Так, як із епохою Середньовіччя в нас асоціюватиметься особа Карла Великого, творця Імперії, яка дала початки існуванню сучасних Німеччини та Франції, так і при згадці Галантного віку, на думку прийде Фрідріх ІІ – великий монарх із тоді ще зовсім малого королівства Прусія. Сьогоднішнім нашим матеріалом ми почнемо спробу характеристики особи короля, як державця, реформатора та полководця.

Вступ

Фрідріх ІІ – король Пруссії у 1740-1786 рр. з династії Гогенцоллернів, здавався сучасникам вискочкою серед правителів доби «освіченого абсолютизму», передусім його супротивників з династії Габсбургів-Лотаринзьких. На перший погляд, його особистість справді не мала тих якостей, які нині прийнято ототожнювати з державцями –  Фрідріх увійшов в історію не як великий реформатор чи творець системи міжнародних договорів. Однак, як часто траплялось серед монархів Модерної доби (й раніше), фізичне існування держави на політичній арені залежало не так від внутрішньої політики, числа союзників, скільки від проведення державою успішних воєн, а відповідно – утвердження серед сусідів шляхом експансії. В подальшому, це виливалось у генезу національної ідеї серед пануючого етносу держави та політику «збирання земель».

 В результаті, Фрідріх ІІ став знаменитим насамперед тим, що перетворив Прусію на регіональну, а потім – світову (наскільки це можливо говорити в реаліях XVIII ст.) силу шляхом свого військового генію. Не будемо при цьому згадувати, що територіальне розширення Пруського королівства на час правління Фрідріха стало основою майбутньої німецької державності. Варто додати насамперед те, що на той час, як і раніше, монарху для підвищення свого авторитету, як правителя, «батька вітчизни», необхідно було особисто брати участь у військових кампаніях. Яскравим прикладом такого монарха є шведський король Карл ХІІ (1697-1718), якого сучасники позиціонували чудовим полководцем, але недалекоглядним, і навіть бездарним політиком.

 Разом з тим, Фрідріх II Гогенцоллерн, не володіючи повним набором якостей ефемерного «ідеального правителя», увійшов в історію як король, який перетворив Прусію на велику збройну потугу. Схожим був і його батько, Фрідріх-Вільгельм І (1713-1740) – оцінений сучасниками як «король-солдафон». Щоправда, різниця між батьком та сином для дослідників полягає насамперед в тому, що перший запам’ятався перетворенням Прусії в «сторожку» при Версальському палаці, збільшенням числа армії та протестантською етикою, що у вихованні Фрідріха ІІ, деколи межувала із садизмом. Син же прославився започаткуванням політики «Малонімецького шляху об’єднання», армійськими реформами та вдалими війнами із доброю половиною європейських держав, які прийшлись на 40 років його правління із 46, завдяки яким Прусія територіально збільшилась втроє.

Джерелами роботи стали твори Фрідріха II – його листування із просвітниками (головно – Франсуа-Марі Аруе); та праці авторства самого монарха. Щодо останніх, важливо уточнити, що кожен відрізок  політичного шляху Фрідріха був ним ретельно пропрацьований та описаний за життя: від відносного лібералізму при сходженні на престол (трактат «Анти-Макіавеллі», написаний у 1739-40 рр.), власне доби його правління (біографічна праця «Історія свого часу», видана посмертно у 1793 р.), територіальних змін Прусії («Історія поділу Польщі», 1781 р.). Варто додати, що Фрідріх, як ерудована людина, був автором як суто ідеологічних, («Листи про любов до Вітчизни»), так і загальнофілософських («Роздуми про різні форми правління та обов’язки державних правителів») чи загальноісторичних («Історичні записки Брандендбурзької династії») праць.

