В продовженні нашої серії записів, присвяченої Нюрнбергу, ми ознайомимось із торговими трактами, які звели з Міста на Північ та Південь.

Перша частина: https://cutt.ly/8jinmYg – роль Нюрнберга, як торгового центру щодо Саксонії, Богемії, Сілезії та Польщі

Одна із найдавніших торгових трактів Нюрнбергу вів на північ, до ще одного міста, яке щоправда, мало статус «короля Ганзейського союзу» в Балтійському регіоні. Це місто на Траві, мабуть, завжди було найбільш привабливим для нюрнберзьких торговців з усіх інших портів Північної Німеччини.

У постанові магістрату Любека від 1442 р. говориться про те, що «слід пам’ятати про те, що жителі і торговці Нюрнберга відвідували місто Любек з різними товарами здавна і довше, ніж будь-хто міг згадати», і навряд це порожня приказка. Ще в 1240 р. Фрідріх II Штауфен, відомий звичкою полювати, привіз своїх дорогоцінних соколів до Любека, звідки потім сухопутним шляхом через Нюрнберг та Венецію вони потрапили в віддалену резиденцію на Сицилії. Беручи до уваги те, що птахів цих було точно не менше кількох десятків, перевозили їх у клітках, цей процес зайняв декілька місяців.

У 1338 р. Людвіг Баварський, а в 1354 р. Карл IV отримали кілька таких соколів з Любека – саме ці два правителі підтримували своїми привілеями торгові відносини між Півднем та Північчю Імперії. Любекська компанія, яка постачала рибу (!) в Нюрнберг, у 1378 р. відправила 2 партії соколів – одну на 53 особини, другу – із 10 кречетів через Нюрнберг та Північну Італію. Але всі ці факти – лише епізоди проникнення на ринки Любека Нюрнбергом, яке почалося приблизно в той же час.

З кінця XIV ст. нюрнберзькі торговці монополізували прибуткову торгівлю італійськими спеціями та домінують на ринках Любека не маючи конкуренції. Спроби магістрату Любека обмежити діяльність вихідців з Баварії не привели до успіху, а навпаки спонукали окремих купців об’єднуватися у великі торгові компанії, що стало проблемою для місцевих торговців середнього рівня.

У 1442 р., після різних підвищень мит на транзитні товари, настала пора більш жорстих протекціоністських заходів: Любекський магістрат розпорядився, щоб з цього часу нюрнберзькі торговці в “підвалах і на ринках в Любеку пропонували тільки товари, вироблені в їх рідному місті”. Слідом за цим послідував перепродаж нюрнберзькими купцями своїх товарів діловим партнерам в Любеку, або ж перехід баварців на громадянство Вільного імперського міста. І якщо постанова 1442 р. ще мала певний вплив на економічне життя у місті, то схожий за змістом акт 1511 р. – звернутий вже до магістратів Нюрнберга, Аугсбурга, Ульма та Лейпціга про те, що б їх громадяни розірвали відносини з такими “груповими компаніями” до кінця року, був безуспішним.

Остання постанова була викликана імміграцією жителів Нюрнберга у 1450 р. – з огляду на те, що подальша торгівля в Місті на Траві могла бути ефективною виключно за присутності баварців у Шлезвігу. Городянам Нюрнберга вдалось видавити італійців із валютно-вексельної сфери, що зробило їх незамінними для багатьох ганзейських міст.

Найбільш важливими і яскравими представниками того часу з числа переселенців, є два сімейства – Мюнтер та Мюліх (Прим. ред.: в оригіналі”Munter und Mulich”), які з’являються в Любеку майже одночасно, близько 1436 р. Так, представник останнього роду, Матіас Мюліх став громадянином Любека в 1514 р., одружився із дочкою патриція та стає банкіром. Крім цього, він керував мідною мануфактурою та спонсорував сталеливарне підприємство Крістофа Фюрера (Прим. ред.: в оригіналі”Christof Fürer”).

Звичайно, процвітаючі відносини між двома містами також мали негативні результати – зараз би це назвали “відтоком мізків”. Іншими словами, чим більше нюрнбергців осідало в Любеку, тим менше місцевих городян залишалося в самому Нюрнберзі; та і любекці особливо активно в Нюрнберг не іммігрували – між цими явищами, логічно, був зв’язок. У 1498 р. заселення нюрнбергзьких жителів Любека було тимчасово заборонено.

Нюрнберг зі свого боку не тільки не забороняв, а навпаки, всіляко сприяв купцям з Любека, зокрема надавши їм вільне відвідування трьох своїх головних ярмарків. У підсумку ця політика окупилася, і Нюрнберг змістив Любек, зайнявши його місце головного торгівельного центру між Заходом і Сходом.

Говорячи ж за південні напрями торгівлі, то варто сказати насамперед те, що жодне інше місто по той бік Альп на той час не залучало німецьких торговців так масово, як Венеція. Саме вона стала майже на півстоліття найбільшим світовим портом, та ревно охороняла всі ключові морські шляхи сполучення в південному та східному напрямках.

Уже з XIII ст. німецькі торговці влаштувалися в Венеції у спеціально побудованому для них будинку – Fondaco dei Tedeschi (Прим. ред.: буквально “Німецький будинок/[торговий] дім”). Самі нюрнберзьці стають резидентами «міста на воді» з XIV ст. З того ж моменту історія Fondaco тісно переплітається з історією самого Нюрнберга. Володарі Венеції без скромності так говорили про торговців Нюрнберга – «gleichsam von nichts zu den größten Reichtümern gelangt», тобто «досягли найбільших багатств, не маючи нічого».

Представники практично всіх сімейств Нюрнберга відвідували Венецію і навіть проживали там якийсь час. Так, від 1500 р. серед багатих торгових сімейств входить в моду посилати своїх синів на півроку до Венеції, де молоді люди вивчали італійську мову, комерційну арифметику та бухгалтерський облік. У повчанні учням говорилося, що «ті, яких навчають повинні починати день своєчасно, не пропускати церковні служби й уроки арифметики; бути ощадливими, завжди уважно стежити за всіма змінами в торгових справах. Вони повинні ретельно фіксувати їх, та повідомляти про них своїм сім’ям, як тільки випаде така можливість».

Логічно, що жителі Венеції теж були частими гостями в Нюрнберзі. До 1574 року в останньому налічувалося вже 18 венеціанських компаній, в результаті чого почало відбуватися те ж саме, що колись в Любеку: місцеві торговці, небезпідставно вбачали себе применшеними, та почали скаржитися до магістрату.