Цікаве це питання тим, що ситуація тут двояка.

Приміром, є популярна думка, що медицина – це перш за все хірургія, а все інше вторинне. З такою логікою, твердження про застій буде більш-менш справедливим. Так, перші операції під наркозом відносяться до кінця 1846 р., а вже його широке застосування – взагалі за Кримської війни. Зрозуміло, наскільки така довга відсутність ефективної анестезії обмежувала розвиток оперативного лікування.

Однак навіть тут не все так однозначно. Все ж хірургія – це не тільки порожнинні операції. Наприклад, в 1667 р. відбулось перше переливання крові. Для судинної хірургії важливі відкриття були зроблені в XVI ст., а вже з акушерської справи багато що робилось раніше, та й в цілому методики все-таки удосконалювались. Хоча би в сторону “працювати раціональніше і швидше, щоб у пацієнта було більше шансів операцію перенести”.

Гірше все з асептикою (яка за межі особистого емпіричного методу вийшла приблизно до того ж часу, коли з’явився наркоз). З іншого боку, щодо ідеї міряти все хірургією – є ті ж антибіотики, теж неоціненна річ. А їх широке впровадження взагалі вже справа середини ХХ ст.: можна аж до тієї пори “застій” вивести…

А ось якщо дивитися на інші речі, то розвитку в Середньовіччі і особливо в Ренесансі ми побачимо все-таки багато. Все ж велись дослідження, знання систематизувались, до кінця Середніх віків і вивчення анатомії пішло.

Ну а головне, чого точно не було в Античності – це масова підготовка лікарів у відповідних навчальних закладах. А це почалось із Салернської школи в XIІІ ст., а незабаром в Європі вже були десятки університетів – і кожен з медичним факультетом.

Вони, між іншим, за нинішніми мірками, не ахти яких лікарів готували, але зате цих лікарів стало багато. А сам розвиток медицини від особистої практики розрізнених фахівців зробив крок до роботи в межах великого наукового співтовариства. Знання тепер передавали системно. А це все-таки великий прогрес, нашої епохи, який не варто ігнорувати.