Наші читачі могли зауважити, що однією із основиних тез недавнього циклу про Жанну д’Арк (його перша частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/10/28/діва-яка-рятуватиме-францію/ ), є твердження, що до кінця XVIIІ ст. ми не можемо говорити про нації – їх просто не існувало, поки вся ця територія була феодальними держутвореннями. Але до кого тоді люди себе зараховували? За якими ознаками проводили межу між своїми і чужими? Як могли відповідати на питання, фігурально, “ти хто по життю”?

Направду, відповідати на це дуже складно, тому що все тут до крайності різноманітне та неоднозначне.

Перше, що людям інтуїтивно приходить в голову – мова. Іноді це справді має сенс. Наприклад, колишній голова Медієвістичного Клубу, Кирило Степанян, питав мене весь час – ти чого за німців у XVI-XVIII ст. говориш? На що я резонно відповів: ну, про тих людей, які говорили по-німецьки. Мова, безумовно, у багатьох випадках дуже очевидний фактор етнокультурної спільності.

Але з тим буває й інакше. Наприклад, від нормандського завоювання в 1066 р. і до XV ст. Англія по суті говорила в різних прошарках на різних мовах. Лише через 2,5 століття після Вільгельма Завойовника з’явився перший король, який взагалі володів англійською, а так мовою англійської знаті була весь цей час старофранцузька. Тому забавно виглядає “Робін Гуд” 2010 р., де король Англії вільно спілкується з простим лучником, але лорду для бесіди з королем Франції доводиться перейти на його мову. Насправді все було якраз навпаки: у англійського аристократа тих часів з французьким монархом рідна мова одна, а рівень володіння англійською, на якому прості люди говорять – ну, тут вже у кого як.

Або взяти середньовічну Литву, де литовська вживалась широко, але при тому не мала писемності аж до Кревської унії 1385 р. – і писали на всьому підряд. Не тільки на церковнослов’янській і латині, а й німецькою, польською. Як ви розумієте, при цьому володіння різними мовами сильно розділяв соціум.

Інший очевидний фактор, про який важливо говорити – релігія. Це протягом ледь не всього Середньовіччя головний маркер “свій-чужий”, особливо там, де стикались різні релігії. Наприклад, на тих же Піренеях, де формування націй якраз з боротьби проти ісламу почалось. Або в Англії після проведення там Реформації у XVI ст.

Але і релігія могла бути, навпаки, розділяючим фактором – в тій же Східній Європі. Навряд чи це треба роз’яснювати докладно.

Якщо ж говорити про територіальний принцип, то такого роду “патріотизм” був дуже локальним. Саме з цієї причини, середньовічні городяни були в цілому (не завжди, але частіше) більш згуртованим у великому масштабі співтовариством, ніж жителі сільської місцевості. Людям з одного села не було особливого діла до тих, хто живе через кілометрів десять, вони з ними мало спільного відчували – а ось жителі, скажімо, якогось Брюгге вже на початку XIV ст. могли прекрасно об’єднатись для війни проти французів, що й при Куртре наочно показали.

Тут теж бувало багато особливих випадків – наприклад, на зразок того, як в Середні віки складались швейцарські кантони, в результаті чого породили дуже незвичайну за своїм устроєм країну. Хоча справжньою конфедерацією Швейцарія зараз вже не є, але столиці у неї досі пір немає, наприклад. І мовно країна дуже сильно розділена, незважаючи на свої крихітні розміри. Всередині міст теж були свої нюанси. Розвиток цехів досить рано дав нам поділ (і, як наслідок, об’єднання) людей за родом їх занять – в Італії воно могло бути досить сильним для того, щоб такі соціальні групи захоплювали владу (як в Перуджі) або вели між собою майже справжні війни (як у Венеції, наприклад).

Що ж стосується підданства якомусь королю або взагалі феодалу, то це більшою мірою стосується саме знаті. Людей, так чи інакше в політику залучених. Простий же люд в будь-якому випадку жив би на чиїйсь землі, поки лад феодальний, і питання було в тому, чи влаштовують в даний момент їх соціально-економічні умови. Але за рамки шкурного інтересу це майже не виходило, якась особиста відданість могла існувати тільки в еліті суспільства. І те, радше як виключення, як згадати мозаїчний поділ Франції за Капетингів.

Ось така “відповідь” на питання: по суті майже “як завгодно”. Що поробиш, із простими відповідями на складні питання в науці взагалі завжди погано, це тільки у глобалістів якихось все однозначно і зрозуміло завжди.