У Константинополі, 27 грудня 537 р., відбулось урочисте освячення нового кафедрального собору. Церемонія проводилась під керівництвом Патріарха Константинопольського Міни і, звичайно ж, при безпосередній участі римського імператора Юстиніана I. Цією церемонією собор Святої Софії був відкритий для прихожан. Згодом, він стане “візитною карткою” як християнського Константинополя, так і мусульманського Стамбула.

Відома нам Софія Константинопольська є далеко не першим храмом на цьому місці. Перша церква на території ринкової площі Августейон була споруджена ще при імператорі Констанції II, десь в 320-330-х рр. Є ще теорія, за якою на час правління Констанція була тільки розширена конструкція будівлі, спорудженої ще при Костянтині Великому. В будь-якому разі, цей храм простояв недовго, до 404 р. Тоді, через позбавлення Іоана Златоуста посади Патріарха Константинопольського, в столиці відбулись серйозні заворушення, в ході яких ця перша базиліка була спалена.

Друга базиліка була споруджена в 415 р. за наказом східного імператора Феодосія II. Тій церкві пощастило трохи більше – вона простояла якраз до знаменитого повстання “Ніка” 532 р., в ході якого масштабні пожежі розорили більшу частину столиці. Храм цей мав дерев’яний купол, а що з ним сталось в ході пожежі, можна логічно додумати. Однак, на відміну від попередниці, церква залишила по собі мармурові блоки – їх, щоправда, віднайшли тільки у ХХ ст.

Повстання “Ніка”, як не парадоксально, стало не тільки великим лихом для Константинополя, а й каталізатором подій, які подарували ромейській столиці своє власне чудо світу. Після придушення заколоту пройшло близько 40 днів, а на 41 день в місті почали працювати бригади ремонтників, які розбирали завали. Вже 23 лютого 532 р. відбулась урочиста закладка нового собору. Юстиніан задумував новий храм символом величі як Візантії в цілому, так Константинополя зокрема. Тому на відповідальні посади зодчих були запрошені кращі інженерні уми того часу: Анфімій Тралльский та Ісидор Мілетський. Саме вони за допомогою так званої “парусної технології” спроектували досить незвичайний купол, який немов ширяв над прихожанами. Добрих 40 вікон, які заливають храм сонячним світлом, теж їхній задум. Всередині Софія також вражала уяву майстерними та складними мозаїками, а також різнобарвною мармуровою підлогою, яка утворювала, за словами французького візантиніста Шарля Діля, “килим або квітник, всипаний пурпуровими квітами, розсіяними по зеленому газону”. При такому оздобленні, собор здавався ледь не малою зіркою, справляючи неабияке враження на прихожан.

Не тільки кращі уми, незвичайні архітектурні рішення були задіяні при будівництві храму, а й найкращі матеріали. Мармур, наприклад, тягли з усієї Імперії. Шарль Діль писав навіть, що Юстиніан наказав обібрати язичницькі храми Риму на предмет порфирових колон заради прикраси Софії. Не зовсім зрозуміло, щоправда, як імператор міг провернути той фортель, оскільки Рим на час спорудження Софії був під остготами (до 535 р.), а потім його взяли в облогу (зима 537-538 рр.). У будь-якому випадку, навіть такі припущення, вірні або помилкові, підкреслюють масштаби значення головної церкви Другого Риму.

Юстиніан мав також ідею облицювати весь храм листами золота, але він був змушений відмовитись від цієї затії. Зате, базилевс відігрався на предметах інтер’єру – на один тільки вівтар, за повідомленням Прокопія Кесарійського, пішло близько 40 тис. фунтів срібла. Храмовий амвон був оброблений різними відтінками мармуру, сріблом та слоновою кісткою, а вінчав його купол, покритий золотими листами.

І ось, нарешті, настало 23 грудня 537 р. Тяжкий, вкрай дорогий процес будівництва підійшов до кінця. Юстиніан, покинувши Великий Палац, зійшов на колісницю та відправився на Августейон, де його вже чекав Патріарх Міна. Коли імператор увійшов до церкви, то він зійшов на амвон та сказав: “Хвала Богу, що Ти удостоїв мене закінчити таку справу! Соломоне, я переміг тебе!”

В наступні століття Святу Софію чекали багато випробувань. Початковий купол обрушився під час землетрусу 7 травня 558 р. Оскільки на той час Анфімій та Ісидор спочивали вічним сном, ремонтом керував племінник (або син), тезка останнього: Ісидор Молодший. Його купол, більш ребристий, також став жертвою землетрусу, але вже набагато пізніше, в 989 р. Відновленням керував вірменський зодчий Трдат, під керівництвом якого, будівлі і було надано більш-менш звичний, не рахуючи ще більш пізніх мінаретів і контрфорсів, вид.

Тут же, в будівлі храму, відбулось остаточне розділення Східних та Західних церков, коли 16 липня 1054 р. Гумбертом, легатом Папи Римського, були вручені грамоти про відлучення від церкви. Тодішній патріарх, Михайло Керулларій, відповів тим самим, наклавши анафему на Гумберта. При османах, як відомо, церква стала мечеттю, а численні мозаїки – зафарбовані. За іронією долі, штукатурка, якою замазали фрески і мозаїки, швидше врятувала їх від знищення. Тому, коли Айя-Софія, зусиллями Ататюрка, стала музеєм в 1935 р., стало можливим знову відкрити для загалу ці прекрасні зразки ромейського мистецтва.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., Византийская армия (IV-XII вв.). (Санкт-Петербург: Евразия, 2013): 688.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
6. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
7. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
8. Голдсуорти А. Во имя Рима. (Москва, Транзиткнига, 2006): 135.
9. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
10. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
11. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
12. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
13. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
14. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
15. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
16. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
17. Чекалова А., Константинополь в VI веке. Восстание Ника. (Санкт-Петербург, Алетейя, 1997): 331.