Характеризуючи історіографію з даної теми, потрібно вказати насамперед те, що із особою Фрідріха ІІ (через використання його образу, як «збирача земель» за становлення Другого Райху, творця німецької державності, уславленого полководця – на час Світових воєн, використання у кінематографі), пов’язують фактично всю історію Прусії протягом XVIII ст., аж до початку Великої Французької революції. Зважаючи на те, що навіть на  період правління Фрідріха Великого припав цілий ряд подій, який потягнув за собою зміни політичної карти Європи (від «дипломатичного концерту» до власне його кампаній 1740-79 рр.), прямим наслідком цьому стали діаметрально протилежні оцінки діяльності монарха протягом ХІХ-ХХ ст. Так, за цей час серед досліджень по темі, бачимо і характеристику монарха, як «деспота, винуватця Семирічної війни» англійського історика Т. Макколея; уславлення короля Прусії, як «революціонера» у всіх галузях життя Королівства Г. Зібелем, Г. Трейчке, та Г. Дройзеном; траплялись і критичні аналізи звершень Фрідріха Великого як монарха (авторства Л. фон Ранке), однак в силу подальшої політичної повістки, особливої уваги такому погляду в історіографії до пори не приділяли.

Окремої уваги заслуговує питання доцільності проведення Прусією низки кампаній на час правління Фрідріха. Цьому приділяли увагу з початку ХІХ ст. – зокрема, згадуваний Г. Зібель, експансію Прусії характеризував «потребою вижити у великій політиці». Не оминули даної теми представники ліберальної та марксистської шкіл. Так, Ф. Мерінг зовнішньополітичний вектор політики Прусії на час правління Фрідріха ІІ вказує як «кабінетну війну короля, яка не могла стати джерелом розвитку німецької нації»; К. Маркс підсумовує опис походів монарха у своєму дусі – пасажем про їх антагонізм до «істинних інтересів» Німеччини. Ми не концентруватимемо уваги на цих абсурдних заявах – достатньо сказати, що вони були відповіддю авторів тодішнім законам, спрямованим супроти діяльності соціалістів (50-80-і рр. ХІХ ст.) в Прусії та Німецькій імперії. Відмітимо при цьому, що завдяки такого роду оцінкам дослідників, із відмежуванням особи Фрідріха від «інтересів» населення Прусії, на середину-кінець ХІХ ст. в середовищі науковців сформувався образ Фрідріха Великого, як «еталону прусацтва» (формулювання Ф. Шлоссера).

Протягом ХХ ст., темі правління Фрідріха ІІ, присвятила дослідження також плеяда авторів. Однак, зважаючи на динамічність тієї пори як у сфері політичній, так і історіографічний, тодішніх істориків концептуально об’єднував головний аспект – надання особі Фрідріха Великого ідеологічного забарвлення. В результаті, монарх поставав як в класичній іпостасі творця німецької державносі (Ф. Майнеке, Г. Ріттер, А. Берней), так і як кровний ворог французів (Е. Лавісс) або ж як доволі недалекоглядний стратег (Д.Гуч). Наступна хвиля інтересу дослідників до епохи правління Фрідріха Великого проходить вже у 60-70-х рр. ХХ ст., та пов’язана із хвилею ревізіонізму в тодішній історичній науці. Не оминуло це досліджень, присвячених Новому часу на німецьких землях – творенням концепції «освіченого деспотизму» (напротивагу «освіченому абсолютизму») авторства Р. Козера, Ф. Хартунга, Г. Нідхарта, Й. Куніша, Т. Шидера, А.Наготкіної.

