Один знаменитий фракійский селянин, який велінням долі та власним неабияким розумом піднісся на саму вершину влади у Східній Римській імперії, все своє довге життя мріяв про відновлення римської державності по всьому Середземномор’ю, впорядкування самої суті римської цивілізації. Звали цього мрійника Петро Савватій Юстиніан, а пізніше прозвали Юстиніаном Великим.

Зійшовши на константинопольський престол у 527 р., новий імператор отримав досить непогану спадщину. Римська імперія після вкрай важкого для неї V ст. помалу ставала на ноги. Армія відновлювала свою боєздатність і готувалась подарувати імперії цілу плеяду блискучих воєначальників, починаючи з легендарного Велізарія. Один із попередників Юстиніана, Анастасій Дикор, зібрав в імперській скарбниці стільки золота, скільки після нього за всю довгу історію Візантії не збирав ніхто і ніколи. Саме Провидіння, здавалось, сприяло базилевсу. Безумовно, шлях Юстиніана до його великої мрії про “renovatio imperii” не був встелений пелюстками троянд. Від самого початку правління імператор заліз у чергову війну з Сасанідською Персією, в якій візантійці і перси обмінялись кількома болючими ударами. Станом на 532 р. готувалось укладення “Вічного миру” між тодішніми наддержавами, і Велізарій став непотрібним на східному фронті. На чолі свого корпусу він прибув до Константинополя десь на межі 531-532 рр. Навряд чи полководець тоді усвідомлював, в яке пекло він потрапить…

Константинополь був не просто столицею імперії, а величезним, гучним містом. Кращим місцем для викиду як позитивних, так і не дуже, емоцій традиційно були скачки на столичному Іпподромі. Поступово, в Константинополі сформувались цілі партії уболівальників. Найвідомішими такими були венети (“сині”) та прасини (“зелені”). Обидві організації були досить солідно забезпечені, мали свої суворі закони та ієрархію, а також цілі загони озброєних прихильників.

Буря вибухнула 11-го січня 532 р., коли Юстиніан відвідав чергові перегони на Іпподромі. В цей день до нього звернулись представники прасинів, звинувачуючи імператора в тому, що суди потурають їх суперникам. Імператор спочатку відкинув ці звинувачення, а потім просто послав “зелених” подалі. А в цей час, поза межами Іпподрому розгортались дуже цікаві події. Кілька людей з обох партій були обезголовлені або повішені за різні злочини. Але кат настільки криво закріпив мотузку на шибениці, що двоє злочинців впали на землю живими. Один із засуджених був венетом, інший – прасином. І все би нічого, після чудесного порятунку можна і не наполягати на повторній карі, здавалось би. Так вважали принаймні монахи церкви Святого Лаврентія, які відвели підсудних до храму. Однак, у префекта столиці Євдемона, була дещо інша думка з цього приводу, і він наказав оточити солдатам ту церкву. Пікантність ситуації, як ви вже, напевно, зрозуміли, була в тому, що хлопці, які зірвались із шибениці належали до різних партій. Ця подія, напару з відмовою влади порушувати процедуру страти, об’єднала вболівальників, які до цього ненавиділи один одного.

Настав день 13-го січня. Представники цих обох партій зажадали у Юстиніана помилувати уцілілих злочинців. Імператор послав всіх туди ж, куди послав “зелених” двома днями раніше. Це стало іскрою, яка запалила полум’я. Під вигуки “Ніка” (“Перемагай!”), прямо на очах базилевса, народилась “синьо-зелена” коаліція. Покинувши Іпподром, ця юрба вирушила в префектуру, перебила вночі усіх солдатів, які там були, і відкрила двері місцевої в’язниці, після чого будівлю префектури спалили, в кращих традиціях народних бунтів. Як на зло, під час цих подій, на Константинополь налетів сильний вітер, який остаточно змусив населення столиці перестати вважати ніч темною порою доби. Населення, яке не бажало брати участь у розбоях, в поспіху покидало місто. На наступний день, повсталі вже відкрито почали вимагати відставки найбільш ненависних чиновників. Така різка зміна порядку денного – від потреби звільнити ув’язнених, до гонінь на вище керівництво Імперії свідчила про те, що заколотом стали верховодити люди повище статусом за партії Іпподрому, хоча ми, мабуть, ніколи не дізнаємось імена й мотиви цих невідомих ляльководів.

