Востаннє ми залишили наших героїв під Дарою, в червні 530 р. Ромеї на чолі з Велізарієм, здобувши стратегічну перемогу (принаймні, на це прямо вказує Прокопій, рядком “Перси більше [після Дари] не хотіли мати відкритого бою з римлянами”), зрушили шальки терезів на свою користь – принаймні, так справи складались на центральній ділянці фронту. Поміж тим, шах Кавад не розмінювався дрібним, та вислав приблизно в той же час ще одне, 30-тис. військо, північніше – в напрямку Вірменії, яка знаходилась під протекторатом Константинополя.

Командував цими силами перський аристократ Мермерой – Прокопій Кесарійський тільки побіжно згадує його ім’я (воно й не дивно – хроніст був при штабі Велізарія, де похвалу ворогу розцінили би як зраду), однак ще один сучасник подій, Агафій Міренейський, називає Мермероя:

“…мужем немалого розуму, найвизначнішого серед персів, найдосвідченішого у військовій справі, мужнього духом…”

На той час, візантійськими силами у Вірменії командував стратиг Дорофей, учасник раніших військових кампаній. Йому допомагав magister militum per Armeniam Сітта – колишній кавалерист, учасник війни із 526 р., попередник Велізарія на посаді командувача військами на Сході. Цей ветеран був на хорошому рахунку в імператорського подружжя, наслідком чого стало його одруження на сестрі Феодори (шлюб цей, до речі, буде не менш вдалим – єдина донька Сітти пізніше стане імператрицею). В будь-якому разі, що Дорофей, що Сітта, дізнались про наступ персів та готували Мермерою теплий прийом – спочатку, це була одна вилазка, в ході якої:

“[Перси], вражені несподіванкою, вже не думали про опір, але бігли, хто куди тільки міг. Римляни ж , багатьох убивши та пограбувавши табір, негайно повернулись назад”.

Перси пустились навздогін ромеям, та заблокували їх поблизу міста Сатала (суч. Сандал в Туреччині). Під стінами останнього відбувся бій, в ході якого:

“Флорентій, фракієць, який очолював кінний загін римлян, кинувся у ворожий стрій, захопив штандарт воєначальника, припнув його якомога нижче до землі і став від’їжджати назад. Але його наздогнали і одразу порубали на шматки. І все ж саме він виявився головним винуватцем перемоги римлян”

Загалом, не до кінця зрозуміло, за що вихвалював Агафій перського воєначальника – після двох зустрічей із візантійськими силами, перси відступили вглиб своїх земель, а ромеї зайняли золоті рудники у місцевості Фарангій, які раніше належали Сасанідам. Цим закінчилась кампанія 530 р. Зауваживши, що візантійців так просто не здолати, шахіншах Кавад, якому до тої пори було трохи більше 80-и років, продовжив висилати військові корпуси в напрямку східного діоцезу Імперії. На початку 531 р., його вибір впав на Сирію – атакувати цей напрям йому порадив союзник у боротьбі з Другим Римом, правитель арабів-лахмідів Аль-Мундір, держава якого знаходилась на південь від театру бойових дій. Вцілому, план Аль-Мундіра зводився до наступного:

– проривати фронт у Месопотамії (центральна ділянка) недоцільно із стратегічної точки зору, оскільки провінція нашпигована фортецями ромеїв – як найближча земля до кордону із Сасанідами;
– на південний захід від Месопотамії, простягаються неприкриті території Візантії у Сирії, де немає ні фортець, ні військових контингентів. Жителі провінції, як водиться, “не дбали ні про що інше, крім як про свята, розкоші та суперечки один із одним в театрах”;
– в результаті, раптово напавши на Сирію, ромеїв можна поставити у складне становище та вивести з війни.

