Конфлікти між Римом та Персією, які тривали ледь не з ІІІ ст., по праву можна називати війнами тодішніх наддержав. Вони продовижились і у V ст. за попередників Юстиніана Великого – його дядька Юстина І (518-527 рр.) та Анастасія (491-518 рр.). Щодо останнього, на його правління прийшлась війна 502-506 рр., яку й назвали “Анастасієвою”. Вона стала лиш черговим конфліктом в регіоні, і їй не судилось стати настільки епохальною, як війна 602-628 рр., однак теж гідна уваги.

У південно-східній частині сучасної Туреччини є містечко Діярбакир, яке іменувалось у давнину Аміда. Це місто хоч і рідко коли відігравало ключову роль в міжнародній політиці, зате могло похвалитись досить солідним віком: місту довелось побувати столицею Арамейського царства, частиною Ассирійської імперії, держави Ахеменідів, Олександра Македонського. В останні місяці до Різдва Христового Аміда перейшла у володіння мужів, які нерівно дихали до абревіатури S.P.Q.R. З тих пір Аміда стала важливим пунктом торгівлі Риму зі Сходом, і відповідно фортецею на кордоні з недружніми східними царствами – Парфією та її наступницею, Персією Сасанідів.

У 30-х рр. IV століття цезар Констанцій (син імператора Костянтина I, майбутній імператор Констанцій II) подумав, що тодішні укріплення Аміди нікуди не годяться і розпорядився оточити містечко новими мурами. До слова, саме ця монументальна споруда є однією із небагатьох збережених античних пам’яток в сучасному Діярбакирі.

Оновлення укріплень не допомогло Аміді, і вже в 359 р. місто, незважаючи на зусилля гарнізону, здалось персам. Втім, вже в 363 р. над стінами Аміди знову піднялись римські штандарти, оскільки за умовами мирного договору між Імперією і Персією місто повернулось римлянам. Більше того, населення Аміди значно збільшилось завдяки жителям сусіднього міста Нісібіса, яке за умовами того ж договору довелось віддати Сасанидам на півтора століття.

З тих пір минула сотня років, однак доля мешканців Аміди конструктивно не змінилась. У 502 р. перси знову захоплюють Аміду після тримісячної облоги. Причому окремо варто відзначити, що місто, яке стійко боронилось всі ці дні, капітулювало лише через схильність до алкоголізму деяких альтернативно обдарованих солдатів з гарнізону, завдяки чому перси змогли непомітно захопити частину стіни, впустити на мури своїх співвітчизників і влаштувати геноцид мирного населення.

Візантійці спробували в тому ж році відбити Аміду, але висланий експедиційний корпус під командуванням Патрикія зазнав поразки. Тільки у 504 р. місто знову опинилося в облозі, вже ромеїв. Цього разу візантійці під командуванням все того ж Патрикія напорядок краще підійшли до вирішення питання. Так, римські загони успішно перехоплювали перські обози з продовольством, а попутно ще й перебили підкріплення, яке йшло на допомогу обложеній фортеці. Патрикий, мабуть, все ще згораючи від люті за торішнє приниження, вів облогу, не економлячи на неї кошти. Наприклад, він не полінувався зруйнувати частину укріплень за допомогою підкопів. До здачі Аміди все ще було далеко, але воїни перського шаха Кавада І, залишившись без обозу, вже почали голодувати, що багато в чому і призвело до невеликого казусу, описаного нижче. Ось що пише (Псевдо) Ієшуа Стіліт, арамейський хроніст, який, як вважається, був очевидцем описаних подій:

«Одного разу, коли все військо римлян перебувало в мирі і спокої, зав’язався бій наступним чином. Хлопчик пас верблюдів й віслюків, і один з них, щипаючи траву, підійшов до стіни. Хлопчик дуже злякався за тварину, і побіг його повертати в стадо; і коли один з персів побачив це, він спустився зі стіни по сходах, маючи намір зарізати осла і взяти його на поталу, бо в місті зовсім не було м’яса. Однак один з римських солдатів, родом із Галілеї, оголивши меч і взявши ліву руку щит, кинувся до перса, щоб убити його. Оскільки він підійшов до самої стіни, перси, які стояли на ній, скинули великий камінь і вбили галілеянина, а перс став лізти назад по стіні. Коли він подолав уже половину шляху, підійшов один з римських офіцерів, якого боронили два скутарії. Прикрившись щитами, офіцер пустив стрілу і потрапив в перса, і той упав поруч з галілеянином. З обох сторін піднявся гвалт, і тому супротивники розлючений і вступили в битву».

Таким чином, дії одного пастушка, який не зумів встежити за своєю тваринкою, призвели до сутички. Ще недавно напівсонні ромеї оточили Аміду величезними силами, проте не досягли успіху в своєму сумбурному штурмі. За повідомленням хроніста, ромейське воїнство втратило близько 40 чоловік убитими і ще 150 пораненими. Перських спочилих душ, Стіліт нарахував аж 9. Причиною не надто рівноцінного обміну убитими виявилось те, що перси все-таки розташовувалися під захистами потужних стін (які самі ж римляни і будували).

