Доброго ранку, дорогі наші читачі. Сьогоднішній ранок не почався для вас із питання “як мені відрізнити католиків від катарів”? Навіть як не почався – не має значення. Сьогодні й завтра у нас в гостях буде Симон IV де Монфор, граф Лестер, автор фрази, яка стала назвою цього допису.

Варто сказати, що її знають навіть ті, хто взагалі про Альбігойські війни нічого не чули. Це настільки яскравий історичний епізод, що на Заході фразу навіть знають прямо в оригінальному варіанті, “Caedite eos. Novit enim Dominus qui sunt eius”.

Як це часто буває з людьми Високого Середньовіччя, точної дати народження Симона ми не знаємо. Імовірно, народився він у проміжку між 1160 і 1165 рр. Родом наш герой був з роду Монфор-л’Аморі – це побічна гілка Регінарідів, графів Ено.

Батько нашого героя, також Симон, носив порядковий номер IV. Але очільником династії в Іль-де-Франс він пробув недовго, і так вже вийшло, що джерела переплутались. Тепер вже зрозуміло, кому який номер годиться, але на жаль, так склалась традиція. Мати Симона теж була жінкою непростою: Аміса Бомонт мала права на той самий англійський титул графів Лестеру. Після смерті батька, Симону де Монфору світив всього-навсього баронський титул (молодший у вищому дворянстві). Але тут доля дала Симону шанс: його брат відправився в Третій похід, при монарху Франції. Симон, ніби навіть був присутній на зустрічі французького короля Філіпа II Августа з Річардом Левине Серце.

Але сам він тоді нікуди не поїхав. У 1192 р. французи зі Святої Землі повернулись, а англійці – залишились. У цей час, у 1194 р., Симон вперше взяв участь в бойових діях – як раз проти англійців. Ну, а далі був Четвертий хрестовий похід. Особливо докладно говорити про неоднозначну історію Четвертого походу сенсу немає: як відомо, в результаті інтриг із Венецією, Похід здебільшого звівся до тимчасового знищення Візантії: хрестоносці взяли Константинополь, порізали греків, і до Святої Землі так і не дійшли.

Але в основному не дійшли. Чому “в основному?” Тому що Симон де Монфор був якраз з тих небагатьох, хто про справжню мету походу не забув. Так що, замість встановлення латинократії у Візантії, він за допомогою мадяр вирушив на Святу Землю. Симон де Монфор в 1204 р. все-таки потрапив в Яффу, де став одним з людей єрусалимського короля Аморі II де Лузіньяна. На жаль, практично в цей же час основні сили хрестоносців взяли Константинополь, і в Єрусалимі зрозуміли: сюди вже ніхто не прийде.

Ясна річ, що зовсім не так Симон, орієнтуючись на приклад брата, уявляв собі справу хрестоносців. Але справи його покращив приємний сюрприз – після смерті дядька, в тому ж 1204 р., де Монфор став графом Лестеру. Але титул, це добре, а як же подвиги ратні? Але на носі був ще один Хрестовий похід, вже у самій Франції.

Проблема катарів (“чистих” – так перекладається з грецької), секти на півдні Франції, стала досить гострою ще наприкінці XII ст. Папа Інокентій III намагався навести порядок в пастві, але навіть місцеві єпископи його не підтримували. У 1204 р., коли де Монфор ще тільки повертався зі Святої Землі, цих самих єпископів змінили на папського легата П’єра де Кастельно – але і такий захід не допоміг. Тим більше, що до катарів приєднався Раймунд VI Тулузький, найсильніший феодал півдня Франції. Ситуація стала не найліпшою. Нагадаємо, що у нас тут – феодальний лад, де віра – єдиний стабільний маркер “свій-чужий”. І єресь – це не питання особистих переконань, а, кажучи сучасною мовою – щось на зразок державної зради. Ні духовні, ні світські володарі миритись із подібним не могли.

Точка неповернення була пройдена 15 січня 1208 р., коли П’єра де Кастельно після зустрічі з тулузьким графом (на той час уже відлученим від Церкви) зарізали єретики. Як на вбивство власного легата міг відреагувати Папа Римський? Вихід був тільки один, коли всі інші засоби проти катарів давно вже були безуспішно випробувані. Понтифік видав буллу, в якій проголосив – землі альбігойців отримають ті, хто виступить на захист католицької віри. Почався Альбігойський хрестовий похід.

Отже, 1209 р. – Симон де Монфор приєднується до походу. Насправді, говорити про те, що Симон відразу його “очолив”, не дуже вірно. Взагалі, очолював рух Арнольд Амальрік, архієпископ Нарбони й новий папський легат. Де Монфор був в цьому війську “першим серед рівних” – по титулу чи не краще інших учасників. Але у Симона був авторитет. Як-не-як, учасник Четвертого хрестового походу, та ще й повоював на Святій Землі – а не проти християн. Тому, фактичне керівництво військовою частиною кампанії він частково прийняв. В цілому ж, походом керував комітет з легатом на чолі, і чотирьох баронів (включно із де Монфором).

Ну, а далі відомо, що було. Спочатку пішли проти Раймунда Роже Транкавеля – віконта Альбі, Безьє і Каркассону. Протягом 1209-1213 рр. південь Франції справедливо заливали кров’ю. Воювали виключно успішно, і справді вирізали сектантів штабелями – як при Безьє, якого і стосується наша фраза. От як це описав папський легат:

“Наші люди не пожаліли нікого, незалежно від рангу, статі або віку, піддавши мечу майже 20 тис. чоловік. Після цієї великої різанини все місто було розграбоване і спалене, а Божественна помста чудесним чином лютувала проти нього”.

Вже через 20 років його перефразує монах Цезарій Гейстербахський:

“Коли вони виявили, що католики в сум’ятті змішались із єретиками, вони запитали настоятеля: «Сір, що нам робити, ми не можемо відрізнити вірних від єретиків?». Абат, як і інші, боявся, що багато хто через страх смерті прикидаються католиками і після їхнього від’їзду повернуться до своєї єресі, і, як кажуть, відповів: Убийте їх усіх, бо милостивий Господь взнає паству Свою”.

Катарів уже підтримував Педро II, король Арагону. По суті, весь південь Франції не сьогодні-завтра міг відійти до іспанців. Хто з учасників Походу хотів тепер воювати, спитаєте Ви? Ох, як же ви недооцінюєте французів… Знать за право володарювати платить двома речами – своєю кров’ю на полі бою та служінням Господу. Симон де Монфор не був виключенням.