Флавій Клавдій Юліан. Він же останній язичницький римський імператор Юліан ІІ, він же Юліан Відступник в очах християн. Мабуть за всю півтисячолітню історію Римської імперії не було настільки феноменального та неординарного імператора. За його коротке правління проявилася вся суперечливість пізньої античності. При спробі розглянути його життя та чим він керувався, будучи на чолі найбільшої держави свого часу, матеріалу вийшов на цикл з 3-ох дописів. Тому перед розглядом особистості та діянь цього правителя перший з цих дописів стосуватиметься перехідному періоду в історії Риму, який передував його зрілості, але котрий суттєво вплинув на його світогляд.

А цей період припав на час, коли держава ось-ось оговтувалася після виснажливої кризи ІІІ ст. (235-284) – обривистої, але тривалої серії регулярних військових переворотів та громадянських воєн, в ході яких імперія мало не розпалася. Зупинив цю вакханалію Діоклетіан шляхом створення тетрархії – нової державної системи, за якою в ній було одразу 4 правителя (2 августи (імператори) і при них по цезарю (співправитель з нижчим рангом) на західні та східні провінції). Хоч по відході від справ августів Діоклетіана та Максиміана хитка тетрархія не витримала перевірку на громадянські війни, ці заходи продовжили життя Римської імперії на півтора століття. Після десятиліття внутрішніх усобиць до влади у Римі стараннями британських і галльських легіонів приходить син тетрарха Констанція І Хлора Константин І, який у битві при Мульвійському мості 28 жовтня 312 р. здолав свого конкурнента Максенція у боротьбі за титул західного августа. Наші читачі одразу можуть згадати хто це – той самий Костянтин Великий. Людина, що вперше на державному рівні (після Вірменії) здійснила легалайз християнству в 313 р. за домовленістю зі східним августом Ліцинієм (його Костянтин переможе в 324 р. і вперше за довгий час об’єднає Імперії під владою однієї особи). Ця домовленість більш відома як Міланський едикт про дозвіл вільно сповідувати християнство.

Тут варто звернути увагу на те, чим було християнство до того і як під впливом цієї події воно почало трансформовуватися, адже еволюція цієї релігії вплине на головного героя цього циклу. Раннє християнство зародилося в І ст. н.е. як юдейська секта. Очевидно, що Єшуа з Назарету (більш відомий нам як Ісус Христос), його учні-апостоли і більшість їх послідовників до кінця І ст. були етнічними євреями і, тільки позбувшись суто юдейської національної специфіки, що відштовхують неєвреїв приймати юдаїзм, за 2 століття на момент правління Костянтина їм вдалося поширитися ще в містах елліністичного Сходу, суто грецьких, північноафриканських і в столиці Римі. Це раннє християнство досить суттєво відрізнялося від того, що ми знаємо про цю релігію від середніх віків і до теперішнього часу. Коротко кажучи, тоді це була антисистемна релігія, суть якої йшла наперекір існуючій державі. Оскільки Римська імперія уже в перші століття нашої ери об’єднувала майже всі цивілізовані землі того часу (окрім Персії), то ця антисистемність йшла наперекір уже всьому світу! В чому вона полягає? У 3 базових тезах:

• Всі люди рівні (для рабовласницького світу уже це було нонсенсом). Звісно, це притягувало як рабів, так і низи соціальної ієрархії: злочинців, жебраків, повій і т.д. До речі, внаслідок цього одним зі закидів влади й інтелектуальних еліт імперії була думка, що християни – це лише якість люмпени та маргінали, при тому, що ідеї християнства об’єднували різних людей. А християнські авторитети натомість стверджували про можливість таким людям спокутувати своє гріховне життя. Окрім цього, такі обставини сприяли не тільки гуртуванню християн у спільноти-комуни, де легше було допомагати один одному, а й благодійсності (не з метою більшої слави як це було у Римі) та пожертвувань в спільноту. Ці кошти йшли на допомогу тим, хто був не здатний утримувати чи прогодувати себе.
• Бог любить всіх однаково. Серед релігій того часу це була безпрецедентна ідея. Щоб це зрозуміти, достатньо подивитися на греко-римський пантеон богів та бога юдеїв Яхве. У першому випадку, там про любов до людей важко говорити. Більш того, краще богам взагалі на очі не потрапляти, бо їх всесильність рідко коли піде тобі на користь (якщо ти звісно не задобриш їх хорошим жертвоприношенням). У другому випадку, Яхве важко асоційовувати з тим Богом, про якого говорили християни. З нашими теперішніми гуманістичними міркуваннями можна жахнутися яку жорстокість аж до тотального геноциду чинили стародавні євреї з його санкції. До речі, з моїх спостережень одна з основних претензій мамкиних атеїстів до Біблії є те, що достатньо почитати всю цю жесть в Старому завіті, щоби перестати бути віруючуми. При цьому вони явно не враховують той факт, що ця частина Біблії фактично є Танахом – Священним писанням євреїв, які на момент складення цих текстів не вважали це чимось неординарним, а християни в силу юдейського походження своїх вірувань не змогли відкинути його. Не дивно, що через суперечність цієї ідеї з юдаїзмом християни вперше посварилися не з язичниками, а зі співвітчизниками євреями, які не прийняли подібне. Натомість якраз вона сприяла залученню широких верств населення до християнства, адже за умови дотримання основних ідей цієї віри, Господь так само ексклюзивно любитиме тебе.

• Земне життя не має особливого значення. Важливим є життя після смерті. Ця ідея також сприяла універсалізму християнству і як наслідок більшому його поширенню. Саме вона надавала цій релігії в очах влади антисистемності, адже ті не визнавали язичницьких обрядів (особливо тих, які мали державне значення) і не сприймали з боку язичників критики своїх вірувань. Ця ж обставина сприяла виникненню такого явища як мучеництво за віру. Саме тому обмежені репресії імператорів у ІІ-ІІІ ст. ніколи не давали результату, оскільки християни рідко опиралися насильницькій смерті, вважаючи що так вони легше потраплять в рай (цю ж ідею позичить і розвине іслам, що загиблий у війні з невірними гарантовано потрапить у рай).

Дотримання цих тез залежно від громади, грубо кажучи, було достатнім для того, щоб вважатися правовірним християнином. І все ж, попри це з ІІІ ст. у релігії, де всі рівні, все одно поступово з’являється ієрархія. Спочатку це були вибрані єпископи, які брали на себе керівництво релігійним життям своєї області. По мірі розширення християнства ці єпископи для унормування життя в комунах збиралися на собори, для головування на яких з’явилася посада, яка перетвориться у архієпископську чи митрополичу і які згодом вивищилися над єпископами (деякі з них стали взагалі патріархами як от “апостольські” кафедри в Антіохії, Єрусалимі, Александрії, Римі та Константинополі).

Попри цю ієрархізацію релігійного життя, християни досі залишалися одночасно і антисистемним, і згуртованим прошарком населення імперії, яке досі трималось осторонь політичних процесів. З огляду на постійні перевороти минулого століття Костянтин вирішує покластися на них як на соціальну опору та легалізує їх становище в державі у вище згаданому едекті 313 р. Вийшло так, що антисистемна віра раптом стала системною і одразу отримала величезні можливості свого поширення на нові території. Це докорінно змінює обстановку в Римській імперії та традиційні язичницькі вірування (в тому числі римські та грецькі) починають здавати позиції новій вірі.

Втім збільшення кількості не завжди означає підтримання такої ж якості. Тобто, новонавернених у даному випадку часто цікавила не ідея спасіння душі, а нові можливості отримання вигідних дивідентів. Потрібно було унормувати релігійне життя Церкви і для цього в Нікомедії (суч. Нікея) був скликаний чисельний собор в 325 р. Імператор Костянтин також доклалася до уніфікації християнства на Першому Вселенському соборі.

