Прим. ред.: оригінал статті, під назвою “Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я у IV–VII ст.”, був опублікований її автором, українським дослідником Хазарського кананату та візантиністом, к.і.н., Володимиром Володимировичем Кузовковим в журналі “Науковий вісник МДУ ім. В.О. Сухомлинського” за 2014 р. Опубліковано з дозволу автора.

Час IV–VII ст. – ключовий етап у становленні Візантійської держави. За цей час Ромейська імперія, як ніколи пізніше, сприймала себе в якості політичної та культурної спадкоємиці Риму. Сприяла цьому і міжнародна ситуація навколо молодої Візантії, яка була дуже небезпечною. В результаті, прикордонні регіони Імперії знаходились під постійним тиском варварських племен, які переживали добу Великого переселення народів.

Історична наука Східної Римської імперії цього періду продовжувала античну традицію, тому не випадково багатьох істориків IV–V ст. відносять як до давньої, так і середньовічної культурної спадщини. Однією з таких постатей був Амміан Марцеллін, який у своїй «Римській історії», дає перший розлогий опис гунів [2]. Він також повідомляє про політичні обставини заняття цими народом степів Північного Причорномор’я.

Із західною латиномовною традицією пов’язана творчість історика Йордана, автора «Гетики» («Готської історії») та «Римської історії», написані у першій половині VI ст., в час кульмінації політики Юстиніана Великого по відновленню Римської імперії в колишніх кордонах. Перша праця Йордана містить багато матеріалів з історії гунів: від їх приходу в регіон Східної Європи, аж до поразки нащадків Аттіли під час спроб відродити колишню могутність свого племені. У зв’язку з цим в «Гетиці» ми можемо знайти свідоцтва про відносини гунів з Константинополем. Також в творі містяться відомості і про кочовиків, сучасних Іордану [4]. Друга праця цього автора не є самостійною за змістом. Наукове осмислення політичних подій в східноєвропейському степу, пов’язаних з приходом гунів намагався надати філософ і історик Євнапій з Сард, який писав грецькою на межі IV–V ст. У його історичній праці описується війна гунів з готами і подальший перехід останніх через Дунай у візантійські володіння [13]. Про розвиток зв’язків імперії з гунами на початку V ст. важливі свідоцтва надає історик Олімпіодор, який написав свою працю грецькою [6]. «Історія» Олімпіодора на збереглась в повному обсязі до нашого часу і збереглась у витягах патріарха Фотія. Олімпіодор повідомляє про візантійське посольство до гунів, якому він особисто брав участь, і згадує гунських вождів Доната і Харатона, відомих тільки завдяки цьому джерелу.

Однією з найбільш інформативних з питань відносин Імперії з кочовиками є праця
візантійського історика V ст. Пріска Панійського «Готська історія», яка також дійшла до нас у
фрагментах [7]. Пріск детально описує відносини Візантії з гунським об’єднанням племен
під керівництвом Руаса і Аттіли, центр якого к середині V ст. переноситься до Паннонії. З
Північним Причорномор’єм пов’язаний сюжет про візантійське посольство до народу акацирів, який невдало підбурювався Константинополем до виступу проти Аттіли. Значну частину матеріалів праці склав звіт Пріска про посольство до резиденції Аттіли, в якому він
особисто брав участь. Праця Пріска Панійського також надає важливий матеріал стосовно відносин Візантії з кочовиками євразійського степу і в період, безпосередньо, після падіння Гунської держави. Особливу цінність мають свідоцтва про міграцію в східноєвропейські степи племен сарагурів, оногурів, урогів та інших, яких деякі дослідники вважають пробулгарськими.

Про відносини Візантії із конгломератами номадів у VI ст. ми знаходимо свідоцтва в
доробку Прокопія Кесарійського, Агафія Міренейського, Менандра Протектора, Феофілакта
Сімокатти. Так, Прокопій Кесарійський тривалий був секретарем полководця Велізарія, і логічно, знаходився у середовищі ромейських військ у низці кампаній. Мав він справу і з урядовими документами, що робить його праці особливо цінними, як джерела
інформації. Найбільшою за обсягом працею Прокопія є «Історія війн Юстиніана», яка тематично поділена на три частини: «Війна з персами», «Війна з вандалами» та «Війна з готами». У «Війні з персами» Прокопій описує відносини Візантії із Сасанідською Персією у 410– 551 рр., та надає відомості про участь кочовиків Північного Причорномор’я та Північного Кавказу у війнах між двома імперіями [8]. Обидві політії на час військових дій намагались залучити на свій бік савірів, які кочували на території сучасного Дагестану. Часто згадуються кочовики в якості найманців у візантійській армії, які відігрівали значну роль у битвах біля Дари (530 р.), Каллініка (531 р.). «Війна з вандалами» містить лише поодинокі згадки про участь кочовиків у війні в Північній Африці (гуннів, герулів) як візантійських найманців.

