У історії Візантійської імперії є немало великих правителів, однак з їх числа можна виділити трійцю, яка відрізнялась особливою самовіддачею – двоє із них були засновниками нових династій, Юстиніан І (його ми знаємо ще більш-менш), Іраклій (згадуваний в дописах побіжно, але всьому свій час). Сьогодні ж маємо привід поговорити про третього з них.

Шлях Василя до влади був складним. Він був представником Македонської династії, і по праву мав займати престол, однак у силу свого малолітства не міг здійснювати свої повноваження. В цьому йому допомогли талановиті Никифор Фока, Іоанн Цимісхій, які відвоювали для Імперії чимало земель на Сході та Європі – тому навіть не завадило те, що останній вбив першого. Розуміємо, що для законний правителя, в таких умовах, міг швидко стати маріонеткою в руках більш значущих політичних діячів.

У 976 р. молодому імператорові виповнилося 18 років. Протягом наступних 9 років країною керував його двоюрідний дід, Василь Лакапін, який займав посаду першого міністра, паракімонена. Проблема в тому, що цю посаду зазвичай займали євнухи, але Лакапіна в питанні узурпації влади це не зупиняло. Одним словом, молодого тезку він не оцінив, останній заарештував свого двоюрідного діда і, конфіскувавши все його багатства, відправив в монастир, де той у 985 р. помер. У таких умовах, Василь II, після двадцяти п’яти років, проведених у ролі вінценосної маріонетки, стає імператором.

Ці звичайні, здавалось би, події для Імперії, проходили на фоні інших веселощів кінця Х ст. На Балканах, ще в 970-х рр., утворилась войовнича держава болгар під управлінням царя Самуїла, яка отримала вихід до Егейського моря. Наступного року Василь II, пристрасно бажаючи показати себе, знайшов привід для військової операції в Болгарії, вважаючи що легко зможе домогтись перемоги. Армія під очоленням базилевса оточила місто Средець, проте через 20 днів облоги запаси продовольства у візантійців підійшли до кінця. Не бачучи можливості досягти успіху, Василь II почав відхід своєї армії через Іхтіманское ущелині, в якому болгарська армія, керована Самуїлом, влаштувала засідку. У битві на перевалі Траянові врата була знищена майже вся візантійська кіннота, втрачений весь обоз, а сам імператор заледве уникнув полону. Василь II, якому на той момент було 28 років, зазнав серйозну невдачу, а його престиж головнокомандувача був немало попсований.

Ці події активізували ворожу ромейську аристократію. Як імператор зазнав поразки, то ми, виходить, більш гідні престолу. Так вважав Варда Фока Молодший, стратиг Антіохії, який проголосив себе ж імператором у 987 р. Через два роки, однак, Фока так думати перестав, бо не було чим. Василь ІІ, уклавши договір із князем Володимиром Святославичем, особисто виступив в похід проти заколотників, повернувши Малу Азію у 991 р. – справу Фоки продовжив полководець Варда Склір, якого чекала доля його попередника.

Однак, громадянська війна позначилась і на базилевсі. Люблять повторювати характеристику Василя, надану Г. Острогорським:

“Всі радощі життя, яким він віддавався на час юності з неприборканою пристрастю, померли для нього. Він став похмурим і підозрілим, нікому не довіряв, не знав ні дружби, ні любові. Протягом всього свого життя імператор залишався неодруженим. Жив він жив один, занурений в себе; так само, один, уникаючи чужих порад, він керував Імперією, будучи самодержавним правителем в повному розумінні цього слова.”

У царя Самуїла не було причин боятись людини, яку він розгромив з такою легкістю. Імперія була величезною, вороги оточували її з усіх боків. А все, що було потрібно було робити болгарському царю – це триматись подалі від ворога, поки криза на якихось віддалених кордонах незабаром змусить ромеїв піти. Цар зустрічався з загарбниками на кшталт цього імператора й раніше – і всі вони зникали.