Характерно при тому, що Прокопій подає повний текст звернення правителя лахмідів до шахіншаха, де фігурує рядок “Царю царів, не впадай у такий розпач від того, що твій командир не досягнув бажаного”. Це зіграє свою роль у подальшому, але про все попорядку. Виконання задуму Аль-Мундір брав на себе, запропонувавши надати йому війська. Варто сказати й те, що Кавад не мав причин не довіряти Аль-Мундіру – той протягом останніх 50 років (!) влаштовував ромеям філіал пекла на землі, “розоряв всі місцевості від Єгипту до Месопотамії, викрадав та вивозив все підряд”. Одним словом, шаху задум сподобався, й він надав йому 15 тис. війська на чолі із аристократом Азаретом. Правитель лахмідів зрештою виявився правий – перси, перейшовши Євфрат у Ассирії, увійшли в абсолютно безборонну місцевість.

Велізарій особисто рушив вирішувати проблему наявності персів у Сирії. Останні, дізнавшись про наближення Велізарія, негайно почали відступати. Рішення головнокомандуючого на Сході переслідувати Аль-Мундіра на відстані, викликало невдоволення серед ромеїв, хоча спочатку ніхто не наважився критикувати стратегію Велізарія відкрито. Зрештою, у Страсну п’ятницю, 18 квітня 531 р., перси досягли міста Каллінік (суч. Ер-Ракка в Сирії), посеред безлюдної рівнини, за якою вже простягались володіння Сасанідів.

Головнокомандуючий силами на Сході початково мав намір дозволити персам відступити, не нав’язуючи їм бою, але тільки погіршив невдоволення воїх бійців. Не зарадили йому ні аргументи про недолугість воювати, коли ворог і без того вигнаний із земель, ні наближення Великодню. Але, ради на те не було – солдати наполягли полководцю оголосити, що він всього лише “перевіряв їх мужність” і що він горить бажанням дати персам бій.

Прокопій Кесарійський натякає, що полководець направду змінив своє рішення, а не вдався до хитрощів, аби розпалити бойовий азарт у ромеїв – принаймні тому, що полководець банально не хотів воювати умовах, які він вважав невідповідними. В даному випадку, однак, його перше рішення було вірним, а друге – ні разу. Як наслідок, у римлян не було ні ретельно підготовленої позиції, яку вони захищали при Дарі, ні вірної легкої кінноти (в цій ролі були племена ісаврів та гассанідів). В результаті, ромеї не витримали зустрічного кавалерійського бою та відступили. Флавій Велізарій покидав поле бою в ар’єргарді.

Поразка ромеїв була неприємною, але вона не знищила основних плодів кампанії 530 р. Азарет здійснив вдалий похід, однак Каваду це було що горохом об стіну – Прокопій пише про те, що стратегічного значення події 531 р. не мали, а щодо Каллініка, тут і без мене добре написав сучасник:

“Кавад вважав цю перемогу ганьбою для Азарета, і тримав з цього часу його в числі найменш гідних”

Таким чином, баланс сил на візантійсько-персидському кордоні відновився. Бойові дії розгорнулись наступного року, але їх продовженню завадила смерть шахіншаха у віці 82-х років від паралічу. Своїм наступником Кавад обрав молодшого сина, Хосрова, який увійде в історію під прізвиськом Анушірван – “той, хто має безсмертну душу”. Він проведе в подальшому ще дві війни із ромеями, які припадуть на правління Юстиніана Великого та його наступників – одним словом, ми ще не раз повернемось до цієї теми. Зараз же, у 532 р., молодий Хосров І укладе черговий мир з римлянами, який ще раз назвуть вічним. Вічності тої вистачить на 10 років.

Що ж до самого Велізарія, то його чекали нові звершення – його владика повернув погляд на Захід. Настала пора відновлювати єдину імперію.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., Византийская армия (IV-XII вв.). (Санкт-Петербург: Евразия, 2013): 688.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
6. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
7. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
8. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
9. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
10. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
11. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
12. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
13. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
14. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
15. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.