Особливо докладно розповідається про дії «гунських» загонів у військових діях у 533–
534 рр., в яких Прокопій приймав особисту участь [8]. У «Війні з готами» Прокопій приводить опис степів на північ від Чорного моря та Кавказу і характеризує племена, що мешкали в цьому регіоні. Уваги заслуговують свідоцтва автора про походи кочовиків в візантійські володіння, їх дії як союзників імперії як у Європі, так і на Кавказі. Якщо у попередніх працях по відношенню до кочовиків причорноморських степів автор використовував архаїчні етноніми (гуни, массагети), то у «Війні з готами» Прокопій конкретизує інформацію, називаючи племена котригурів (кутрігурів) та утигурів [9]. Таким чином, праці Прокопія надають досліднику великий масив інформації про відносини Візантії з північними кочовиками.

Агафій Міренейський логічно продовжив доробок Прокопія. Його «Історія Юстиніана» охоплює період із 552 до 558 рр., та описує ситуацію напередодні приходу авар до європейських степів [1]. Особливо докладним є опис нападу кочовиків котрігурів на Візантію у 558 р. Автор згадує участь кочовиків, як найманців Візантії у бойових діях проти іранських військ у Закавказзі на час т.зв. «Лазської війни». Важливим джерелом стосовно відносин Візантії з кочовиками між 558 та 582 рр. є «Історія» Менандра Протектора [5]. Менандр у ній подає важливі відомості про заснування Аварського каганату та становлення відносин цієї політії з Візантійською імперією. У праці описується розгром аварами тюркських кочовиків (утигурів та савірів), а також слов’янського племені антів, знищення королівства гепідів, союзників Візантії та підкорення території Паннонії (568 р.), куди був перенесений центр Каганату.

Не менш цінними свідоцтва Менандра виступають при дослідженні відносин Імперії з
Тюркським каганатом. Автор докладно розповідає про тюркське посольство Маніаха до
Константинополю та посольство Земарха, яке було відправлено базилевсом у відповідь до
ставки тюркського кагана. У праці описується тривалий шлях Земарха та подаються деталі
переговорів, які сприяли встановленню союзницьких відносин Візантії з тюрками.
На початку правління імператора Тиберія (578–582) відносини Візантії з тюрками загострюються. Менандр розповідає про невдале посольство мечника Валентина до ставки кагана, яке призвело до розриву між двома державами.

Останнім у низці видатних візантійських істориків доби Раннього Середньовіччя був
Феофілакт Сімокатта. Його праця охоплює період правління імператора Маврикія (582–
602) [11]. Сімокатта надає свідчення стосовно громадянської війни в Тюркському каганаті,
що відбулась у 580-х рр., описує посольство візантійців до тюрків, яке відновило відносини між двома державами. Більше уваги Сімокатта приділяє аварсько-візантійському конфлікту, який був однією з головних зовнішньополітичних проблем Константинополя й слугував детонатором для політичної кризи, наслідком якої було усунення з трону імператора Маврикія центуріоном Фокою. Особливої уваги заслуговує екскурс Феофілакта Сімокатти стосовно походження аварів від племен вар і хунні, який став об’єктом подальших дискусій у науковому середовищі. У середині VI ст. писав свій твір й історик Феофан. Нажаль, його робота також дійшла до нашого часу у вигляді скороченого конспекту, зробленого константинопольським патріархом Фотієм [10]. Матеріали цієї праці суттєво доповнюють свідоцтва Менандра стосовно посольства Земарха до тюркського кагану і про відносини давніх тюрків з аварами.

