«У рік від втілення Господа 449-й … народ англів, або саксів, запрошений Вортігерном, приплив до Британії на трьох кораблях й отримав собі місце для поселення в східній частині острова, нібито збираючись захищати країну, хоча їх істинним наміром було завоювати її … Кажуть , що першими їх ватажками були два брати, Хенгіст і Хорса; Хорса пізніше був убитий в битві з бриттами, і в східній частині Кенту досі стоїть монумент з його ім’ям »,

Це нам розповідає прославлений історик, вчений та письменник VIII ст. Беда Вельмишановний (зараз його ще називають Високоповажним/Преподобним) про початки англо-саксонської Англії. Ні він сам, ні інші хроністи, які послуговувались цією традицією, не сумнівались у її достовірності. Та й сучасні історики не схильні відкидати її повністю, зважаючи на те, що археологічні матеріали підтверджують появу германців на Британських островах приблизно в цей час. І все-таки…

Якщо згадати, що Київська держава пішла, за свідченням літописця, від покликаних через моря трьох братів, Рюрика, Синеуса й Тривора, Польська держава появі завдячує покликаним володарювати Краком, а в англо-саксонській епічній поемі «Беовульф», як і в скандинавській сазі про датських конунгів («Сага про Скельдунгів»), розповідається про засновників місцевої королівської династії, то це повідомлення постає у дещо іншому світлі. Легенда про покликання перших правителів відкриває початки історії багатьох європейських політій. З неї починається і епічне, й історичне минуле.

Північногерманські племена англів та ютів, які жили на півдні Ютландського півострову, сакси із сучасної Північної Німеччини почали переселення на Британські острови в середині V ст. До цього часу, з I ст. н. е., південна та центральна частини Британії, населеної кельтськими племенами (бриттами та скоттами), були римською провінцією. Римські легіонери заснували тут укріплені поселення, залишки яких збереглись у деяких місцях і досі. Таке саме – із географічними назвами в регіоні на закінчення -честер і -кастер (від лат. Castrum – «укріплений табір»). Вони, як і синам Риму водиться, побудували розгалужену мережу доріг, які зв’язували ті укріплені пункти; зрештою, саме вони створили кілька потужних оборонних ліній, які простягнулись на кілька десятків кілометрів, та повинні були охороняти римську Британію від піктів та скотів.

На початку ж V ст., Рим, в якого були перипетії з остготами, змушений був відкликати залишки своїх військ з Британії. У 409 р. у відповідь на заклик бриттськіи вождів надати їм допомогу проти наступу піктів, імператор Гонорій порадив їм захищатися самим. Судячи з подій, які розгорнулись в подальшому, бритти не досягли успіху в цій боротьбі – точніше, взагалі нічого не досягли. Уже в другій чверті V ст. вони постали перед необхідністю шукати наймані сили для відбиття нападів мігрантів із майбутньої Шотландії.

Про події цього часу розповідають джерела різних періодів та жанрів. Серед них найважливішими є три: гнівне викриття деградації християнських звичаїв, написане кельтським ченцем Гільдасом, «Про загибель та підкорення Британії» (бл. 548 р.), власне хроніка Беди Вельмишановного «Церковна історія англів» (VIII ст.) та «Англо-саксонська хроніка », яка почала укладатись наприкінці IX ст., але в якій, окрім праці Беди, були використані, мабуть, раніші записих. Гільдас, не називаючи імен і дат, патетично нам каже: «Ці дикі, нечестиві сакси, Богу й людям мерзенні, були введені, немов вовки у овечу кошару, на Острів для стримування північних народів. Досі, як би там не було, ніколи не відбувалось нічого більш гіркого». Історичної інформації у Гільдаса не дуже багато, і в нього була на це причина: його головна мета – оплакування його Британії, згубленої гріхами його співвітчизників, а не послідовний виклад вторгнення германців та боротьби з ними. Але все ж Гільдас – сучасник останнього етапу завоювання Англії, – підтверджує повідомлення більш докладних, але пізніх джерел.

Не витримуючи натиску піктів та скотів, ведучи постійні міжусобні війни, бритти, а якщо слідувати Бед, вождь одного із бриттських племенна ім’я Вортігерн, закликав на допомогу германців. У цьому Вортигерн пішов усталеною ще в римський час традицією. Як плату за службу, найманці отримували землі, на яких могли оселитись. П’ять почергових записів у «Англо-саксонскій хроніці» за 455-473 рр., вказують про початок конфлікту між очільником германців Хенгістом та роботодавцем Вортігерном: певно, германці вийшли з-під контролю і почали діяти вже у власних інтересах, а не в інтересах місцевої знаті; про заснування Хенгістом королівства в Кенті, військові кампанії Хенгіста і його сина Еска (Хорс, згідно з цією легендою, загинув в битві з Вортігерном у 455 р.) проти бриттів, які «втекли від англів, як від вогню» (473 р.).

