Всі ми знаємо про одну з наймогутніших держав Середньовіччя – Священну Римську імперію. Знаємо ми її зокрема через децентралізованість та випливаючі з цього міжусобиці. Але чи багато ми чули про те, як взагалі з’явився на світ перший німецький Рейх?

На початку цього року, ми логічно завершуємо цикл, присвячений спробам відновити Імперію Заходу по смерті Карла Великого. Раніші записи з даної теми:

https://cutt.ly/BjkBUzl – Горе! Де вона, та імперія? Верденський поділ та випливаючі з того біди;
https://cutt.ly/OjkBS3o – Чому “Моя честь зветься вірність” – не девіз ранньосередньовічного феодала?;
https://cutt.ly/ljkBKwG – деякі Капетинги у спробах централізації своєї влади;
https://cutt.ly/5jkB98X – еволюція Західнофранкського королівства у Францію;
https://cutt.ly/BjkNfgY – утворення герцогства Нормандія;
https://cutt.ly/yjkNx2h – Генріх І Птахолов, король Німеччини.

В далекі часи, коли Рим заполонили племена варварів, здавалось, що цивілізований світ знищений. Але насправді, варвари, заснувавши свої королівства, мріяли включитись у середовище Римської імперії. Тим самим жило і германське плем’я франків, улюбленим заняттям якого, як і всіх поважаючих себе германців, були набіги на своїх сусідів. Для цього, якщо вірити літописцям, вони кожну весну збирали Раду (Березневі, а опісля – Травневі поля), на якій вирішували на кого напасти в цьому році. Жили франки на східному березі Рейну, по якому давніше проходив кордон із Римською імперією. Так би і жили франки набігами, поки їхнім очільником у 481 р. не став король Хлодвіг з династії Меровінгів. Вирішивши не розмінюватись набігами, він захопив Галію та переніс свою резиденцію в Париж, а разом з тим прийняв християнство Нікейського обряду (більшість варварських племен сповідувало або язичництво, або християнське аріанство, яке вважалося єрессю). Згідно з легендою, Хлодвіг, програючи битви, подумав, що від нього відвернулися боги і почав благати Христа, обіцяючи охреститись, як Той йому допоможе. Так чи інакше, нова віра франків привернула увагу Візантії, якій дуже був потрібен союзник в боротьбі з остготами в Італії. Подружившись із греками, франки отримали прохід у вищу лігу – до римлян, вхід до якої був заборонений для язичників та єретиків. Це не тільки підняло престиж правлячої династії Меровінгів, але і допомогло покращити відносини з гало-римьским населенням, яке поступово асимілювалось із франками. Прийняття християнства так само спростило франкам улюблене заняття тодішньої знаті – поповнення скарбниці за допомогою воєн, яке з набігів перетворилось у боротьбу за Віру Христову.

Але, попри свої імперські амбіції, вплив римлян, франки не відходили від своїх традицій. Однією з них була традиція ділити землі між королівськими дітьми, наслідком чого наступні два століття по смерті Хлодвіга (від 511 р.), історію франків можна описати трьома фразами: дроблення, кровна помста, війни. Але що більш дивно, франки не зникли з карти Європи, як вандали чи остготи, які не могли дозволити собі таку розкіш, як вічно ділити свої землі і влаштовувати потім через це громадянську війну. У цьому плані їм пощастило з місцем розташування: слабкі сусіди при відсутності поблизу сильних ворогів. А ті, що могли нести хоч якусь загрозу, були занадто зайняті боротьбою з Візантією. Справжні проблеми почнуться дещо пізніше, коли на горизонті з’являться нормани, сарацини і авари.

Сини Хлодвіга продовжили справу батька й прибрали до своїх рук Баварію та Тюрінгію, але постійні війни, які помалу ставали руйніними, традиційні винагороди воїнам та аристократам, вдарили по казні, а сильних королів при владі більше не бачили. Однак Королівство, на зло всім, продовжувало існувати.

Розтративши в результаті все, що було, Меровінги без особливого бажання передали владу в руки майордомів (свого роду міністр, який замінює короля, коли того немає), яких представляв рід Каролінгів – ще одних мужів, які в нас підсвідомо асоціюватимуться із Раннім Середньовіччям.

