Цією заміткою ми продовжуємо багатостраждальний ромейський цикл. Сьогодні, нас чекає відносний відпочинок – адже тема доволі загальна, та не стосується виключно військової історії, візантійської культури чи бюрократичного апарату (але не обнадіюйтесь, вона стосується всього вищеназваного, потрохи).

Всі ми чули про середземноморські курорти, насамперед острівці на зразок Ібіци, Майорки, чи Менорки, які ледь не кожного сезону приваблюють тисячі туристів. Але всього лиш добрих півтори десятки століть тому, ці клаптики землі представляли цінність не через клімат. Як наслідок, за відносно короткий хронологічний проміжок, над ними розвівались стяги чотирьох держав, які почергово змінювали одна одну як у регіоні, так і на політичній арені загалом.

У V ст. Балеарські острови увійшли як окрема провінція Hispania Balearica – колишня острівна частина краю з назвою Tarrakonensis, який займав північно-східну частину Іберійського півострову. Для чого ті Риму були потрібні ці каплі землі в Середземномор’ї? В першу чергу, як перевалочний пункт для купців – але це не означало, що Балеари не могли нічого запропонувати римській економіці. Основним багатством островів були не гавані, не худоба, і не відсутність отруйних змій. Це була червона охра, т.зв. «Синопія», яка отримала назву від анатолійського міста Синопа, де добували найкращу охру. Загалом же, за словами Вітрувія, який жив у І ст. до н.е., існувало чотири найкращі місця для добування охри – Синоп, Єгипет, материкова Іспанія та якраз наші Балеари.

Одним словом, Балеарські острови тихо-мирно пробули під Римом майже весь період єдиної Імперії. Але, як нам добре відомо, у V ст. для західної частини держави настав період, коли, як говориться, вечірка закінчилась, а останній за столом, мав оплатити рахунок. Для Балеар яскравим прикладом того, що щось у Середземномор’ї йде не так, став візит вандалів у 425 р. Цей набіг був квіточками – ягідки були на Іберійському півострові, де особливо постраждали Картахена й Севілья, про що нам повідомляє Ідацій. Про Острови забули на ціле покоління, з огляду на бардак, який творився в оточуючих провінціях (особливо, у Африці).

Рівно через 30 років після цього, у 455 р., вандали знову прийшли. На цей раз, справи в Риму були куди гірше – того ж року був убитий імператор Валентиніан ІІІ. Смерть цього чоловіка (якого справедливо характеризують нікчемою), потягла за собою ланцюжок подій, кінцевою ланкою якого було відоме розграбування Риму. Як повідомляє хроніст Віктор Вітенський, вандальський король Гейзеріх, по дорозі до Риму, паралельно захопив усі острови Західного Середземномор’я. Серед них згадуються всі острови Балеарської групи: Майорка, Менорка, Ібіца. Добре, Форментери не вистачає.

Чим займались вандали на островах, які вони відібрали в римлян? Думки на предмет цього полярні – частина дослідників вважає, що германці вперто руйнували римські укріплення. З огляду на те, що це маємо і в материковій частині Вандальського королівства, дана гіпотеза не є безпідставною. З іншого боку, є думка, що острови знову стали гаванню для купців – і товари з Балеар поповзли, як і до цього, на Іспанію, Галлію, Корсику, Сардинію та Сицилію. Так чи інакше, хоч варвари й правили островами добрих 80 літ, відповідей на питання, які стосуються їх присутності на островах, недостатньо. Які були масштаби переселення на Балеари? Чим саме вандали займались на островах? Яке було становище островитян? Чи були там вандальські гарнізони, або ж змішаний контингент, як на тій же Сардинії? В будь якому разі, вже в 30-х рр. VI ст. ці питання з актуальних перейшли в категорію історичних. На острови, після довгого періоду прокрастинації, повернулась Імперія.

Імперія наносить удар у відповідь

Кампанія візантійців проти Вандальського королівства відома передусім двома битвами – при Децимі та при Трикамароні. В обох випадках, ми їх знаємо передусім як вікторії імені Велізарія. В умовах, коли кращі воїни вандальського війська годували стерв’ятників, долю далеких від Карфагену островів доволі просто передбачити. Відома історія про готського нобіля Году, який номінально служив вандалам на час 533-34 рр. Але, як тільки перспетктива варварського володарювання Магрибом стала зрозумілою, нобіль вирішив перейти на бік ромеїв. Вандали, хоч і до їхнього цілковитого краху було зовсім недовго, змогли відплатити зраднику його ж монетою, але тендеція була зрозуміла – регіональні царьки доволі швидко зрозуміли, куди дунув вітер. Що ж до Балеар, то довіримось відомому нам Прокопію Кесарійському:

На острови, розташовані поблизу витоку океану, названі місцевими жителями Ебуса, Майоріка та Міноріка, прийшов Аполлінарій, який був родом з Італії, однак зовсім юним він прибув до Лівії. Його обдарував великими розкошами Хільдерік, який правив тоді вандалами. Але як тільки Хільдеріка було ув’язнено, Аполлінарій, вкупі з іншими лівійцями на вандальській службі, прибув до базилевса Юстиніана, молячи його про захист. Відправившись з римлянами в похід супроти неправдивого Гелімера, він проявив себе як видатний муж в тій війні, особливо ж у битві при Трикамароні. За це Велізарій довірив йому управляти цими островами.

Все би добре в контексті нашої оповідки, та прославлений хроніст нам не повідомляє, як саме Аполлінарій захопив Балеари – з боями чи безкровно. Так чи інакше, острови опинились у складі Імперії. Настала пора реорганізації повернутих територій.

А ви до нас надовго?

Після того, як Вандальське королівство рухнуло, ромеї почали вибудовувати власту адмінструктуру. Балеарські острови, за результатми цих реформ, опинились у складі Африканської префектури. Поза тим, були розбудовані наявні в регіоні фортеці (які не добили варвари) – передусім, Полленція на Майорці та Форментери. Однак у другій половині VI ст. візантійська активність на островах зходить нанівець. Чому це відбувалось? Напрошуються очевидні пояснення:

1. Юстинінанова чума. Погодьтесь, що населенню, яке порідішало внаслідок хвороби, і тим паче трупам, доволі проблемно будувати дороги та займатись торгівлею;
2. Війни ромеїв на кількох фронтах, особливо в Італії. Візантійські хроністи часто скаржились, що їм не те що акваторію нічим боронити – це стосувалось навіть Дунайського лімесу. Одним словом, задля поповнення експедиційного корпусу Велізарія, а потім Нарсеса, гарнізони просто забрали з насиджених місць та погнали на Аппеніни.

Наприкінці VI ст. для островів вкотре настає період реорганізації. Балеари входять до складу т.зв. Африканського екзархату, який включав у себе Візантійську Африку, Сардинію з Корсикою, власне Балеари, та інші вбережені п’ятачки іспанської землі. Все помалу почало налагоджуватись, сказали би ви. Так, так і було. А потім настала ірано-візантійська війна 602-628 рр. Далі, процвітанню завадило арабське нашестя в Магриб. У 698 р. було захоплено Карфаген, а разом з ним, згинула вся ромейська адміністративна структура. Огризки від Екзархату – насамперед, Сардинія та Балеари, дожили до фемної реформи, але власне фемами не стали з огляду на малі розміри та значення цих країв. Паралельно, починаючи із VII ст., в історії візантійських останків на Заході починаються по суті незвідані часи. Про ромейську присутність на островах нам говорять печатки та монети аж до спільного правління Лева ІІІ та Констянтина V з Ісаврійської династії.

Маємо і деякі свідчення про становище церкви – ще з вандальського періоду, на островах були єпископ Майорки Макарій, Менорки – Елій та Ібіци – Опілій, які в 484 р. відправились на Собор у Карфагені. Достеменно знаємо також про Вікентія, єпископа Ібіци, який у 595 р. листувався із єпископом Картахени Ліцініаном. Відповідно, можемо припускати, що в кожного з островів архіпелагу був власний єпископ.

Ромейське відлуння

В анонімній Мосарабській хроніці 754 р. зустрічаємо пасаж, який має пряме відношення до нашої теми – так, у 744 р., за словами хроніста:

…помер войовничий чоловік на ім’я Теудімер, який в багатьох землях Іспанії приносив арабам смерть. На добу правління готських царів Егікі та Вітіци, він, увінчаний пальмовою гілкою, мав тріумф над греками, коли припливли вони на його батьківщину морем.

Егіка помер у 702 р., Вітіца – у 710 р. Цей дует правив вестготами спільно у 698-702 рр. Тобто, в цей період візантійська ескадра або десант спробували нанести удар по Іспанії, але нічого суттєвого не досягли. Нагадуємо, надворі – межа VII-VIII ст. Африканський екзархат давно упокоївся в Бозі, Константинополь та інші морські бази Імперії від Іберійського півострову дуже далекі, та й у ромеїв достатньо своїх турбот. Тим не менш, у нас згадується і «грецький» флот, і наступальна операція. Звідки він міг прибути? Варіантів тут небагато – головний з них, це Сеута, місто на південному узбережжі Гібралтару. На той час там правив коміт на ймення Юліан.