Крім історичних творів, іншим важливим виду письмових джерел є хроніки. Однією з
провідних праць цієї джерельної групи є «Хронографія» Феофана, яка охоплює період з
282 до 813 рр [12]. Стосовно IV–VI ст. «Хронографія» дає важливі свідоцтва про відносини Візантії з гунами, булгарами, савірами, аварами та тюрками, змальовує зовнішньополітичну ситуацію навколо імперії. Частина цих свідоцтв спирається на матеріали попередніх хронік, серед яких слід виділити «Хронографію» Іоанна Малали [3]. В останній містяться вкороченні та оригінальні версії літописних сюжетів, які описують нальоти булгар на балканські володіння імперії в добу правління Юстиніана І Великого. Вцілому ж,«Хронографія» Феофана є одним з головних джерел з зовнішньої політики Константинополя протягом VI-VII ст. Свідчення Феофана важливі для дослідження походів Іраклія проти Сасанідського Ірану у 620-х рр. та участі в цих походах кочових народів – західних тюрків та хазар, яки були союзниками Візантії. Велику увагу автор приділяє проблемі падіння Великої Булгарії та піднесення Хазарського каганату.

Близькою до праці Феофана є хроніка патріарха Никифора – «Бревіарій», яка охоплює
період з 602 до 769 рр. [12]. На думку дослідників, «Хронографія» Феофана та «Бревіарій»
Никифора мають спільні джерела, що робить дані джерела взаємодоповнюючими. Никифор подає нам і важливі відомості стосовно Великої Булгарії та боротьбу між кочовиками європейських степів за гегемонію після падіння Західнотюркського каганату, яка закінчилась перемогою хазар.

Підводячи підсумки, варто зазначити, що твори візантійських істориків IV–VII ст. містять важливу інформацію про відносини Східної Римської імперії з кочовиками степів Північного Причорномор’я. Деякі з авторів, такі як Олімпіодор, Пріск Паннійський та Прокопій Кесарійський, приймали участь у дипломатичних місіях, або ж, як Менандр, мали безпосередній доступ до дипломатичних документів Ромейської імперії. На жаль, частина доробку істориків дійшла у витягах патріарха Фотія, імператора Константина VII Багрянородного, або ж Суди. Однак навіть такі, вкорочені повідомлення, містять важливу інформацію для науковців. В свою чергу, свідчення істориків доповнюють твори хроністів. Особливо важливі ці праці для періоду правлінян династії Іраклія, після 602 р., яким закінчує свою історію Феофілакт Сімокатта.

Список використаних джерел та літератури:

1. Агафий. О царствовании Юстиниана / Агафий. — М. — Л. : АН СССР, 1953. — 221 с.
2. Аммиан Марцеллин. Римская история / Аммиан Марцеллин //www.gumer.info/bibliotek_Buks/ history/marcell/index.php.
3. Иоанн Малала. Хронография // Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история. — СПб. : Алетейя, 1998. — С. 468—496.
4. Иордан. О происхождении и деяниях готов / Иордан. — М. : Изд-во восточной лит-ры, — 436 с.
5. Менандра византийца продолжение истории Агапиевой //Византийские историкик Дексипп, Евнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Патрикий, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец. — СПб. : Типография Л. Демиса, 1860. — С. 311—470.
6. Олимпиодор. История // Византийские историкик Дексипп, Евнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Патрикий, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец. — СПб. : Типография Л. Демиса, 18-— С. 177—216.
7. Панийский П. Готская история / П. Панийский // ВДИ. — 1948. — № 4. — С. 244—267.
8. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история / П. Кесарийский. — М. : Наука, 1993. — 572 с.
9. Прокопий из Кесарии. Война с готами / Прокопий из Кесарии. — М. : АН СССР, 1950. — 513 с.
10. Феофана византийца история // Византийские историки Дексипп, Евнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Патрикий, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец. — СПб. : Типография Л. Демиса, 1860. — С. 489—495.
11. Феофилакт Симокатта. История / Феофилакт Симокатта. — М. : АН СССР, 1958. — 221 с.
12. Чичуров И. С. Византийские исторические сочинения: «Хронография» Феофана, «Бревиарий» Никафора / И. С. Чичуров. — М. : Наука, 1980. — 215 с.
13. Эвнапия продолжение истории Дексипповой //
    Византийские историки Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Патрикий, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец ; пер. с греч. С. Дестуниса ; примеч. Г. Дестуниса. — СПб. : Типография Л. Демиса, 1860. — С. 57—175.