Не дивно, що до цього часу Франкське королівство стало вже зовсім не тим, що було у Хлодвіга, і не тільки через міжусобиці. На початку VIII ст. ситуація кардинально змінилась: на півдні сарацини розгромили вестготів і, перейшовши Піренеї, вторглись у Галію. З величезними зусиллями франкам, під проводом майордома Карла Мартелла, вдалось у 732 р. погромити мусульман в битві при Пуатьє. В цей час ні король, ні будь-хто з роду Меровінгів, нічого не робили. Замість цього всі почесті заслужено отримали Каролінги, чий авторитет значно підріс. Допомогла ослабленням Халіфату і Візантія, втримавши Константинополь у 718 р. Так чи інакше, в 751 р., отримавши схвалення від Папи Римського, Каролінги стали королівською династією, а меровінзького короля Хільдеріка ІІІ зіслали в монастир. На чолі франків тепер був Піпін III, який продовжив справу свого батька Мартелла й вигнав арабів з Галлії. Помер Піпін у 768 р., заповівши за традицією, поділити свої володіння між своїми синами. Їх було, на щастя, тільки двоє: Карл і Карломан. Першому неабияк пощастило, коли всього через три роки після цього його брат помер. Так Карлу перейшло у володіння все королівство.

Карл, прозваний Великим, правив майже півстоліття, і за цей час йому не раз доводилось справлятися із заколотами, йти війною на сусідів, відбивати набіги кочовиків та виручати Папу Римського від нападу лангобардів. В першу чергу йому вдалось за допомогою праведної війни переконати саксів, чиє плем’я язичників є найсильнішим серед германців; що правильніше вірити у Христа, ніж у пантеон богів. Щоправда, на це пішло 33 роки (771-804 рр.). Розбивши аварів (803 рр.), Карл зміг відхопити собі землі сучасних Австрії та Угорщини, а після того як відбив бажання лангобардів захоплювати папські землі, отримав заальпійську Північну Італію (776 р.). Приєднав він також кілька слов’янських племен та баварців (788 р.) до свого Королівства. Не забував Карл подбати і про внутрішні справи країни: зміцнив економіку та сільське господарство, поліпшував відносини з церквою, зайнявся будівництвом монастирів та міст, а також переніс столицю з Парижа в Ахен, де збудував собі величезний палац. Навесні франки при Карлі зустрічалися вже не для того, аби вибирати собі жертву для набігу, а вирішувати проблеми та приймати нові капітулярії.

Справа дійшла до того, що сучасники подій стали говорити про відродження Римської імперії під владою Карла, який вже об’єднав під своєю короною всю Західну Європу. Але для цього була необхідна згода Папи Римського та коронація в Римі. Карлу пощастило: у Візантії, наступниці Римської імперії, престол зайняла Ірина, яка скинула власного сина (події 797 р.). У Римі тим часом, у Папи Лева III були великі проблеми з місцевою знаттю. Пообіцявши вирішити всі проблеми, Карл рушив до Риму рятувати Папу і, керуючись правилом “сказав – зробив”, він отримав запрошення провести Різдво в Римі. Але Папа запросив Карла не просто так: в один момент він підійшов до свого гостя й поклав йому на голову імператорську корону. Змовчали лиш ромеї – візантійці довго не хотіли визнавати франка новим римським імператором, але прямих спадкоємців у Ірини з династії Ісаврів немає. Це означало, що якщо одружитись на ній, то можна додати до своїх володінь ще й Візантію, ну й відродити Імперію, прибравши славу Авреліана, Діоклетіана, Юстиніана І, це вже як водиться. Але в цей раз Карлу не пощастило. Тільки справа дійшла до весілля, так Ірину скинули, а новий імператор Никифор знову став оскаржувати титул Карла як імператора (при тому до влади він прийшов шляхом перевороту, скинувши Ірину).

Але для самих франків, які жили під королями із V ст., цей титул, хоч і найвищий у ієрархії державців, нічого не значив – Карлу все одно потрібно буде за традицією дробити землі між своїми синами. В цей раз з усіх синів-спадкоємців, вижив тільки один – третій син Карла, Людовик Благочестивий, якого він (вже по римським традиціям) коронував своїм співправителем та спадкоємцем.

Але після Карла Великого, Франкська імперія стала поступово здавати позиції. Танула скарбниця, влада, вплив. Людовик намагався вберегти Франкську імперію, борючись зі свавіллям своїх чиновників, налагодженням зносин на міжнародній арені та зміцнити свої зв’язки з церквою. Що примітно, в 816 р. новоспечений Папа Римський Стефан IV відправився в гості до Людовика й коронував його золотою короною. Відбувалося це в Реймському соборі, який став на тисячу років місцем коронації французьких королів. Після смерті Людовика у 840 р., його сини продовжили війну між собою, попередньо повстаючи десятьма роками до цього. Закінчилась ця міжусобиця Верденским договором, укладеним в 843 р., який, як ми знаємо ще зі школи, поділив Франкську імперію на три королівства: Західне (майбутня Франція), Серединне королівство Лотаря (подробилось у 855 р. на Лотарингію, Прованс та Італію) і Східне (майбутня Німеччина). Серединне королівство, вкрай вразливе у військово-стратегічному відношенні, упокоїлось в Бозі ще швидше, ніж влада Каролінгів західних. Його рештки стали бажаною здобиччю, за яку французи та німці вели боротьбу аж до 1945 р.