Але повернемось до бунту. Серед тих, кого заколотники хотіли залінчувати, були довірені сановники та друзі Юстиніана – енергійний, хоч і п’яниця, префект преторія Іоан Каппадокійський; юрист Трибоніан, майбутній автор легендарного зводу римських законів. Імператор спочатку вирішив навіть поступитись, та відсторонив відсторонив їх зі своїх постів. Очевидно, він сподівався таким чином заспокоїти хоча б частину заколотників. В будь-якому разі, Юстиніан дуже прорахувався – скоро повстанці захотіли скинути й імператора. Невідомі керівники повстання вирішили розправитись із базилевсом і звести на трон когось менш амбітного. Втихомирювати столицю треба було стусанами і тільки стусанами. У цих умовах Провидіння знову допомогло Юстиніану. Якби йому довелось у цьому ділі, опиратись на гвардійців з числа екскубіторов чи схоларіїв, то швидше за все, імператор би програв та загинув, бо не було ніякої гарантії, що ті взагалі стануть підкорятись наказам, володіючи друзями та рідними в столиці. Однак, в столиці перебував Велізарій, який нещодавно повернувся з походу проти Сасанідів. Компанію йому складали ромейські федерати-герули. У цих бійців не було ні сімей, друзів, ні покровителів у столиці, а на богословські суперечки цим переважно герулам-аріанам було глибоко, і з височенної дзвіниці наплювати. На таких мужів можна було спертись у цій справі.

Вже 17-го січня, Велізарій зробив першу спробу навести порядок в столиці. Вийшло не дуже, бо герули попутньо перебили немале число беззбройних людей, ну й духовенству перепало. Останнє розлютило багатьох до того часу нейтральних городян, які приєднались до повстання.

Наступного, 18-го числа, озброївшись Євангелієм, Юстиніан зробив останню спробу по-доброму домовитись із бунтівниками, проте був посланий розгніваним натовпом рівно туди ж, куди він сам посилав ще зовсім недавно своїх опонентів. Імператор повернувся до Великого Палацу. Оскільки для присутніх у Палаці вищих посадових осіб не вистачало їжі і води, то Юстиніан прогнав неблагонадійних гостей, включно із Іпатієм та Помпеєм, племінникіами Анастасія I Дикора. Даремно Марія, дружина Іпатія, відмовляла чоловіка від приєднання до заколоту. Через день, Іпатій був проголошений прямо на Іпподромі новим імператором. Юстиніан у цей час був дуже збентежений: всі мирні спроби домовитись із бунтівниками зазнали провалу. Велізарій та його воїни також не добились особливого прогресу. Відкривалась реальна перспектива втечі,оскільки морські шляхи ще були відкритими для обложених в Великому Палаці. І ось, коли більшість чоловіків вже вирішили тікати, своє слово взяла імператриця Феодора:

“Якщо ви хочете врятуватись самі, то ніщо не зупинить вас. Море перед вами, кораблі готові, й ви можете плисти в будь-якому напрямі. Що ж стосується мене, то я дотримуюсь старої приказки: кращий саван – пурпурна імператорська мантія”.

Слова імператриці настільки надихнули інших, що тепер уже ніхто не думав про втечу. Велізарій відправився длубати мечем Іпподром, де натовпи людей, не шкодуючи горлянок, славили Іпатія. Інший полководець Юстиніана, євнух Нарсес, захопивши з собою кілька торбин із золотом, сходив поговорити з вождями “синіх”, у яких на той час тимчасова любов до “зеленим” вже пройшла. Підкуп вдався, венети частково встигли покинути місце подій. Потім настала розв’язка, коли Велізарій та його воїнство оточили Іпподром з двох сторін, пройшовши через спалене місто. Оскільки на пропозицію здатись заколотники навіть не вважали за потрібне відповісти, обидва каральних загони увірвались на Іподром, і влаштували цілу криваву баню. Так, заколотників було більше, та тільки вони були беззбройні і недосвідчені, в той час як били їх закуті в залізо ветерани воєн із персами та дунайськими ордами кочівників. Неможливо підрахувати кількість загиблих в той день, 19-го січня. Мінімальна оцінка – 30 тис. осіб. Основна фаза повстання була завершена, вірні імператору війська святкували перемогу.

На наступний день до ніг Юстиніана притягли Іпатія з Помпеєм. Обидва племінники Анастасія були страчені, як і деякі сенатори. Хтось відправився у вигнання. Іоан Каппадокійський та Трибоніан були відновлені на своїх посадах. Що ж до Константинополя, то місту було завдано непомірної шкоди. Велика частина найкрасивіших будівель стала руїнами. Столиця оніміла від страху, а скачки на Іподромі були на довгий час скасовані. Але все колись закінчується – через місяць місто почало оживати, а руїни – розбиратись. На місці спаленої церкви Святої Софії був споруджений величний храм, який донині розбурхує уяву туристів.

Ну а Велізарій отримав нове завдання: повернути Імперії Африку. Для Юстиніана та його великої мрії все тільки починалось.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., Византийская армия (IV-XII вв.). (Санкт-Петербург: Евразия, 2013): 688.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
6. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
7. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
8. Голдсуорти А. Во имя Рима. (Москва, Транзиткнига, 2006): 135.
9. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
10. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
11. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
12. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
13. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
14. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
15. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
16. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
17. Чекалова А., Константинополь в VI веке. Восстание Ника. (Санкт-Петербург, Алетейя, 1997): 331.