Сьогодні, серед наших ромейських заміток, мова піде про епізодичного персонажа, який хоч і не жив у VI ст. (Прим.ред.: однак наш візантиніст на пів ставки виходить з летаргійного сну залікової сесії, а це вже непогано), зате, неодноразово намагався боротись за володіння константинопольським троном. Скажете нам, мовляв – ромеї повторювали долю своїх предків на Заході, й мали не менше узурпаторів: Фока, Фома Слов’янин, Варда Склір. Але наш, сьогоднішній узурпатор – особливий. Він робив спроби захопити владу не один раз, але завжди зазнавав невдачі.

Отже, колись давно у Фессалії жило слов’янське плем’я велегезітів. Це плем’я пройшло досить довгу трансформацію від ворога Імперії до постачальника хліба в обложені іншими слов’янами Салоніки, а потім і до напівавтономного об’єднання, безпосередньо залученого в ромейські політичні нестримні веселощі. До кінця VIII ст. велегезітами правив вождь Акамір.

Паралельно ж, із правлінням Акаміра в Константинополі відбувався черговий раунд політичної боротьби. У 797 р. Ірина, вдова імператора Лева IV, позбулась від посягань свого сина, Костянтина VI, і почала правити самостійно. Повалення і осліплення власного сина було для неї не останнім актом розчищення політичного поля в столиці. Аби “двічі не вставати”, Ірина наказує відіслати в провінційні Афіни (“Sic transit gloria mundi”) цілу ораву з п’яти братів свого покійного чоловіка. Найвідомішого з них іменували Никифором. Цей амбітний персонаж кілька разів плів змови як проти брата (Лева IV), так і проти племінника (Костянтин VI). Всі його заходи, втім, виявлялись пшиком, за що згодом був позбавлений зору (брати ж втратили язики). Коли ж Костянтин VI був скинутий з трону матінкою, Никифор і його брати спробували сховатись у стінах Святої Софії, сподіваючись, що столичний люд підтримає їх домагання. Однак горе-змовникам знову не пощастило, оскільки вони виявились нікому не потрібними. Покаранням стало якраз зіслання в Афіни, де вони знаходились під наглядом впливової сім’ї Сарантапіхів, родичів Ірини.

Однак, впертості Никифору та його братам було не позичати. Нехай сам він був сліпий, а брати німі, їм все-таки вдалося перетягнути на свою сторону всю фему Елладу, а заодно і згаданого Акаміра, вождя велегезітів. Можна спробувати уявити, що могла би протиставити бунтівна провінційна армія вкупі зі слов’янськими союзниками урядовим військам та мурам Константинополя, проте перевіряти цю ідею не довелось. Ірина виявилась досить раціональною дамою й відіслала свого родича Феофілакта Сарантапіха в Афіни, щоб той рішуче розібрався з проблемою докучливих інвалідів. Сказано – зроблено. Бунт був швидко придушений, а інвалідність братів Лева IV була посилена шляхом засліплення. Що сталось із Акаміром – невідомо.

Що найсмішніше, Никифора згадають хроністи ще один раз в 812 р., коли він здійснював вже п’яту (!) спробу дістати імператорський трон. Реальність в черговий раз разюче відрізнялась від його фантазій, тому бідолаху вислали на острів Афусія, з якого він вже не повернувся.