Поза переліченими дослідженнями, нами використовувались також багатотомна праця О. Кареєва, в якому він висвітлює процес становлення й розвитку держав Західної Європи Нового часу. У третьому томі автор розглядає особистість та реформаторську діяльність Фрідріха II з позицій освіченого абсолютизму. Наступною за значенням фундаментальною працею є «Всесвітня історія» Ф. Шлоссера, хронологічно доведена до 1815 р. Крім того, нами були використані твори згадуваного лорда Т. Макколея, насамперед біографічне есе, присвячене Фрідріху; Ф. Мерінга (його напрацювання з теми Семирічної війни); З. Мелещенко; В. Перцева (аналіз питань, пов’язаних з економічною і соціальною політикою Фрідріха II, дотичних до нашої теми). Тема внутрішньої політики монарха стала центральною в низці статей В. Антипова, передусім з точки зору концепту «філософа на троні». Крім того, необхідно відмітити монографію Ф. Коні «Історія Фрідріха Великого», в якій простежений практично увесь життєвий шлях монарха – що для розгляду питання формації особистості Фрідріха, є необхідним; в цьому ж аспекті, ми послуговувались напрацюваннями Л. Гінцберга. 

 Питання військових кампаній Фрідріха, стратегічного й тактичного аспектів діяльності пруських військ (з їх, щоправда, однозначно позитивною оцінкою) аналізував Д. Фрейзер. Для більш широкого, «контрастного», розгляду цієї теми було використане дослідження «Еволюція військової справи» теоретика, О. Свєчіна, де Фрідріх Великий, і як воєначальник, і як особистість, висвітлений не так критично, скільки негативно. Достоїнством твору О. Свєчіна є при тому скурпульозний аналіз становища тодішнього пруського воїнства (автор торкається питань військових статутів та дезертирства серед саксонських рекрутів).

Внутрішньополітична діяльність монарха. Юридична, економічна, освітня та армійська реформи

Зійшовши на престол у 1740 р., Фрідріх став правителем Прусії, яку на той момент академік О. Свєнчін величав не інакше, як «держава-грабіжник», через оподаткування у ній буквально всього населення, в тому числі, й на окупованих територіях. Для розуміння, з якою метою це здійснювалось, куди ці кошти (а на одні тільки війни із молодим Людовіком XIV  витратили 6,5 млн. талерів) йшли, та особливостей зовнішньополітичного курсу Королівства, потрібно розуміти кілька наступних моментів:

• курфюрсти Бранденбургу (північної частини Прусії), Гогенцоллерни, в силу ряду зовнішньополітичних причин, мали розжитись, та зрештою розжились суттєвою військовою потугою. Сприяло цьому як сусідство із Швецією, так і подальші бойові дії в ході Тридцятирічної війни;
• внаслідок вищеописаних подій, на землях Бранденбургу на державному рівні було скопійовано методи інтенданства, управління, і найголовніше – ідею військової антерпризи А. Валленштайна («війна годує саму себе»). Саме через значення Прусії, як аванпосту проти загрози із Півночі, а також власної збройної сили, курфюрст Бранденбургу Фрідріх-Вільгельм  отримав титул короля з рук австрійського імператора;
• постійна армія (яка за підрахунками, постійно становила 5% від числа всього населення), утримувалась за рахунок постійної жорсткої економії. Не забуватимемо при тому, що для ефективного проведення війни, прусакам потрібно було зберігати як запас провізії принаймні на кілька років, так і недоторканий грошовий фонд, аби не рахуватись із фінансовою кон’юктурою;
• число армії Прусії різко контрастувало із внутрішнім становищем Королівства – однією із найслабших економік Модерної Європи, малонаселеною (1,5 млн. осіб станом на 1713 р.) країною із слабкою торгівлею та промисловістю. Ми не вдаватимемось у пояснення, чому Прусія була бідною економічно та соціально – достатньо вказати, що всі німецькі землі будуть роздроблені внаслідок дипломатії Рішельє та Мазаріні до 1871 р.; з децентралізації, випливала неможливість торгівлі та здобуття колоній; ці землі повільно відновлюватимуться внаслідок розрухи Тридцятирічної війни (один тільки приклад взяття Магдебургу 1631 р. це чудово ілюструє).