Наступна група повідомлень хроніки стосується 477-491 рр., коли з’являються нові загони германців, яких, так розуміємо, вже ніхто крім їхніх братів по крові, не запрошував. Вони прибувають вже із сім’ями, захоплюють землі на південному сході та сході країни, засновують поселення і ведуть безперестанну боротьбу із кельтами. Саме на цей час припадають подвиги легендарного короля Артура, одного з кельтських вождів, який чинив запеклий опір германським туристам, які прибувають на Острів аж до середини VI ст. Це вже не поодинокі набіги, а масова колонізація Південної та Середньої/Центральної Англії. Нині відомо понад 1,5 тис. могильників та 50 тис. поховань англів, ютів та саксів, які датуються орієнтовно 600 р. – таким був масштаб цієї колонізації.

Особливої ​​гостроти їх боротьбі з місцевим населенням додавало і те, що германці прагнули оселитись в місцях з найбільш родючими грунтами, уникаючи гористих та болотистих земель. Так, ви вгадали – саме в таких регіонах жили кельти. Тому, германці протягом століття частково виганяли місцевих жителів з освоєних ними ж земель, частково селились по сусідству. Витісняючи бриттів на захід і північ (в Уельс і Корнуолл), германці засновували свої селища, іноді й використовували залишки римських укріплень (а велика їх частина була піддана вогню). Загалом же, поселення германців до середини VI ст. зайняли всю південну і Середню Англію до Хамбера на півночі.

Ким були ці «дикі сакси» й звідки вони прийшли в кельтський Едем? Беда називає три народності, які брали участь у завоюванні Англії: англів, саксів та ютів. Локалізація цих германських племен на континенті грунтується на повідомленнях пізніших істориків, даних топонімії і археології: юти, як вважається, мешкали на Ютландському півострові (питання про більш точне місце проживання залишається суперечливим і досі), англи – на півдні Ютландії (область Ангелн), сакси – у пониззях Ельби й Везера. Мабуть, в заселенні Англії взяли участь і фризи, які населяли південно-східне узбережжя Північного моря, і, можливо, невелика кількість франків. Але, в останніх були свої проблеми. Далі Беда вказує, що англи заселили східну Англію, сакси – Південну, а юти зайняли Кент. Однак, спроби археологів виділити специфічні «племінні» риси в матеріальній культурі переселенців виявилися марними – простими словами, незрозуміло, де конкретно селились англи, сакси та юти.

Чим це викликано? Подібність звичаїв, предметів побуту, озброєння, типів жител виникло, певно, ще в період Великого переселення народів (IV-V ст.), коли племінні відмінності між завойовниками почали стиратись. В ході ж завоювання, залишки етнічних ознак швидко згладились. Тому навіть деякі види речей, етнічна приналежність яких видається встановленою, маюли значно більше, ніж на територіях, зазначених Бедою. Так, брошки, виготовлені англами, були знайдені в Кенті, ютські прикраси зустрічаються і в Східній Англії. Встановити ж відмінності в такій важливій категорії масових знахідок, як кераміка (на якій в значній мірі грунтуються хронологічні та етнічні гіпотези археологів, не представляється можливим).

Ця специфіка, а також більш загальні міркування про характер германських… осередків, скажімо, епохи Великого переселення народів, призвели до висновку, що групи цих трьох племен представляли собою не так етнічні (рахуйте, племінні), скільки соціальні (Маркс би зараз аплодував, але одразу після цього почав би вертітись у могилі, поглянувши на історію Англії в VII-XI ст.). Тому є підстави говорити не тільки про культурну близькість масиву германських племен, які заселили Англію, а і про їхнє змішане розселення. Хоча – і тут Беда правий – на окремих територіях переважали переселенці різної племінної приналежності. Найбільше своєрідність як і в культурі, так і в соціальній структурі суспільства виявляє лише Кент.

В будь-якому разі, стирання племінних відмінностей, які вже за часів Беди, мабуть, відчувались мало, підготувало грунт для порівняно швидкого формування єдиної культури на всьому просторі, зайнятому германцями. Сам же Беда, при всьому його прагненні до точності, вживає етноніми «англи» та «сакси» як взаємозамінні, а свою «Історію», яка охоплює всі англо-саксонські королівства, називає історією «народу англів». Наприкінці IX ст. король Альфред Великий, представник західносакської (Вессекської) династії, яка об’єднала більшу частину Англії під своєю владою, називає свою мову «англійською», а своїх підданих – жителів і Кента, і Вессекса, і Мерсії, і Східної Англії – «англами» .

Цит. по: Мельникова Е. Меч и лира: Героический мир англо-саксонского эпоса.