Як і слід було очікувати, проблеми у Візантії виникло швидко – Фатіміди взяли в облогу Алеппо. Вся східна Сирія була на межі того, аби здатись, але ще залишалась невелика надія дістатись до них вчасно, оскільки подорож займало майже три місяці.

І ось, за допомогою 8 тис. мулів (по одному на кожного солдата та ще одного, для його спорядження), він виконав цей шлях всього за 16 днів. Фатимідська армія тікала, перелякана візантійським військом, яке виникло прямо з повітря. Василь II тріумфально пройшов по узбережжю, захопивши місто Тріполі. Коли імператор повернувся додому, він виявив, що цар Самуїл скористався його відсутністю, аби вторгнутись у Боснію та Далмацію. Більше того, болгари здійснювали набіги далі на південь, доходячи до самого Пелопонесського півострова.

На наступний рік Василь знову виступив проти ворога. Рік за роком болгарські міста піддавалися руйнуванню, а посіви спалювалися в міру того, як імператор невпинно переслідував царя Самуїла. Нарешті, після майже двадцяти років поразок і спустошливих навал, болгарська армія вийшла на останній бій, який став кульмінацією протистояння болгар та ромеїв.

Вранці, 29 липня 1014 р. два війська зійшлися в бою в долині біля підніжжя гірського хребта Беласиця. Візантійці вийшли з нього переможцями. Самуїл утік до найближчої фортеці, оголосивши, що буде продовжувати боротьби. Логічно, Василь не збирався допустити цього. Він наказав засліпити 15 тис. полонених – залишивши одне око кожному сотому, аби вони могли відвести своїх незрячих товаришів назад до царя. Нанесення каліцтв було традиційним методом боротьби ромеїв із внутрішніми та зовнішніми ворогами, але ніколи не проводилось в таких масштабах.

Відпущені з полону болгари дістались до міста Преспа в сучасній Македонії, куди відступив Самуїл. Результати виявились більш вражаючими, ніж очікував Василь – цар помер два дні по тому, як побачив своїх засліплених воїнів. Ще чотири року Друге Болгарське царство продовжувало опір без свого засновника, але його доля була очевидною. У 1018 р. Василь II вступив до болгарської столиці. Перший раз з часів вторгнення слов’ян 4 століття тому, весь балканський півострів опинився під візантійським пануванням.

Покінчивши з європейськими справами, імператор звернув увагу на Кавказ. Він домігся мирного приєднання значної частини вірменських земель. Потім він зайнявся Середземномор’ям. Василь уклав союз із Венецією, надавши цьому місту, яке все ще номінально входило до Імперії, значні пільги в обмін на військово-морську допомогу в боротьбі з піратством. Під кінець життя імператор став готувати експедицію по відбитті у арабів Сицилії, але в грудні 1025 р. помер.

Позбавлений з дитинства батьків, зраджувати своїм оточенням (навіть у 1021 році незадовго до смерті імператора трапилася чергова спроба заколоту в Малій Азії) Василь став людиною, яка, мабуть, не відчувала сентиментів. Підданими він вважав за краще управляти страхом – це був найбільш ефективний в його руках метод правління. Василя боялися всі, починаючи від власної ж аристократії і закінчуючи ворогами. Кажуть, що базилевс кинув левам керівника охорони, який намагався його отруїти. Ще одному службовцю Василь особисто відрубав голову.

Епітафія, укладена самим імператором, свідчила, що він “все життя невсипно оберігав дітей Нового Риму”. Почасти, це було правдою – Василь II був одним з небагатьох государів, про особисте життя якого практично нічого не відомо, зокрема тому, що в нього, крім сестер, не було прямих спадкоємців. Всю свою енергію він витратив на зміцнення Ромейської держави. Швидше за все, Імперія для Василя II була більше, ніж просто країною, якою він по праву мав керувати. Вона була, ймовірно, єдиним сенсом його життя.