     Останнім уточненням, яке необхідно зробити, описуючи обставини приходу до влади Фрідріха ІІ, буде вказівка на доктрину Просвітництва – недарма Е. Кант описував цей період, як суцільну «епоху Фрідріха Великого». Монарх справді був прихильником курсу на перехід від застарілих методів господарства та управління – що відбилось як на його тодішній творчості, так і на  реформаторській діяльності. 

Найбільший вплив саме Просвітництва помітний саме на судовій реформі, яка провадилась під егідою канцлера Самуеля фон Конкцея, апологета «природнього права». Навідміну від свого батька, Фрідріх ІІ вказував судову владу незалежною від інших гілок влади – «судді не повинні звертати уваги на рескрипти, навіть якщо вони виходили із королівського кабінету». Слідуючи ідеям епохи Просвітництва, король  сприяв творенню в Пруссії основ правової держави – досягненням саме епохи правління Фрідріха є юридичний кодекс «Corpus juris Fridericianum» від 1781 р. 

Торкнулась ця реформа і скасування тортур, і касування цензури в публіцистиці. Підкреслимо, що про останній крок було написано багато красивих слів самим монархом, в листуванні з Вольтером. Чи була така діяльність проявом вільнодумства молодого монарха, чи державним раціоналізмом (як і у релігійному питанні) – схилятимемось до останнього, оскільки одразу ж із початком бойових дій у 1740 р. в Сілезії, цензура до газет ввелась повторно – але до честі Фрідріха, слід сказати, що цензура обмежувалась трьома статтями: не можна було критикувати Бога, таїнства Християнської церкви та честі народу.

Щодо економічної діяльності, в Прусії протягом всього часу її існування, як незалежного королівства, були дві наріжні проблеми – нестача коштів та застарілі методи виробництва на селі. І якщо в останньому, спроби Фрідріха касувати кріпосне право натрапили на запеклий опір дворянства, з якого в чималій мірі складався офіцерський корпус війська, то в плані надходжень до казни, Фрідріх II довів до досконалості введену ще курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом I систему державних податків і акцизів, ввівши систему монополій у безпосередньому відомстві держави – зокрема, «Генеральної адміністрації акцизів і мит». Значні кошти давали й контрибуції, відгукувалась симпатія Фрідріха до економічної теорії меркантилізму з протекціоністськими заходами. З цією ж метою із Франції було запрошено місцевих податківців, які, за висловом Т. Макколея, «оббирали населення за прикладом Франції».

Двозначно були сприйняті заходи Фрідріха стосовно земельного питання та дворянства. З останнім монарх багато в чому був вимушений рахуватись (що, зрештою, врятувало пруську знать, навідміну від тодішньої англійської) – зокрема, в плані заборони скуповування земель у Королівстві бюргерством. Про привілейоване становище прошарку вказують невпевнені дії монарха і щодо кріпосного права. Так, заходи щодо його касації в 1763 р. у Померанії зазнали невдачі, через наполягання остзейських знатних родів. На специфічне становище економіки Прусії вказує повтор заборони щодо згону селян із зайнятих наділів – за 1749 та 1764 рр.

В питанні освіти, зрушення в цій галузі припали починаючи із 1763 р. – часу видання наказу «Про виховання селянської молоді». Саме цей регламент проголосив відвідування початкових шкіл дітьми селян обов’язковим; за недотримання цього правила повинні були відповідати батьки, опікуни та поміщики. Грошей, втім, на школи не виділяли з казни, а вчителями в них влаштовували (замість пенсії, черговий приклад разючої економії) інвалідів. Фрідріх в даній царині був раціональним: «Достатньо, якщо [селяни] навчаться читати і писати; якщо ж вони отримають великі знання, то втечуть в міста і захочуть стати секретарями або кимось подібним. Тому їх слід вчити лише того, що їм треба знати. Тому, краще селянам, замість грамоти, займатись ткацтвом».

