Сигізмунд Корибутович (народився бл. 1395 р.) був сином новгород-сіверського князя Дмитра Корибута, одного із дванадцяти синів великого князя Литовського Ольгерда з династії Гедиміновичів. Після загибелі батька Сигізмунд виховувався при дворі дядька – князя Ягайла, котрий, як знаємо, від 1386 р. був королем Польщі, ставши Владиславом II.

Оскільки до 1424 р. Владислав II Ягайло синів не мав, Сигізмунд Корибутович виховувався як спадковий принц польського короля. Уже в молоді роки він проявив неабияку хоробрість на полі бою, взявши участь в знаменитій Грюнвальдській битві 1410 р., яка стала переломним моментом у боротьбі проти держави Тевтонського ордену. В ході неї, Сигізмунд Корибутович командував 51-ю хоругвою польського війська, а також забезпечував особисту безпеку короля Владислава II. Особливу військову славу йому принесла так звана Голодна війна Польщі й Литви з Орденом (літо 1414 р.), в ході якої очолюваний юним князем загін взяв фортецю Різенбург.

Досягнення Сигізмунда по праву оцінили – вже протягом 1411-1417 рр., він мав окремий двір у столиці Польського королівства Кракові, та виконував дипломатичні доручення Владислава II, а у 1418-1422 рр. керував землями батьківського Новгород-Сіверського князівства, яке було подаровано йому двоюрідним дядьком – великим князем Литовським Вітовтом. Все це сприяло тому, що молодий князь небезпідставно виношував честолюбні надії.

Час ішов, Сигізмунду виповнилось 24, а християнський світ сколихнули Гуситські війни, які почались 1419 р. Втручання у них надавало молодому князю несподівану можливість вийти з тіні родичів та зайняти одне з ключових місць у політичному житті Європи. Ця можливість випала з огляду на своєрідності ситуації, яка склалася навколо чеського королівського престолу після смерті короля Чехії Вацлава IV Люксембурга в серпні того ж року. За правом успадкування, чеським королем повинен був стати брат бездітного Вацлава IV, Сигізмунд Люксембург, очільник Священної Римської імперії та король Угорщини. Однак більшість населення Чехії, яке складали прихильники оновлення церкви в дусі ідеологем Яна Гуса, відмовились визнавати Сигізмунда королем, оскільки саме він в очах гуситів представлявся головним винуватцем загибелі засновника чеської реформації (Сигізмунд, на свою голову, надав Гусу охоронну грамоту, яка гарантувала йому безперешкодний проїзд на Констанцський собор і безперешкодне повернення на батьківщину, однак 6 липня 1415 р Гус був спалений на багатті як єретик).

У цій водоверті подій, які слідували за прокляттям гуситів римським папою Мартіном V та організацією Хрестових походів для викорінення їх, народилась ідея запропонувати чеську корону польському королю Владиславу II, для чого в Польщу були спрямовані посланці гуситів. Владислав II, покрутив носом, зате великий князь Вітовт виявив більше рішучості (набуття королівської корони, якою у нього не було, мало для Вітовта особливого значення) і погодився зайняти королівський престол, а в якості свого намісника вирішив направити в Чехію нашого Сигізмунда Корибутовича. Останній міг розраховувати на підтримку чеських лицарів, які брали участь у Грюнвальдській битві. Молодий князь, недовго думаючи, набрав за допомогою великого князя литовського військо, та весною 1422 р. рушив у Чехію.

Обстановка в Богемії, однак, досягла до цього моменту крайньої гостроти. Гусити встигли відбитись від трьох Хрестових походів (в січні 1422 р. хрестоносці були погромлені в битві при Кутній Горі), однак в середовищі гуситів виділилось кілька осередків, які по-різному трактували апологеми наставника. Столицю королівства роздирали протиріччя між прихильниками радикального проповідника Яна Желівського, в руках якого від жовтня 1421 р. знаходилось управління містом.

Однак, вже 9 березня 1422 р., магістрат розпорядився стратити Желівського. Гусити зуміли відновити владу в столиці, проте становище залишалося вкрай нестійким, погрожуючи обернутися новими потрясіннями. Тому, від польсько-литовського принца (він урочисто вступив до столиці Чехії 17 травня 1422 р.) були пов’язані сподівання на припинення ворожнечі. Слід визнати, що Сигізмунд Корибутович справді впорався: він оновив склад магістрату, розрядивши тим обстановку в Празі, і – найголовніше – заручився підтримкою найбільш впливового з гуситських вождів – знаменитого полководця, гетьмана таборитів Яна Жижки. За свідченнями сучасників, останній назвав Сигізмунда Корибутович сином, а той, у свою чергу, став називати його батьком.

