось лише кілька лицарів, а всі ці залишки воїнства, переслідували вершники Річарда. Вільям Маршал разом з ще одним лицарем зважився прикрити втечу монарха…і зустрівся віч-на-віч з Річардом Левине Серце, який відірвався від власної свити.

Однак ця зустріч мало не стала останньою саме для Річарда. Майбутній король-хрестоносець, скинув майже всі обладунки, аби наздогнати батька. При ньому був тільки меч, не було списа і навіть щита. А ось Маршал був озброєний до зубів – і він швидко наближався до Річарда.

Річард легко впізнав свого суперника – і сказав історичну фразу: «Прокляття, Маршал, не вбивай мене!»

Вільям Маршал міг змінити історію Англії. Але перед ним був беззахисний противник:

«Так нехай тебе ж диявол вб’є – я не зроблю цього», – заявив Маршал, вбив коня Річарда – та й чкурнув, дозволивши принцу побалдіти під трупом кобили.
Генріх II був врятований від полону, але не від хвороб. На грунті нервових потрясінь його здоров’я похитнулось. У липні 1189 р. він помер. А живим слід було задуматись про майбутнє. Річард став королем. Минуло не більше місяця з часів незабутньої зустрічі на дорозі – і Вільям Маршал знову зустрівся з королем Річардом.

Річард з ходу заявив Маршалу, що той намагався його вбити. Ймовірно, «правильною» реакцією було б благати про прощення. Але Вільям прямо сказав королю те, що той і так знав: якби Маршал хотів вбити Річарда на дорозі у Ле-Мана – він би це зробив. Про що думав в цей момент Річард Левине Серце, точно сказати не можна, але здогадатися легко. Майже всі люди Генріха перебігли до нього, але чого варта вірність таких васалів? А тут перед ним стоїть людина, яка довела, що клятву вірності він буде тримати до останнього, навіть коли розбіжаться всі інші.

Річард зробив Вільяма Маршала одним зі своїх довірених людей, обсипав лицаря свого батька милостями й ніколи пізніше не нагадував йому той випадок на дорозі. Але, думається, завжди про нього пам’ятав. Ну а Вільям Маршал залишиться одним з ключових васалів Річарда, а пізніше й Іоанна Безземельного, і навіть на деякий час стане регентом всього королівства. Але це вже інша історія.