В історичній літературі добре відома наступна цифра: за неповних 20 років правління Генріха IV (1589-1610), на поєдинках за різними підрахунками загинуло від 6 до 10 тис. дворян. Тим же монархом було роздано понад 7 тис. реляцій, де дуелянтів Генріх пробачав, але махав пальцем, мовляв, так не можна, побережіть себе. За свідченням же сучасника, гугенотського полководця Франсуа де Ла Ну, від дуелей у Франції в той же час щорічно гине більше дворян і молодих чоловіків, ніж їх загинуло би в разі великого бою. В чому проблема, власне?

З початку XVI ст., коли судові поєдинки та розганяння крові лицарями на війні траплялись все рідше і рідше, був зафіксований новий вид поєдинку – bataille à la mazza (італ. поєдинок в чагарнику) або ж bataille en bestes brutes (фр. поєдинок на скотський/тваринний манер). Всі сучасники, автори дуельних трактатів та хранителі військових кодексів, яким би не було їхнє ставлення до цього нового типу бою, сходяться у визначенні місця його зародження – Італії, а конкретно, в Неаполітанському королівстві. У першому випадку, назва поєдинку походить від неаполітанської назви чагарників, які утворюють зарості, в яких зазвичай проводили ці поєдинки. Друга ж назва відображає зміст подібного бою: битись так, як б’ються дикі звірі – до смерті і без жалю.

Знайомство французів із bataille àla mazza/bataille en bestes brutes, відбулось з часу походів до Італії Людовика XII, а потім – вже за Неаполітанських експедицій Одетта де Фуа, сеньйора Лотрека (1527- 1528), ну і Неаполітанського походу Франсуа де Гіза (1557 р.). Цьому знайомству сприяло і те, що контингент італійських найманців у французьких військах в Італії становив вельми значну частину.

Новий тип поєдинку швидко і широко поширився у Франції вже на початку 30-х років XVI ст., Про це нам говорять ордонанси Франциска I за 1532 і 1539 рр., про правила носіння зброї в королівстві; дуелі стали повсякденним елементом військового та дворянського побуту. Дух цих поєдинків був дуже і дуже далекий від лицарського двобою та ще варварської, чисто германської ідеї відновлення законної справедливості. В результаті, середина XVI ст. стала періодом динамічного розвитку дуелі, етапом формування традицій і норм, які без серйозних змін проіснували надалі аж до середини XVII ст.

Перше, що різко відрізняє дуелі французькі від поєдинків минулого і навіть дуелей італійців – це мета. Коли неаполітанські поєдинки увійшли в практику французів, ні про яке помилування ворога не могло бути й мови: слід або вбити супротивника, або самому загинути на полі бою. Часто зранивши один одного, але не припиняючи поєдинку, обидва учасники гинули, “оскільки, коли йдуть на цю справу, настільки входять в кураж, під впливом азарту й помсти, що часто або одного вбивають з першого ж удару, або ж обидва через деякий час лежать на мертві”. Цілком допустимим вважалось і вбивство обеззброєного, збитого з ніг, або пораненого супротивника. Результат поєдинку повинен був бути очевидним і не викликати сумнівів у перемозі.

Таких поєдинків – зі смертельними наслідками та без жалю до супротивника – французький хроніст та наближений до Катерини Медічі, П’єр де Бурдейль, сеньйор де Брантом, за його власними словами, “міг назвати сотні”, але від опису подібних поєдинків він весь час прагне перейти до тих, де, на його думку, “честь присутня”. Однак наведені ним приклади свідчать швидше про зворотнє. Зокрема, поєдинок, який відбувся в околицях Риму під час Неаполітанського походу де Гіза між гасконським та італійським капітанами. Приводом послужило образа: гасконець заявив, що всі італійці шахраї. Під час поєдинку італієць завдав гасконцю удар, який вважався тоді вельми підлим, – по коліну. Єдиною причиною, що спонукала його залишити свого супротивника в живих, був страх помсти з боку солдатів гасконця. Брантом не радить дуелянтам “хвалитись своєю перемогою, влаштовувати тріумфальну ходу, або відносити до церкви свою зброю: після цього переможець ризикує не прожити і двох днів”.

Брантом розвиває тему жалю до супротивника під час дуелей:

“…одні не добивають лише тому, що абияк вміють це робити; інші ж бояться привидів убитих, у когось просто не вистачає відваги прикінчити, деякі ж бояться Бога, або короля з його правосуддям. Але більшість побоюється помсти рідних друзів убитого.”