І якщо Імперія франків перестала існувати, то набіги угорців та норман тільки посилились. Нормани стали справжньою грозою берегів Європи, плюндруючи прибережні міста і монастирі, а одного разу дійшли і до Парижа (885 р.). Вихідцям з Півночі все ж вдалось відхопити собі опорний пункт в гирлі річки Маас (сучасні Нідерланди) в 881 р., звідки було набагато зручніше здійснювати набіги вже вглиб континентальної Європи. Так в 881-882 рр. під гарячу руку вікінгів потрапили Кельн, Бонн і Ахен (200-300 км. від берега). Для західних франків ця історія закінчилась тільки у 911 р., коли їх король Карл Простуватий передав їм землю на берегах Сени, де вікінги, хоч і включившись у франкське культурне середовище, заснували своє герцогство – Нормандію. Східні ж франки відбились від них в битві при Льовені у 891 р., після чого ламали собі голову із полабськими слов’янами добрих три століття.

Але, це все були квіточки – набагато більші проблеми гілкам франків доставляли новоприбулі до Європи мадяри, які гнобили практично всю Центрально-Східну Європу: спочатку це була Моравія (906 р.), пізніше під роздачу потрапляли і землі франків. В плані політичному, на цей період, слід виділити важливі для нас аспекти:

• ослаблення влади королів та імператорів Заходу, і без цього децентралізованої, з опорою виключно на авторитет монарха;
• спробах місцевих володарів самостійно організувати спротив;
• переданню центром влади адміністративної, військової та фіскальної на місцях знаті;
  

У цей період починається історія “племінних герцогств”/”територіальних князівств”, залежно від того, чи були ці структури у східних чи західних франків. Одними з перших, хто отримав від східнофранкського короля титул герцога, стали представники роду Людольфінгів (850-і рр.). Приблизно в той же період (від 895 р.) Луїтпольдинги очолили баварців проти мадяр. Трохи затягнувся схожий процес у Франконії, де після кровопролитної міжусобної війни владу прибрало сімейство Конрадинів. У Швабії, крім аристократів у війну втрутилась ще й церква, яка намагалась відстояти королівську владу в цій області, тому тут як такого герцогства на початку Х ст. в регіоні ще не було. Зі смертю в 911 р. Людовика IV, рід східно-франкських Каролінгів припинив існування.

Племінні герцоги східних франків, розуміючи, що окремо їх розбити легше, вирішили обрати собі нового короля. Ним став франконець Конрад, який хоч і не був Каролінгом (а династі ще доволі довго правила франками західними), але був їм родичем (його матір могла бути донькою Арнульфа Каринтійського). В планах Конрада І було продовжувати курс Каролінгів та підпорядкувати своїй владі герцогства, які його недавно й обрали. Але перш, ніж почати боротьбу всередині свого королівства, йому довелось повоювати із західними франками за Ельзас і Лотарингію, які відкололись після смерті Людовика. Конрад все ж повернув під свою корону Ельзас, але по його престижу, вдарила інертність у боротьбі з мадярами. На свою голову, Конрад І передав рішення цієї проблеми герцогам, яких паралельно хотів підпорядкувати своїй владі. В результаті, поки баварці та шваби відбивали атаки угорців, Конрад вирішив підпорядкувати собі Швабію, в якій не було свого герцога. У підсумку все це вилилось у повстання всіх герцогств, в процесі якого шваби проголосили своїм герцогом Ерхангера (915 р.). Втихомирити герцогів змогла тільки церква наступного року. За її рішенням, Ерхангера засудили на довічне ув’язнення, але вже в 917 р. засуджений разом із своїм братом та племінником прибули до королівського двору, аби помиритись.

Конрад, незважаючи навіть на протести церкви, вирішив стратити все трьох. Взагалі, сучасній людині кроки короля будуть видаватись дуже недалекими – перед своєю смертю в 919 р., він признавчив своїм спадкоємцем не рідного брата, а свого найсильнішого супротивника, Генріха.

