Розмови про “державну мову” у Великому князівстві Литовському та міркування про “мову розмовну”, відображають нерозуміння специфіки того часу, коли писемність грала лише допоміжну роль в культурі Литви, заснованої на усному слові.

Середньовічні правителі Князівства не писали й навіть не підписували своїх грамот. Вони всього лише клеймили їх своєю печаткою. Грамоти і писали, і читали писарі, при цьому мова грамоти не мала ніякого значення, оскільки великому князю зміст грамоти передавали на його розмовній мові. Розмовною ж мовою правителів та знаті до Казимира Ягеллончика (Прим. ред.: рахуйте, до 1492 р.) була литовська.

Грамоти правителів могли видаватись на різних мовах, і це не вказувало про пряме відношення правителя до неї. Наприклад, в Королівстві Польському до 1543 р. польська мова практично не використовувалась у монаршій канцелярії, всі документи складались на латинці, хоча від хрещення Польщі пройшло добрих 600 років. Литовській писемності теж довелось пройти довгий шлях розвитку. Повинні були розвинутись більш-менш стійкі норми цієї мови, з’явитись достатня кількість людей, здатних цією мовою читати.

Парадокс, але перші литовські державні документи з’являються тоді, коли власне литовська мова була вже витіснена з оточення великих князів польською. Зокрема, відомі литовські грамоти Владислава Вази 1639 р. та 1641 р., видані в Пруссії. Наприкінці XVIII ст. литовською мовою вже переводяться найважливіші державні документи того часу: Конституція 3 травня 1791 р., деякі постанови Чотирилітнього Сейму, литовською друкуються і відозви уряду повстанців 1794 р. Звичайно, литовські грамоти Владислава Вази, не доводять, що він говорив литовською точно також, як і німецькі чи латинські грамоти Вітовта.

З повідомлення посланців папських легатів від 1324 р.:

“Тоді у відповідь він [Гедимін] почав говорити, що не наказував писати цього [про бажання прийняти хрещення], а якщо брат Бертольд написав, то нехай це впаде на його голову. (…) Після цього, на наступний день перекладач короля, християнин, покликав нас на подвір’я братів миноритів. Там ми знайшли королівського уповноваженого разом з його радниками в присутності братів домініканців, і цей королівський уповноважений запитав у братів-миноритов, хто [писав] перше послання, спрямоване апостольському наміснику.”

На потребу розрізняти дані про мову письмову та розмовну, натякає і Ян Длугош у записі від 1387 р.:

“…все литовське плем’я, відрікшись від поганського гріха, охоче та з покірною відданістю погодилось прийняти Віру Христову. На протязі декількох днів вони були навчені основам Віри, молитві Господній, а також Символу Віри польскими священиками, однак в основному духівником короля Владислава, який знав мову племені та з яким легше погоджувались.”

Така ж справа із повідомленням про охрещення племені жемайтів у 1413 р.:

“Так як жоден з духовних мужів, які прибули разом з королем Владиславом в Жемайтію, не вміли говорити місцевою мовою, Владислав, король Польщі, був змушений народу Жемайтії проповідувати віру і насаджувати справжню релігію”.

У листі Ягайлу за 1429 р., Вітовт нагадує про те, як обговорювалось питання про його коронацію:

“Коли Ми були у Вашій кімнаті, пан-король Римський [Сигізмунд] почав говорити з Вашою світлістю, нагадуючи про вчорашню справу [Про коронацію Вітовта]. Ми сказали Вам литовською [nos vero in lithwanico diximus ad vos]: не поспішайте з цією справою, давайте порадимось з Вашими баронами та прелатами…”

Мовну ситуацію в середовищі знаті в наприкінці XV ст. відображає звіт послів Гданська, які в 1492 р. у Вільнюсі вели переговори з Казимиром Ягелончиком та знаттю ВКЛ. Вони писали, що переговори вести потрібно і польською, і литовською, і русинською: “Daruff wart manchfaldig handelt gehat itzundt Polnisch, itzundt Lithows, itzundt Reuszch”

Цит. по: Баранаускас Т., Про мову великих князів литовських і знаті ВКЛ до XV ст., та подальшу долю литовської мови. (Ориг.: О языке великих князей литовских и знати ВКЛ
до XV в. и дальнейших судьбах литовского языка)