На тому ж соборі вилізли існуючі протиріччя в трактуванні текстів Євангелій. Найгостріше це стосувалося христологічного питання, тобто сутності Ісуса. Пресвітер Арій та його прихильники стверджували, що Син Божий попри його високий та шанований статус сам не є Богом та не “єдиносутній” йому, адже є його творінням подібно до всіх істот та людей. Натомість александрійський архієпископ Александр та його учень Афанасій обствоювали позицію про потрійне проявлення Бога (Бога-Отця, Бога-Сина і Святого Духа). Через слабку аргументацію аріан собор затвердив в якості догмата віри позицію Александра, а Трійця отримала неформальну назву т.зв. “нікейський символ віри”. Попри симпатії до аріанства імператор Костянтин визнав рішення собору. Окрім того, одним з рішень зібрання було заслання Арія та ще 3 його послідовників за межі імперії.

До таких результатів не були готові чимало єпископів, яких не було на соборі. Особливо це було відчутно на Сході, де введені в Нікеї богословські новації виявилися надто радикальними для них і паств. Уже 327 р. Костянтин повертає Арія та його прибічників зі заслання і суперечності між різними баченнями не вщухають. У такій атмосфері суперечок та конфліктів у новоприйнятій системі вірувань народжуються та зростають Констанцій Галл і Флавій Юліан, сини молодшого брата Костянтина Великого Юлія Констанція.

Настає 337 р. і Костянтин Великий помирає в розпалі підготовки до походу на Сасанідський Іран. Його другий син Флавій Констанцій з передовим військом знявся з Месопотамії та направився в Константинополь, де підняв армійські заворушення. В ході різанини в столиці були перебиті руками військових більшість конкурентів на батьківський спадок: двоє дядьків (включно з Юліановим батьком Юлієм Констанцієм) та шестеро двоюрідних братів. Винятками стали лише 12-річний фізично слабкий Галл, якого нападники пощадили і 6-річний Юліан, якого врятували двоє священників, сховавши його в церкві за вівтарем. На братів пережитий шок сильно так сильно вплинув, що Юліан і після смерті Констанція ще згадуватиме це. Згодом імператор Констанцій ІІ домовився зі своїми рідними братами, які теж отримали титули августів, про розподіл імперії: він сам отримує весь Схід (Фракія з Константинополем, Азія та Єгипет), Констант – центр (Іллірик, більшість Балкан, Італія, Карфагенська Африка, ), Константин ІІ – Захід (Іспанія, Галлія, Британія).

В таких умовах Констанцій присвоює майно вбитого дядька Юлія Констанція, а його вцілілих законних спадкоємців “переміщає” до Нікомедії (суч. Нікея). Імператор приставив до нього свою довірену особу тамтешнього єпископа аріанина Євсевія, якому був зобов’язаний підтримкою в ході боротьби за владу. Констанцій наказав йому виховувати двоюрідних братів у дусі християнства в певній ізоляції від світу. Реакцію на настільки нахабний і лицемірний вчинок правлячого родича (хоч формально, але християнина) не важко передбачити. З цього уже можна виводити перші ознаки несприймання Юліаном та вкінці кінців відхід від християнства. Втім, про це, як і про його воєнні діяння, поговоримо наступного разу.

Наступна (друга) частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2021/02/24/strasti_za_julianom_pidnesennja_ta_zenit/

Список використаної літератури:

1. Адриан Голдсворти, Падение Запада. Медленная смерть Римской империи. Пер. с англ. А.В. Короленкова, Е.А. Семеновой, (Москва: ACT, 2014), 733.
2. Жак Бенуа-Мешен, Император Юлиан, или Опаленная мечта. Пер. с фр. Э. М. Драйтовой, редисл. М. В. Бибикова, науч. ред. Э. Г. Юнца, (Москва: Мол. гвардия, 2001), 270.
3. Эдвард Гиббон, «История упадка и разрушения Рим. империи» («The history of the decline and fall of the Roman Empire», v. 1-6, 1776-88, рус. пер. В. H. Неведомского, M., 1883-86). (Ч. I—VII. СПб., 1997—2000.).