Новий король вирішив не робити помилок попередників та почати все спочатку, вибудовуючи загальнонімецьке королівство (прикметник “тевтонський/німецький” згадується, мінімум із 784 р.), а не як раніше, навколо одного племені франків. Але баварці між тим проголосили королем свого герцога Арнульфа на прізвисько Злий, причому цілі Генріха й Арнульфа збігались – обидва хотіли стати королями єдиного королівства. Так само не визнала Генріха королем і Швабія, але коли він разом із військами прийшов до швабів, місцевий герцог Бурхард радо прийняв нового короля. З Баварією справа дійшла до облоги резиденції Арнульфа, який не став чекати, коли почнуть розмахувати мечами та й здався. При цьому Генріх не став мститись ні швабському герцогу Бурхарду, який продовжував правити в своїх володіннях, ні Арнульфу. Але ще більше довіри і поваги Генріх отримав, коли взявся за оборону королівства від мадяр – а цим до нього не міг похвалитись жоден німецький король.

Спадкоємцем Генріха, який помер влітку 936 р., став його син Оттон. Його пишна коронація відразу показала всім, що новий монарх продовжить справи батька, і амбіцій у нього не менше. Перший час все йшло спокійно, поки не почалось повстання його молодшого брата. За допомогою швабів Оттон насилу зміг таки здолати заколотників (937-39 рр.). Завдяки деяким маніпуляціям, Оттону йому вдалось зміцнити свій авторитет не тільки всередині своїх земель, а й закордоном. Поза тим, він зумів підкорити собі деякі італійські князівства, остаточно повернув Лотарингію, відбився від вторгнення слов’ян (до пори) й данців, розбив мадяр у 955 р., після чого вони вже особливо не турбували його. Цим чоловік не обмежився – коли Оттон у черговий раз опинився в Італії, допомагаючи Папі Римському в боротьбі з італійським королем Беренгаром ІІ, який захопив папські володіння, він був запрошений до Риму. Тут, Папа Іоан XII, 2 лютого 962 р. коронував Оттона римським імператором, продовживши традицію, започатковану Карлом Великоим. Але Іоан, помітивши як росте влада німецького короля, не став з цим миритись і почав будувати плани, як би поправити ситуацію. Оттон, дізнавшись про це, скликав церковний собор, на якому висунув серйозні звинувачення проти Іоана, яких вистачило, щаби домогтися його зміни на нового Папу. Оттон ж на цьому не зупинився і зажадав від римлян клятви, що без відома імператора нового папу не призначатимуть.

День коронації Оттона в Римі став днем ​​відродження Римської імперії – мрії західних європейців. І хоча влада імператора була міцною ні в Римі, ні всередині самої Імперії, він заклав фундамент, на якому виросте величезна країна, чия історія закінчиться у 1806 р. Комічно, але події вже наступної доби, тільки посприяють об’єднанню німецьких держав.

Список використаних джерел та літератури:

1. Адам Бременский, “Деяния архиепископов Гамбургской церкви”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 351.
2. Балакин В. Творцы Священной Римской Империи (Москва: Молодая Гвардия, 2004): 216.
3. Бартелеми Д. Рыцарство. От древней Германии до Франции XII века, (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 584.
4. Блок М. Феодальное общество, (Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 2003): 504.
5. Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны дАрк. 987—1460, (Москва: Международные отношения, 2001): 416.
6. Лебек С., пер. Павлова В., Происхождение франков. Т. І, (Москва, Скарабей, 1993): 352.
7. Лебек С., пер. Павлова В., Происхождение франков. Т. ІІ, (Москва, Скарабей, 1993): 257.
8. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
9. Мартен Э., Менан Ф., Мердиньяк Б., Шовен М. Капетинги история династии (987 – 1328),(Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 688.
10. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.
11. Гвиберт Ножанский. Памятники средневековой латинской литературы X—XII вв. (Москва: Наука, 1972): 563.
12. Гугон из Флери. Деяния современных королей франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Hugo_Floriacensis/frametext1.htm
13. Зальцбургские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Juv_Salz_II/ann_salisburgenses.phtml?id=7387
14. Малые анналы Святого Германа. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Ann_S_Germani_min/text.phtml?id=4005
15. Розен Е., Немецкая лексика: история и современность (Москва: Высшая школа, 1991): 96.
16. Титмар Мерзебургский. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 29 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext4.htm
17. Фазоли Д., пер. Лентовской А., Короли Италии (888—962 гг.) (Санкт-Петербург, Евразия, 2007): 288.
18. Флекенштейн Й., Бульст-Тиле М., Йордан К. Священная Римская Империя. Эпоха становления (Санкт-Петербург: Евразия, 2008): 480.
19. Флодоард. Анналы.Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Flodoard/cont.phtml?id=6697
20. “Хильдесхаймские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 239.