На становищі міста, втім, інцидент не особливо позначився. Ромеї після цього невеликого конфузу продовжили своє стояння під Амідом, ну а персам, замкненим в місті, власне, діватись було нікуди.

На межі 504-505 рр. ситуація як під Амідом, так і на римсько-перському фронті в цілому зайшла в глухий кут. Солдати амідського гарнізону, якщо вірити Ієшуа Стіліту, до кінця облоги від голоду і поневірянь втратили людську подобу і якщо спочатку їли шкіру, підошви зі взуття і екскременти, то згодом докотились до канібалізму. Доходило, наприклад, до такого:

«Отже, зібралося багато жінок і вони вчинили змову між собою і виходили крадькома на вулиці міста ввечері, або вранці, і кого там знаходили – жінку, дитину або старого – хапали силою, тягли в будинок і з’їдали його вареним або смаженим».

І хоча конкретно це безчинство було розкрите, так би мовити, по гарячих слідах (важко приховати запах м’яса місті, в якому не залишилось їжі), людоїдство продовжувало процвітати на вулицях Аміди. Перський комендант в розпачі навіть махнув рукою і дозволив поїдати мертвих. Тому неважко зрозуміти мотиви того перського воїна, який зазіхнув на ослика, бо альтернативою для обіду в іншому випадку міг би виявитись мирний житель, що загинув або навіть живий товариш по службі. Та й сам він міг опинитись в будь-який момент чиєюсь вечерею. Ромеї ж, які завчасно відловлювали всі обози і вирізали підкріплення, які намагались прорватись до Аміди, були добре нагодовані, оскільки їх постачали всі довколишні фортеці, за чим стежив мало не особисто імператор Анастасій.

З іншого боку, римським солдатам згодом теж набридло стирчати під стінами голодуючої, але впертої фортеці. А тут ще й настала морозна зима, передбачуваним наслідком якої стало масове дезертирство. Ромеї йшли або по домівках, або в довколишні міста, взявши з собою стільки здобичі, скільки було можливо.

В таких умовах імператор Анастасій I і шах Кавад I визнали за краще закінчити війну. Переговори, втім, почались із чергового мордобою. Кавад відправив Целеру, одному із командувачів імперським корпусом, прохання провести в Аміду караван з їжею, аби гарнізон припинив пожирати сам себе. Целер і велика частина офіцерів, знизавши плечима, погодились. Ось тільки Целер не довіряв персам, і не покликав на переговори одного свого підлеглого, дукса на ім’я Ноніс. Ноніс не був присутній на зустрічі з перським посланцем і, відповідно, не був пов’язаний із Сасанідами жодними клятвами, чого і домагався Целер. Коли до Аміди доходив караван із 300 верблюдів, Ноніс зі своїми бійцями напав на караван, захопив тварин, а людей перебив. Тут можна було би нарікати Целеру за його відступництво від клятви і віроломний напад на обоз, але тут варто відзначити два аспекти:

1. Караван перебив командир ромеїв, який ніякої клятви не приносив, що давало Целеру можливість прикинутись хворим на містечкову амнезію у відповідь на обурення персів, що він і зробив, сказавши, що в його війську стільки народу, що він не представляє, хто це міг зробити, а якщо перси так хочуть помститись, то нехай самі і ловлять грабіжників караванів. Перси передбачувано не стали лізти.
2. Підозри Целера на рахунок неохайності персів були не безпідставними. Сасаніди, як вони заявляли, везли обложеному гарнізону суто припаси, але серед ромейської здобичі виявились стріли та списи. Ми можемо думати, що перси, певно, шанували це делікатесом.
   

Проте, бажання монархів завершити війну було офіційно закріплено в листопаді 506 р. мирним договором, в числі умов якого за чималу суму ромеї викуповували назад Аміду, з якої було дозволено вийти залишкам перського гарнізону.

За підсумками боїв за Аміду зокрема і війни в цілому, ромеї прийшли до висновку, що їх східний фронтир до неможливого слабкий, тому в той же час Анастасій вирішив зміцнити стіни все тієї ж Аміди і Едесси, а заодно оточити одне прикордонне містечко під назвою Дара мурами. Перси, звичайно, були вкрай незадоволені цим будівництвом і «… вийшли з Нісібіса і перешкоджали їм». Однак фортеця все ж була споруджена.

Через 20 з гаком років, під стінами цієї фортеці розгориться бій між ромеями і персами, який стане одним із перших цеглин у фундаменті легенди про непереможного полководця Велізарія.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., Византийская армия (IV-XII вв.). (Санкт-Петербург: Евразия, 2013): 688.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 352.
6. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
7. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
8. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
9. Мишин Д. Е. Хосров I Ануширван (531–579), его эпоха и его жизнеописание и поучение в истории Мискавейха. (Москва: Институт востоковедения РАН, 2014): 696.
10. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
11. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII вв. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1946): 293.
12. Пигулевская Н., Месопотамия на рубеже V-VI вв. н. э. Сирийская хроника Иешу Стилита как исторический источник. (Москва-Ленинград: Издательство АН СССР, 1940): 176.
13. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
14. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
15. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.