В цілому ж, вся система управління Прусією, як і будь-якої тодішньої держави, була заснована на необмеженій владі монарха. Співпадало це зі стилем правління короля – без проведень засідання Кабінету міністрів, із накладеннями резолюцій на їх доповіді, і подекуди – навіть проведенням реформ (зокрема, в сільському господарстві), під час інспекційних поїздок державою. Мало це в першу чергу, дуалістичний характер: поки Фрідріх був молодий і енергійний, він міг вникати, хоча і не завжди достатньо ефективно, в усі справи – це торкнулось, основних, якщо не всіх, сфер життя Королівства. З іншого боку, немала частина реформ мала обмежений успіх – тільки окремі заходи для заохочення економічного зростання (сприяння мануфактурного виробництва, меліорації земель, залучення кваліфікованої робочої сили з інших країн), приносили ефект, але в цілому його політика в цій галузі мала консервативний характер.

Торкаючись питання армійських реформ, необхідно зазначити, що Фрідріх успадкував від свого батька хорошу піхотну армію, яка знаходилась під керівництвом досвідченого, кваліфікованого генералітету (Леопольд І, князь Ангальт-Дассау, який командував військами до 1745 р.) та брала участь на час правління Фрідріха-Вільгельма у Великій Північній війні (1700-21 рр.). Принципових змін в піхотних частинах за Фрідріха Великого не було – за виключенням утворення гренадерських полків, яким був наданий статус елітарних на час кампаній короля. Свою роль зіграла і боротьба із австрійськими легкими військами – як класичними єгерами, так із гренцерами/граничарами. Наслідком тому стало збільшення із 4 до 6 батальйонів легкої піхоти – пруських єгерів та фузилерів (звичайна лінійна піхота в прусаків називалась «мушкетерами», ця традиція зберігалась аж до 1918 р.).

Зміни Фрідріха в армії (не рахуючи його прийомів на полі бою, як полководця), передусім торкнулись кінноти – переходу до атак широкими аллюрами, застосування атаки всією масою в щільному строю (кавалерійського шоку). З огляду на переорієнтування кінноти в ключі такого прийому, міняється стрій та порядок в полках кінноти при атаці – трилінійний трикутник, пізніше ромб/діамант, який залишається без змін аж до початку Великої війни. Проведенням такого роду реформ керував ще один прославлений воєначальник короля – Фрідріх Вільгельм фон Зейдліц-Курбах. Нововведенням конкретно доби Фрідріха Великого були гусари – взагалі, поява легкої кінноти диктувалась, з одного боку, недостатньою дисципліною серед кірасирів та драгун, а з іншого – потребою в розвідці при двоякості родів військ в структурі пануючої тоді тактики колон та розсипного строю.

Щодо дисципліни, її становище в пруській армії чудово описує дія без змін в ній першого регламентованого Статуту, т.зв. «Кантон-регламенту» від 1733 р. Статут при тому вводився з метою впорядкування відносин рекрутерів (капітанів полків) до власне рекрутів – зокрема, останнім заборонялось забирати всіх селянських дітей з одного двору та забивати рекрутів палицями до смерті. З цим пов’язана особиста переконаність Фрідріха у тому, що «палиця може із будь-якого людського матеріалу зробити слухняного солдата», та випливаюче число іноземців (головно, австрійських та саксонських дезертирів) у пруських полках.

В питаннях стратегії, за Фрідріха ІІ продовжувала існувати традиція Генерального штабу, і принаймні із 1764 р.,  король особисто готував офіцерів у своїй резиденції в Сан-Сусі (згадуються, зокрема, прослуховування лекційних матеріалів та вирішення завдань із тактики).