Консолідуючу роль зіграла й розпочата Сигізмундом Корибутовичем облога розташованого замку Карлштейн під Прагою, який утримували прихильники визнання чеським королем імператора Сигізмунда Люксембурга. Карлштейн зокрема був місцем зберігання корони Святого Вацлава. Вирішити цю задачу Сигізмунду Корибутовичу не вдалось, а 24 грудня 1423 р. за наполягання Владислава II Ягайло й Вітовта, він покинув Прагу та повернувся до Польщі. Такий поворот подій був продиктований складним вузлом міжнародних протиріч у Східній Європі: прийнявши пропозицію гуситів, Вітовт не хотів ставати переконаним прихильником правоти гуситского вчення. Для нього цей крок був значною мірою інструментом тиску на римського папу Мартіна V й імператора Сигізмунда Люксембурга при вирішенні завдань боротьби з одвічним ворогом Великого князівства – Тевтонським орденом.

У липні 1422 р. між Орденом, Польщею та Литвою вибухнула чергова війна, розпочата великим магістром Ордену Паулем фон Русдорфом. Війна завершилася перемогою Польщі й Литви, а 30 березня 1423 р. в Кежмарку був підписаний мир, згідно з умовами якого Польща і Литва набували ряд важливих територій. При цьому, Владислав II Ягайло мав доєднатись до боротьби проти гуситів, Вітовт – відмовитись від претензій на чеську корону, а імператор Сигізмунд Люксембурзький – від підтримки Тевтонського ордену.

Сигізмунд Корибутович був змушений підкоритись рішенню про відкликання з Чехії, хоча короновані родичі поставили його тим самим в скрутне становище: згідно з обумовленими з гуситами умов раніше, він повинен був прийняти не тільки фактичну владу над королівством, а й “захист закону Божого”, прийнявши причастя під двома видами – виконавши таким чином вимоги гуситского віровчення, що в свою чергу, суперечило принципам Католицької Церкви. Далі – гірше. У 1424 р. Владислав II Ягайло знайшов спадкоємця – майбутнього короля Владислава III. У цих умовах князь прийняв самостійне рішення повернутись у гуситську Чехію, звідки не переставали надходити прохання про його повернення.

Вже 29 червня 1424 р польсько-литовський принц знову вступив до Праги на чолі набраного їм півторатисячного війська. Його прибуття знову зробило заспокійливо вплив на обстановку в Чехії. У цей момент на порозі Праги стояло переможне військо Жижки, що мав намір завдати нищівного удару по цьому оплоту помірних гуситів, які зрадили, як здавалося таборітскому гетьману, справа боротьби за утвердження гуситських ідеалів.

Вступивши в Прагу, Сигізмунд Корибутович запобіг подальшому розвитку конфлікту поміж єретиками та посприяв їх консолідації. Знову об’єднавши зусилля, Жижка й Сигізмунд Корибутович виступили на чолі об’єднаного війська таборитів та пражан в Моравію, після того, як 4 жовтня 1423 р., вона була оголошена леном зятя і спадкоємця імператора Сигізмунда Люксембурга, Альбрехта Австрійського. Похід в Моравію став останнім для Жижки, який помер 11 жовтня під мурами фортеці Пршибислав, ставши жертвою чуми.

Тим часом, Ягайло та Вітовт зреклись Корибутовича – останній позбувся родових помість, був відлучений від церкви папським кардиналом. Сигізмунд Корибутович спробував вступити в переговори з Папою та імператором, маючи наміро примирити католиків і гуситів. У листах до Вітовта він просив про посередництво в цьому процесі.

Деякий час Сигізмунд Корибутович знаходився у Рациборсько-Крновскому князівстві, де він знайшов притулок у своєї сестри Олени, яка разом з ним виховувалась при польському дворі, а в 1407 році була видана заміж замісцевого князя Яна II Залізного (помер у 1424 р .). Сюди стали стікатись віддані Сигізмунду Корибутовичу гусити: чехи, поляки, литовці. У квітні 1430 р. він зайняв місто Глівіце в Сілезії, та оголосив його своєю резиденцією. Однак довго пробути в Сілезії не вдалося: намісник імператора Сигізмунда, вроцлавський єпископ Конрад Олесницький змусив князя залишити місто. Поразка таборитів в битві біля Липан 30 травня 1434 р. змусила Сигізмунда Корибутовича повернутись до Великого князівства Литовського куди його ще 1431 р. запрошував на службу новий великий князь – Свидригайло, розраховуючи на його підтримку в боротьбі за зміцнення своєї влади.

Свидригайло був обраний на престол на з’їзді у Вільно після раптової смерті Вітовта в жовтні 1430 р. Однак це викликало невдоволення іншого Сигізмунда, Кейстутовича. Останнього підтримував Владислав II Ягайло. У 1432 р. Свидригайло був повалений з трону Сигізмундом Кейстутовичем. У громадянській війні Сигізмунд Корибутович встав на сторону Свидригайла.

У вирішальній битві, яка відбулась під Вількомиром 1 вересня 1435 р., військо Свидригайла було розбите, а Сигізмунд Корибутович був поранений та потрапив у полон до поляків. На поставлене йому питання про те, чому він не втік заради порятунку з поля бою, подібно Свидригайлу, Сигізмунд Корибутович, за словами хроніста, відповів:

«Я виховувався серед вас, навчався на ваших прикладах і тому віддаю перевагу збереженню честі перед збереженням життя».

Цит. по: Галямичев А.Н. Принц Гамлет Гуситских войн: Сигизмунд Корибутович в Чехии.