Сеута залишалась останнім аванпостом римлян у Африці аж до 711 р. Чи могли ромеї звідти відправити ескадру до вестготів? Теоретично – так, але на практиці, близький у часі підхід арабів до фортеці навряд міг би посприяти войовничості Юліана. Взагалі, особистість самого коміта Юліана – окрема тема для розмови.  Цікаво нам те, що одна з версій його походження передбачає його службу як останнього екзарха Африки. Могло бути й так, що Юліан відступив на Захід та підійшов до Гібралтару, тримаючи оборону в Сеуті.

Залишаються Балеарські острови. З часом, краю теж прийдеться познайомитись з арабами поближче, але в описуваний період, їх доля виглядає куди менш ясною, ніж із Африкою. В будь якому разі, залишається питання – хай це будуть війська римської адміністрації, або місцевих узурпаторів, але тим не менше – навіщо? Навіщо ромеї попливли на Захід? Їм раптово прийшла на думку ідея повернути Іспанію такими малими та неорганізованими силами? Або, може, це залишки експедиції 698 р., коли римляни старались повернути Карфаген? Тоді один з керівників цієї експедиції, Апсімар, назвав себе Тиберієм ІІІ та розвернув уцілілі кораблі на Константинополь, аби відібрати трон у імператора Леонтія. Так, звичайно, частина кораблів могла відбитись, та піти на Захід, фантазувати тут можна без кінця – одинаково, деталей ми не знаємо.

Повернемось до суворої реальності. У 707 р. Балеари зазнали першого набігу з боку арабів. З цього часу, життя в регіоні суттєво змінюється – прибережні церкви та міста систематично знищуються, їх покидають місцеві, знайшовши їм достойну заміну – укріплення на місцевих сопках. Тим не менш, ромеї все ще цікавились даним регіоном – зокрема, серед знахідок археологів, маємо печатку дукса на ім’я Сергій, який командував тим, що візантійці називали у VII ст. мойрою. І хай знавці античних міфів не ображаються – мова йде не про Мойру (або ж Міру), а про тактичний підрозділ ромейського воїнства, числом так у 2-3 тис. бійців. Можливо, це число надто велике для Балеар – тоді, відповідь напрошується також. Сергій, в такому випадку, командував Сардинією, та в сферу його юрисдикції входили ще й Балеари. Загалом, організація оборони архіпелагу – питання доволі туманне. Відомо те, що Імперія вже станом на VIII ст. створила на Майорці архонат – на зразок того, які були на Криті чи Кіпрі. Один з архонтів Майорки ще мав точно задукоментоване ім’я – Гордій, однак це практично не вносить до нашої теми конкретики. Так само, можемо бавитись в якбитологію, припускаючи те, що з Балеар та Сардинії ромеї мали намір створити бази для флоту й десанту, які в теорії мали б повернути Карфаген та Північну Африку, однак в умовах панування арабів у цих краях, дана гіпотеза виглядає не дуже вірогідною.

Кінець імперському володарюванню на Балеарах настав після укладення 843 р. договору із арабами. Острови визнали панування мусульманського флоту, але в іншому отримали право жити за власними порядками. Балеарці на договір зрештою наплювали й підпалили арабський флот, створити дещо пізніше піратське гніздо, до якого Халіфат спорядив кілька каральних експедицій. В такому вигляді на острови прибув напівміфічний вікінг Бйорн Залізнобокий, син легендарного Рагнара Лодброка. Ну а вже в 902 р., Кордовський емірат встановлює прямий, однак недовгий контроль над архіпелагом, який з перервами, триватиме аж до 1235 р.

А що ромеї? Ромеї відмовились від претензій на Балеари не пізніше Х ст., коли Констянтин Багрянородний, описуючи західні провінції, не згадує Балеари зовсім.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
2. Бородин О., Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь): (Барнаул: День, 1991): 366.
3. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
4. Бородин О., Византийская Италия в борьбе за независимость. Встречи с историей. Вып. 2. (Москва, 1988): 16-24.
5. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
8. Диль Ш. История Византийской империи. (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
9. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 20 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
10. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила, и сына его, Феофилакта [Електронний режим доступу]: https://www.history.vuzlib.su/book_o054_page_4.html?fbclid=IwAR35BB_sv7rcPnu6YHzIcnGOnME7so6dmLm9qbqlsV7l-UXXV-eN-LlSRLY
11. Лозинский С. История папства. (Москва: Политиздат, 1986): 382.
12. Задворный В.Сочинения Римских понтификов эпохи поздней Античности и раннего Средневековья (I—IX вв.). (Москва: Издательство францисканцев, 2011): 480.