Підводячи підсумки по характеристиці особи Фрідріха ІІ, як реформатора, варто сказати, що саме завдяки діяльності монарха, Прусія перетворилася з сукупності економічно слаборозвинених державних утворень, в учасника  системи тодішніх європейських міжнародних відносин. Однак, Королівство управлялося ним за допомогою надзвичайних та застарілих методів, що не могло довгий час тривати. Як з’ясувалося, у Фрідріха не було інших методів і засобів управління, і така система могла триматись тільки на його авторитеті. Це й не було дивно, оскільки Фрідріх ІІ Гогенцоллерн в багато чому втілював ще середньовічний ідеал монарха – був першим на словах та ділі, аби надихати свій народ. Сам пруський правитель, проводячи реформи на основі раціоналізму, зміг з розділеного суспільства створити досить сильну державу в Європі. Але проблема створення сильної централізованої держави опиралася виключно на вміння правителя управляти такою складною державою , як Прусія. Спроби відтворити таку систему в інших країнах, навіть виключно у військовій сфері, зазнавали різкого несприйняття населенням.

Про потуги Фрідріха ІІ на полях битв та дипломатичному поприщі, за що він і став “Великим”, поговоримо наступного разу.

Список використаних джерел та літератури:

1. Анти-Махиавель, или опыт возражения на махиавелеву науку о образе государственного правления, сочинён славно владеющим королём прусским Фридрихом II (Пер. Я. Хорошкевича. Санкт-Петербург, 1779).
2. Архенгольц И.В., фон. История Семилетней войны. Москва: ACT, 2001): 560.
3. Вольтер Ф.М. Памятные записки (Собр. соч.: В 3-х т. Москва: Литература, 1998): 245-305.
4. Последние мысли Фридриха второго короля прусского. (Санкт-Петербург., 1789).
5. Семилетняя война. Материалы о действии русской армии и флота (Под ред. Н.М. Коробкова. Москва: Военное издательство, 1948): 915.
6. Восточная Пруссия. С древнейших времён до конца второй мировой войны. (Калининград: Калининградское издательство, 1996): 538.
7. Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. Санкт-Петербург.: Наука, Ювента, 1997. Т. 4): 367.
8. Дюпюи Р.Э., Дюпюи Т.Н. Всемирная история войн. (Санкт-Петербург.: Полигон, 1997): 894.
9. Ивонин Ю.Е. Два монарха эпохи Просвещения (Фридрих II и Иосиф ІІ) ( Смоленск: Русич, 2004): 427-461.
10. Искюль С.Н. “Немец по рождению, образованием француз”. Фридрих Великий под пером французской писательницы. Новый Часовой (Русский военно-исторический журнал). (Санкт-Петербург., 2000): 187.
11. История внешней политики России: XVIII в.: от Северной войны до войн России против Наполеона (Ред. кол. A.B. Игнатоев, В.Н. Пономарёв, Г.А. Санин. Москва: Международные отношения, 1998): 303.
12. Кони Ф.А. Фридрих Великий. (Ростов-на-Дону: Феникс, 1997): 544.
13. Коробков Н.М. Семилетняя война. (Москва: Воениздат, 1940): 348 с.
14. Маколей Т.Б. История. Фридрих Великий (Звезда. 1996. № 3): С. 23-159.
15. Меринг Ф. История войн и военного искусства. (Санкт-Петербург.: Полигон, 2000): 528.
16. Перцев В.Н. Гогенцоллерны. (Минск: Харвест, 2003): 304.
17. Перцев В.Н Очерк истории Германии XVIII века. (Минск: Издательство БГУ, 1959): 79 с.
18. Прокопьев В.П. Государство и армия в истории Германии Х-ХХ вв. (Калининград: Издательство КГУ, 1998): 547.
19. Пуцило М.П. Начало дружественных сношений России с Пруссией. Русские великаны в прусской службе (1711-1746). (Москва, 1878).
20. Туполев Б.М. Фридрих II Прусский и Священная Римская империя. Европейские монархии в прошлом и настоящем. XVIII-XX вв. (Санкт-Петербург, 2001): 5-13.
21. Фенор В. Фридрих Вильгельм I. (Москва: Транзиткнига, 2004): 382.
22. Фрейзер Д. Фридрих Великий. (Москва: ACT, 2003): 604.