Імовірність останньої була вельми велика. Навіть після поєдинку Жарнак – Шатеньєре, який проводився за всіма правилами і під королівським наглядом, більше 500 солдатів, які служили під керівництвом Шатеньєре, були готові одразу ж, на місці поєдинку, напасти на Жарнака та його секундантів. Коментар Брантома з цього приводу був в’їдливим:

“Ха! От якби вже в ті часи французьке дворянство було так само добре навчене й досвідчене в бунтах і повстаннях, як воно це продемонструвало в перших же релігійних війнах!”

Подарувати ворогу життя, дозволити йому піднятись, якщо він був збитий із ніг, підняти вибиту шпагу або ж узяти новий клинок замість поламаного – такі приклади благородної, з сучасної точки зору поведінки, де Брантом у своїх описах дуелей наводить. Інше діло, як така поведінка сприймалась французьким суспільством XVI ст.

Жалість до супротивника могла стати й причиною повторних поєдинків, як це трапилось із капітаном Отфором. Під час бойових дій в Шотландії (1548) він був змушений тричі битись із деяким сеньйором де Дюссо, який тричі був поранений, і щоразу знову рвався в бій.

Взагалі ж вважали, що викликати вдруге на поєдинок людину, яка подарувала тобі життя в бою, все одно, що вбити свого батька. Це допускалось тільки в тому разі, якщо переможець грубо ображав помилуваних або заявляв, що той вимолив у нього життя або вів себе як боягуз. Найкращий же спосіб пожаліти ворога – це покалічити його так, щоб він більше ніколи не міг фехтувати: найкраще відсікти йому руку або ногу. А щоб він ніколи не міг заперечувати, що життя йому подарували, можна на пам’ять спотворити йому обличчя і ніс. Про це свідчить і Франсуа де Ла Ну, заявляючи:

“…у французів вважається за честь відрубувати руки і ноги, калічити одних і вбивати інших..”

Від поєдинку минулого, перш за все судового, дуель XVI ст. відрізнялась і зміною ролі секундантів. Тепер це не пасивні спостерігачі, покликані стежити за дотриманням правил поєдинку, а дублюючі пари бійців, які своєю зброєю підтримують в бою двох супротивників. Саме така, парна дуель у Французькому королівстві знайшла найбільше поширення, при цьому переможець в одній із пар міг приєднатись до одного зі своїх компаньйонів, після чого вони билися вдвох проти одного. Поєдинок міг перетворитися в невеликий бій – від 10-20 і більше учасників з кожного боку.

Можна цілком погодитись із думкою А. Корвізьє, який називає дуель “однією з форм зведення рахунків, рід вендети, прийнятий у відношенні один до одного у людей честі”.

У Франції процедура виклику на дуель поступово спрощувалась; із 70-х років XVI ст. справа все частіше зводилась до усної домовленості без використання письмового виклику з викладенням причин дуелі (картелю) або обміну посередниками, покликаними домовитись про умови бою. Проміжок між викликом і самою дуеллю міг займати кілька хвилин. Переважала думка, що дуель, яка проводиться після образи сторони й виклику кривдника на бій, поки ще не охололи почуття, більш благородна і чесна, ніж поєдинок, відкладений на деякий час, що дає можливість влягтись пристрастям і дозволяє сприймати ситуацію, керуючись розумом. Як пише де Брантом: “Кров … не може брехати й наказує нам здійснити помсту будь-яким чином. Але такі удари слід наносити відразу, а не холоднокровно”.

Для Брантома поєдинок гуманний: на дуелі хоч і гине один, може і двоє, ну в крайньому випадку кілька людей, але в той же час при нападах із засідок дворяни “гинуть як мухи”. Однак межа поміж поєдинком та звичайним розбоєм була вельми хиткою. Часто поєдинку не передувала ніяка домовленість: або обидві сторони в гніві відразу хапалися за зброю, або одна зі сторін своїм нападом змушувала захищатись іншу. Подібні поєдинки називались rencontres. Участь у такій сутичці засуджувалась суспільством менш суворо, ніж дуель, якщо тільки це не було підле вбивство, коли супротивнику не надавали можливості захищатись. За словами Брантома, найбільш підлий вид нападу – раптова атака без попередження, коли “…мужу, не давши вийняти зброю, ранять, відсікають руку, протикають наскрізь, а потім, залишивши напівмертвим, кажуть, що подарували йому життя“.

Цит. по: Новоселов В. Дуэльный кодекс: теория и практика дуэли во Франции XVI века.