Ми продовжуємо французьку тематику на своїх сторінках. Сьогодні мова піде про один роман із суто “античною” назвою, однак далеко не античним контекстом. Разом з тим, червона нитка, яка пов’язує більшість наших записів – мілітарна історія, яскраво проявляється і в даному випадку.

У травневий день у Парижі паніка. Містяни чекають атаки, але не Вермахту, а своїх же десантних підрозділів, які вже захопили Корсику і готуються до десанту на континентальну Францію. У Єлисейському палаці вимагають зупинити бунтівників, але танкові частини, розквартировані під столицею, не відповідають. Дзвінки в адміралтейство від П’єра Пфлімлена, прем’єр-міністра, з вимогою морської блокади Корсики, отримували одну відповідь: “Місьє, флот відійшов у невідомому напрямку, ми вам допомогти не можемо”. Комуністи формують загони самооборони і планують зупинити залізничне сполучення, а диверсійні групи десантників уже проникли в місто. Поки військові діяли за планом, лідер травневого путчу 1958 р., генерал 10-ї парашутної дивізії Жак Массю, яка дислокувалась в Алжирі, виступає з вимогою про повернення всієї влади Де Голлю, інакше почнеться штурм Парижу. Уряд Четвертої республіки здається бунтівникам.

Десантники припиняють бути просто спеціальними частинами. Вони стають новою військовою елітою. Вони – нові “Центуріони” Франції, а їх внутрішній світ описаний в одноіменному романі Жана Лартегі.

Лартегі почав свою військову кар’єру ще за Вільної Франції, й продовжив у десантних частинах після війни. Отримані зв’язки дозволяли йому мати допуск до інформації, яку не отримував жоден інший журналіст. Серед друзів письменника були ветерани Дьєн Бьен Фу і битви за Алжир. За свої роботи Лартегі ненавиділа паризька культурна еліта. У “Центруріонах” він описав зміни і настрій французької професійної армії в ті важкі для Франції дні. Як ці люди вирішили, що можуть вершити долю нації в травневі дні 1958 р., і як вони стали ненависні для Франції в серпні 1961 р.

Ця історія почалась в джунглях Індокитаю, де професійна Французька Армія була кинута своїми політиками. Поразка 1954 р. завдала їм величезну рану. Їх кинули в горнило війни без чітких пояснень, та за що вони воювали. Вдома ж, у Франції, ніхто не цікавився їх долею. Так описується повернення одного з офіцерів у книзі Лартегі:

“У 1950-у, поїзд повний ранених хлопців зупинили комуністи. Вони сміялись із нас, а паризький госпіталь підкреслював, що кров донорів не піде для лікування поранених з Індокитаю. У Марселі, робочі відмовлялись розвантажувати тіла убитих.”

Війна у В’єтнамі радикалізувала офіцерів молодшої та середньої ланки. Вони зіткнулись з нерегулярною війною, де не було чітких правил ведення бойових дій. Центральне командування в Парижі не розуміло, що відбувається на оперативному театрі. Багато з військових ставили ворогів вище свого командування і тим більше вище своїх співгромадян. Такі люди готові були наступати на кулеметні точки, і все ж їх освистували вдома. Для них громадянське суспільство було “мерзенним, корумпованим і деградуючим”.

Відразу після Індокитаю їх перекидають в Алжир. Професійна армія була впевнена, що зможе перемогти, якщо за ними буде політична воля. У них не було підстав думати, що її не буде. Алжир був територією Франції, де проживало понад мільйон французів. Це означало повну залученість Французьких збройних сил, включно із призовниками. Призовники несли найважчі втрати під час війни. Відсутність підготовки, обіг кадрів, постачання і досвіду проявили себе. В книзі є епізод, як піхотна рота знищена в засідці, а командир батальйону піхоти, показує розрив між десантом та власне армією своїм коментарем:

“Мушу сказати, пане полковнику, що наші люди не хотіли битись. Вони нічого не розуміють в цій війні. Вони не вміють захищатись, тому що їх цьому не вчили. Так, вони боягузи. Але вони півроку провели в цій глушині, самі не знаючи навіщо і не зустрівши за цей час жодного ворога. У нас немає командирів. Офіцери, які вміють воювати, командують вашими людьми, вони у парашутистів, не у нас. Не для нас всі ці Распегі, Біжари, Жанпьєри, Бюшу. Але нас 400 тис. І нажаль, це ми – Франція, не ви. Прошу вибачення, пане полковнику.”
У такій атмосфері починається найважчий момент війни для десантників – битва за Алжир 1956 р. Цивільна адміністрація повністю втратила контроль над містом, а префект підписав декларацію про передачу влади Генералу Массю. Його повноваження військового роблять його фактичним генерал-губернатором:

“На території департаменту Алжир відповідальність за громадський порядок з сьогоднішнього дня і до подальших розпоряджень переходить до військової адміністрації, яка повинна використовувати поліцейські повноваження зазвичай віддані цивільним органам влади.”

10-а парашутна дивізія отримує всю повноту влади. Місто розбивають на сектори, відбувається вилучення документів, командує операцією Поль Ауссарес – керівник військової контррозвідки дивізії. Під його керівництвом починається знищення агентурної мережі з використанням тортур, зачистками в мусульманській частині міста. Одночасно продовжують втягуватися інші дивізійні частини підсилення. Десантники винесли на собі всю тяжкість битви за Алжир. Місто повернулось під контроль французької адміністрації, але центральна влада в Парижі готова почати переговори і здатись. Після цього армія вирішує скинути уряд в Парижі. Їм це вдається. Серед професійної армії панує непідкупне щастя. Вони домоглись своїх цілей і тепер точно зможуть перемогти у війні і захистити Французький Алжир. М’якотілі політики не будуть заважати їм вести війну і перекладати на них всю відповідальність за свої помилки. Массю радий, він не хотів ще один провал, а ще більше він не хотів нової битви за Алжир.

Війна триває з новим керівництвом, новим підходом. Еліта, готова йти до кінця, реформує підхід до війни. Починається перелом на користь Франції, але Де Голль розуміє, що воювати без кінця неможливо, й слід шукати політичний вихід із становища. Дізнавшись про спробу політичного рішення, “центуріони”, що стали вже “преторіанцями”, вирішують зняти свого ставленика в серпні 1961 р., але імператор втримується. Путч провалився. “Внутрішній фронт” не хотів більше війни, і велика частина призовної армії не готова була підтримати новий переворот. Еліта погубила себе під пісню Едіт Піаф “Ні, я не шкодую ні про що”.
Закінчимо цитатою, використану автором у передмові:

«Коли ми покидали рідну землю, нам говорили, що ми захищаємо непорушні права, і даємо пригнобленим нашу цивілізацію. У нас була можливість перевірити істинність цих слів. І, оскільки вони істинні, ми не вагаючись платимо податки кров’ю, приносячи в жертву нашу молодість і наші надії. Ми ні про що не шкодуємо, але, в той час як нас це надихає, в Римі, як мені говорили, плетуть інтриги й змови, там процвітає зрада. І багато, будучи в сум’ятті і в нерішучості, змішують нас з брудом. Не можу повірити, що це правда. Однак недавні війни показують, якими шкідливими можуть бути такі настрої і до чого вони можуть призвести. Прошу тебе, як можна швидше переконай мене в тому, що це не так. Скажи, що наші співгромадяни розуміють нас і підтримують, захищаючи нас так, як ми захищаємо велич Імперії. Якщо все ж це правда, якщо наші кістки даремно біліють в пустелях, тоді нехай бояться же вони гніву легіонів».

Лист Марка Флавінія, центуріона ІІ когорти Третього легіону Августа.

P.S.: Книгу можна знайти за запитом Larteguy J. «Les centurions». На жаль, її перекладу ні на українську, ні на російську наразі немає, однак із нинішньою тенденцією до поширення україномовної літератури, сподіватимемось, що нема роману Ж. Лартегі ненадовго.