Європейське Середньовіччя сповідувало дві концепції війни. В епоху “розвинутого феодалізму” (XI-XIII ст.) вони існували де-факто, а в Пізньому Середньовіччі постали і військові трактати, які їх безпосередньо описували (наприклад, праця Філіпа де Мезьєра 1395 р.).

Першою була війна “mortelle”, “смертельна/винищувальна”, війна “вогню і крові”, в якій усілякі “жорстокості, вбивства, нелюдяності” були терпимі і навіть спорадично рекомендувались. У такій війні проти супротивника застосовувались всі сили та прийоми, а після баталій не брали полонених, добивали поранених, наздоганяли відступаючих. Можна було і катувати вбивати ворожих гінців та глашатаїв, порушувати домовленості, коли це було вигідно, і т.д. Подібна поведінка допускалась і по відношенню до цивільного населення. Іншими словами, головною доблестю при війні на винищення проголошували максимально можливу, фізичну ліквідацію ворога. Природно, що до цієї категорії відносимо це походи на язичників і єретиків.

Другою концепцією була війна “guerroyable”, тобто “лицарська”, “guerre loyale” (“чесна війна”), яка ведеться між “добрими воями”. Проводити її треба було не абияк, а до “droituriere justice d’armes” (“прямого права зброї”) і “discipline de chevalerie”, (“лицарської науки”). У такій війні лицарі мірялися силою між собою, з дотриманням всіх правил та умовностей. Метою битви було не фізичне знищення противника, а з’ясування сили сторін. Полонити або спонукати до втечі лицаря супротивної сторони вважалося більш почесним і “благородним”, ніж вбити його.

Додамо при цьому очевидне – полон лицаря був економічно набагато вигідніше його вбивства.

По суті, “лицарська війна” була прямимою спадкоємицею германської концепції війни як “божого суду”, але гуманізованою, під впливом Християнської Церкви та загального зростання цивілізованості.

Тут доречним буде деякий відступ. Як відомо, германці розглядали бій як свого роду судовий процес (judicium belli). Натякає на це франкський історик VI ст. Григорій Турський, цитуючи в свою чергу деякого антрустіона на ім’я Гондовальд:

“Бог розсудить тоді, коли ми зійдемось на полі битви – син я, чи не син Хлотаря? [мається на увазі Хлотар І, король з династії Меровінгів, який сприймався нащадками, як батько вітчизни]”.

На більш приватному рівні цей же підхід проявлявся у звичаї “судового поєдинку”. Примітно, що заміна поєдинку вергельдом сприймалась ранньосередньовічною громадською думкою не як ознака “гуманізації” суспільства, а як ознака деградації моралі, гідна усілякого осуду. І справді, в ході судового поєдинку перемогу здобував сильніший та вмілий воїн, отже, більш цінний член громади, який принаймні з цієї точки зору, заслуговував володіти майном або правами, які оскаржувались. “Грошове” ж рішення суперечностей могло надати перевагу менш цінній для племені людині. Не дивно, що при таких поглядах судовий поєдинок, зміг вберегтись на території сучасної Німеччини аж до кінця Середніх віків та навіть пережити їх, перетворившись в дуелі, а потім – у мензурне фехтування.

Нарешті, германське походження концепції “лицарської” війни видно і на лінгвістичному рівні. Так, латинське слово, яке позначало війну, bellum, і німецьке, werra (перетворилось у французьке guerre) не були синонімами, а позначеннями двох різних типів протистояння. Bellum застосовувалось до офіційної, “тотальної” міждержавної війни, оголошеної королем. Werra спочатку позначала війну як сімейну кровну помсти, та “божий суд” за звичаєвим правом.

Цит. по: Уваров Д. Военные потери в Средневековье.