Як ми знаємо, V століття від Різдва Христового стало фатальним для західної частини найбільшої держави Античності. Затиснута з усіх боків варварами, кочовиками й власними узурпаторами, Західна Римська імперія поступово втрачала свої володіння. Британія, Іспанія, Африка – всі ці регіони один за іншим зазнали ударів могутніх ворогів. Кульмінацією в цій сумній послідовності поразок став 476 р., коли вождь германського племені Одоакр “вмовив” равеннського імператора Ромула Августула відректись від престолу. Регалії західного імператора були відіслані до імператора східного, Зенона, в Константинополь, а сам вождь став правити Аппенінами як незалежний правитель (втім, номінально він став патрицієм, відповідальним за італійські землі перед Зеноном, але Одоакра це навряд чи сильно турбувало, бо номінальний сюзеренітет владики Константинополя практично нічим реально не підкріплювався). Однак 476-й рік – це, при всій своїй “розкрученості”, все-таки досить умовна дата.

По-перше, ніхто не відміняв Східну імперію, яка продовжила стояти на сторожі римської державності, а жителі східних провінцій, напевне, не оцінили масштабу змін, якщо не брати до уваги деяких столичних хроністів за типом Марцелліна Коміта. По-друге, в Далмації продовжував жити-поживати Юлій Непот, останній законний західний імператор (на думку Константинополя), який після повалення Августула простирчав у своєму невеликому домені ще 4 роки, перш ніж був убитий в ході змови. І, по-третє, на півночі Галлії вже не перше десятиліття зі змінним успіхом тримався цілий анклав під проводом воєначальників Егідія, Павла та Сіагрія. І ось про цей анклав і піде сьогодні мова, бо Суассонська область – це останній більш-менш організований острівець опору романського населення германцям.

Ця історія почалась ще в 455 р., коли імператором за підтримки галльської аристократії був проголошений магістр армії Марк Флавій Авіт. Новоявлений август відбув до Італії, а його місце, яке стало вакантним, зайняв товариш по службі Авіта, Егідій Афраній Сіагрій. Егідій залишився в Галлії й після того, як Авіта скинули з імператорського престолу, бо новим августом став Флавій Юлій Майоріан, ще один товариш по службі Сіагрія-старшого й останній західний імператор, якому вдавалось проводити самостійну політику, не перепитуючи патрона зі сходу, чи якого-небудь родовитого воєначальника з авторитетом у легіонерів. У 457 р. Егідій знову отримує посаду магістра армії, а також відповідальне завдання від Майоріана: відбити Лугдун (суч. Ліон), де місцева знать просто здала варварам місто. До наступного року завдання було виконане, причому Сіагрій-старший не погребував спалити до чортової матері мало не кожне село на своєму шляху. Аж до 461 р. Егідій допомагав Майоріану в боротьбі за збереження Римського Заходу.

У 461-му ж році відносини між імператором та воєначальником свевського походження, Ріцимером, загострились до межі. Коли Майоріан зазнав поразки від вестготів у ході невдалої спроби повернути імперії Іспанію, Ріцимер скинув імператора та стратив його, а натомість привів на трон свою маріонетку – Лібія Севера. Егідій, ясна річ, не був у захваті від звісток про загибель свого старого бойового товариша та Севера не визнав. Оскільки на час подій, які відбулись, зв’язок між центральною владою в Італії та анклавом у Галлії, де якраз і знаходився Сіагрій-старший, був фактично перерваний, бунтівному полководцю не слід було чекати помсти. Більше того, Егідій сам розвинув бурхливу діяльність, як державець та воєначальник. Наприклад, він здобув перемогу над вестготами десь під Авреліанумом (суч. Орлеан), хоч і не зміг скористатись плодами цієї баталії, оскільки, по всій видимості, йому довелось терміново відбивати чергову атаку настирливих саллічних франків, з якими зовсім недавно він громив вестготів. Потім, заручившись підтримкою вандалів, Сіагрій-старший планував поділити на нуль імперські володіння в Італії, але в 464-465 рр. він помер від чуми або отрути. Однак, римська Галлія продовжувала жити.

Між Сіагрієм-батьком та Сіагрієм-сином постає ще деякий коміт Павло, родом з міста Юліомаг (суч. Анжер), який незабаром загинув від рук саксів у тому ж місті. Втім, оскільки Павло згадується лише франкським хроністом Григорієм Турським, то деякі пізніші історики двозначно натякали, що той коміт – вигадка Григорія.

Тепер на сцену виходить останній значущий воєначальник західних римлян і практично повний тезка свого батька: Афраній Сіагрій. Новий володар Суассонского домену іменував себе титулом дукс, однак, якщо вірити все тому ж Григорію Турському, сусідні варварські племена титулували Сіагрія-молодшого ні багато, ні мало “rex romanorum”, тобто “королем римлян”. У 476 р. Сіагрій відмовився визнавати легітимність перевороту Одоакра й відправив посланця в Константинополь, в надії на те, що східний імператор Зенон визнає його домен як “ортодоксальну” Західну імперію. Однак Зенон не звернув уваги на галло-римлянина й підтримав Одоакра. Після цього Сіагрій-молодший, знизавши плечима, почав займатись справами суто свого рідного болітця. Більшу частину правління Сіагрія-молодшого було спокійно – навіть із франками галло-римляни якийсь час дружили, поки у них був спільний ворог – вестготи. Однак вже у 481 р. король франків Хільдерік I спробував захопити Лютецію (суч. Париж).

А незабаром справи пішли геть погано. Хільдерік того ж року помер, і правити франками почав його син Хлодвіг, якому судилось стати одним із найбільших франкських королів. Через 5 років підготовки, у 486 р., настала розв’язка. Про вирішальну битву при Суассоні ми не знаємо абсолютно нічого, крім результату: перемоги Хлодвіга та втечі Сіагрія до вестготів. Гостювати у вестготів колишньому дуксу довго не довелось, бо його видали Хлодвігу, який благополучно стратив його в 487 р.

Коли Афраній Сіагрій загинув, ніде не вдарила блискавиця, не почалась засуха чи не грянув грім. Однак, тоді загинув останній правитель на Заході, який пов’язував себе із Римською імперію за правом походження, навіть незважаючи на те, що не був належним чином оцінений верховною владою в Константинополі, не кажучи вже про новоявлених франків. Через півстоліття по тому, східні римляни повернули Римській імперії Італію, Африку та частину Іспанії. Але Галлію ромеї, втягнуті у війну на виснаження із остготами, не відбили ніколи. Галлія мала стати ядром формування зовсім іншої Імперії.