Прим. авт.: ця замітка буде слугувати передмовою до нашої основної теми – основних аспектів внутрішньополітичного життя Візантійської імперії доби правління Юстиніана І (527-65 рр.)

Над Імперією, яка розкинулась від вод Дунаю до пісків Єгипту та Аравії, сходило сонце. Юстиніан, уклавши мир із персами, кинув оком на Захід, відданий майже сотню років тому варварам. Настав час втілювати його найбільшу мрію.

На цей час можна говорити про кінцеве оформлення курсу імператора, який можна звести до ряду аспектів:
– укріплення Імперії, відповідно – одноосібного управління нею;
– виконання широкої програми заходів, спрямованих на збільшення престижу Візантії на міжнародній арені – тут говоримо не тільки про війни, а про відбудову міст та укріплень, заходи, спрямовані на уніфікацію релігійного життя;
– з вищевказаного випливала потреба регламентації всіх сфер економічного життя його підданих – простими словами, для вищевказаного треба було дуже багато коштів.

А в останньому, Юстиніану були потрібні вмілі та спритні адміністратори. Таким був Іоан Каппадокійський, префект злощасного Діоцезу Схід (якому дісталось в ході недавньої війни з персами), і вцілому ефективний менеджер, про що нам повідомляє Прокопій:

“Іоан не відрізнявся ні вченістю, ні освітою. Він нічому не навчився, відвідуючи граматиків, хіба що писати листи, та й це робив дуже погано. Але з усіх відомих мені людей він був найбільш обдарованим від природи… Причина тому проста – він грабував людей різного достатку у всіх містах, і знатних, і ремісників, добуваючи таким чином в казну багато золота.”

Зловживав своїм становищем й інший сподвижник Юстиніана, освічений і талановитий квестор Трибоніан, укладач Кодексу, названого на честь базилевса. Нюанс Кодексу був у тому, що його завданням було припинення будь-якого роду зловживань з боку державних чиновників (про Кодекс, як будуть бажаючі, поговоримо наступного разу). Ну а Трибоніан вважав себе Суддею Дредом ромейського розливу, який стоїть вище всяких законів.Так, за словами хроніста, він “постійно створював, то знищував закони, продаючи їх тим, хто просить у залежності від їх потреб”.

В результаті, в перші роки правління Юстиніана, поступово сплітався клубок нерозв’язних суперечностей: імператор прагнув посилити контроль над підданими в усіх сферах діяльності, і не було жодної соціальної групи або прошарку в столиці, інтереси якої не були б так чи інакше зачеплені. Ну а зловживання його найближчих соратників, покликаних проводити цю політику в життя, остаточно дискредитували її перед населенням. Всі ці хитросплетіння, вбирав у себе Константинополь.

Прелюдією до наступних подій стала сцена на улюбленому місці жителів столиці – Іподромі. Взагалі, до того моменту, в Константинополі, як і в Римі давніше, були партії вболівальників, тільки протегували вони вже не гладіаторів – із набуттям християнства статусу державної релігії, бажаючі розігнати кров, підтримували візників на колісницях. Імператори так само, ще з часів єдиної Імперії, спорт любили – на колісниці їздив Нерон (він свого часу виграв гонки на Олімпійських іграх); Калігула протегував свою конячку на роль сенатора, ну а про імператора-гладіатора Коммода, думаю, чули всі. Взагалі, про “Партії іподрому” ми знаємо мало – сучасники за них згадують побіжно, як про очевидне та всім відоме явище. Те, про що можемо говорити напевне, у цьому плані, так це те, що існувало мінімум чотири партії вболівальників – венети – «сині», прасіни – «зелені», левки – «білі», русії – «червоні». Невідомо, за яким принципом вболівальники об’єднувались навколо команд, хоча венети нібито підтримували Нікейський обряд, а прасіни схилялись до монофізитства (підтримував, їх, до речі, вірменин Нарсес).

Щодо приводу повстання, то він міг бути найрізноманітнішим – зокрема, основні відомості про ці події містяться у т.зв. “Актах Калоподія”. Зміст їх полягає у суперечці між представниками обох партій – синіх та зелених, які були наймасовішими; Юстиніан, як вказано у тексті, відмовився вислухати скарги зелених, що закономірно потягло за собою обурення однієї з партій та вигуки в дусі “Краще би не народився Саббатій [друге ім’я Юстиніана]”. Крім того, саме через відомості з “Актів Калоподія”, люблять спекулювати на тему того, що і Юстиніан, так і його дружина Феодора, вболівали за команду синіх.

Деякі хроністи називають цей текст автентичним, Феофан Сповідник його взагалі не згадує. Сучасні ж візантиністи називають “Акти…” поемою, написану дещо пізніше, але на час правління Юстиніана І – по меншій мірі, до опали полководця Велізарія.

Яку позицію у всіх цих перипетіях займав Юстиніан? Логічно, що як людина, котра мала лою в голові, він, швидше всього, хотів консолідувати населення перед війною із вандалами (почнеться наступного, 533 р.) – і поставити на місце всі партії вболівальників. Вони, очікувано, цього не сприйняли, та почали громити місто. Базилевс на цей раз зробив настійливішу спробу консолідувати городян Константинополя, піднявши префекта міста Євдемона, який вирішив повісити кількох вболівальників, які особливо засвітились в ході погромів…

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., Византийская армия (IV-XII вв.). (Санкт-Петербург: Евразия, 2013): 688.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
6. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
7. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
8. Голдсуорти А. Во имя Рима. (Москва, Транзиткнига, 2006): 135.
9. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
10. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
11. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
12. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
13. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
14. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
15. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
16. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
17. Чекалова А., Константинополь в VI веке. Восстание Ника. (Санкт-Петербург, Алетейя, 1997): 331.