Неприступних фортець не буває – історія це доводила вже не раз і не два. Були б тільки ресурси та час – і абсолютно будь-яке укріплення рано чи пізно впаде. Відповідно, завдання фортеці в будь-якій війні – це не «стояти на смерть» (хоча це, безумовно, бажано – форти Во, Дуомон, укріплення Антверпену часу Великої війни) та охороняти важливі точки (Орлеан у 1429р.), а змусити супротивника заплатити за власне взяття максимально можливу ціну – часом, людьми, або ж більш буквально – грошима. З плином часу облогова справа розвивалась, а головне – з’явилась ствольна артилерія. Для протистояння їй і були придумані фортеці бастіонного типу, вони ж – Fortalitia stellaris, або зіркоподібні фортеці.

Радянський фортифікатор, генерал інженерних військ Карбишев казав якось: «обороняються не стіни, а люди. Стіни тільки допомагають людям оборонятись». Думка, сама по собі дуже слушна, прийшла вона в голови полководців теж не в XX ст., а набагато раніше. Якщо потрібно, аби якась область або точка, наприклад, вихід з долини або перехрестя торгових шляхів – залишалася у твоєму володінні якомога довше, тобі треба поставити туди гарнізон. А щоб у гарнізону було більше шансів вижити, потрібно зробити так, щоб дістатись до них було якомога складніше. Власне, так і з’явилися фортеці (не плутати із замками, призначення яких – захист феодала і його сім’ї), поступово розвивалися від частоколів до повноцінних кам’яних стін з цитаделями та вежами. І завжди метою фортець було максимальне ускладнення для атакуючих їх взяття.

Артилерія відома нам ще з Античності. Але онагр, здатний пробити нормальну таку стіну, був і сам по собі нормальних таких розмірів – при цьому значно втрачаючи в потужності і дальності при зменшенні розмірів. Катапульти були складні у виготовленні і переміщенні (як і великі онагри), а баллісти в облозі … втім, не будемо про сумне. Плюс, весь цей зоопарк різко перестає працювати в дощ і прекрасно горить. У той же час, як ми знаємо, артилерія довбає по 48 годин після налагодження нормального постачання як і торсіонні машини, але при цьому гармати менше, легше в транспортуванні і обслуговуванні і дешевше у виготовленні. Не кажемо навіть про таке задоволення, як «Прямою наводкою пятнадцатифунтовим ядром ​​в щільний стрій». Суцільні плюси, словом. Але не для обложених.

Що таке замкова стіна? Дуже спрощуючи відповідь, скажемо що це кілька шарів каменю. Щоб її пробити, потрібно довго дуже довго довбати в одне місце місце, чому захисники, природно, не будуть раді. Але ось артилерія, що довбає, як ми знаємо, по 48 годин на одне і те ж місце під прямим кутом, пробиває стіну набагато легше, ніж онагр. Що можуть зробити захисники? Звичайно, зробити так, щоб ядра вдарялись не так сильно. Оскільки ні на що, крім кута зіткнення ядра зі стіною ми вплинути не можемо, потрібно йти від цього факту. Вихід – обрости кутами, аби ядра рикошетили і втрачали ударну силу. Приблизно так і з’явилась бастіонна система.

Бастіонна фортеця – це така відповідь артилерії, укріплення, зроблене з розрахунком саме на оборону від артилерійського вогню – хоча і для піхотиворога тут знайдуться сюрпризи. По суті, така фортеця представляє з себе багатокутник довільної форми, на кожному кутку якого знаходяться бастіони – трикутні виступи «на ніжці», що нагадують стрілку курсору. Сторони, які дивляться на противника, називались фасами, а бічні сторони – фланки – двох сусідніх бастіонів були паралллельни. Між бастіонами розташовувалася куртина – класична кріпосна стіна. Перед куртиною розташовувався класичний же рів з водою, перед ровом – гласис, пологий земляний насип, що прикриває стіни. І все. По суті, далі вже йшли тільки всякі надбудови, наприклад, перед гласисом можна було впхати редут для кругової оборони, або равелін, який розтинав би наступаючу піхоту на два потоки (іноді міг замінювати гласис). Здавалося б, ну добре, додали вал і поміняли форму вежі. При вигляді зверху виходить така собі зірка. А далі що?

Пояснюємо на прикладі: беремо абстрактні дві фракції – синіх і зелених, час – XVII ст. (для будь-якого іншого періоду просто змініть співвідношення холодної зброї до вогнепальної). Лобовий штурм нашої злісної зірки виглядає так: сині підтягують артилерію, маючи намір зруйнувати куртину – як єдину стіну, в яку можна стріляти під прямим кутом. Вирішують, і з подивом з’ясовують, що куртину їм не видно через гласисс. І це в кращому випадку – тому що в гіршому по військах синіх стріляють зелені гармати з якогось редуту. Довбати ядрами в гласис марно – це ж земля, її безглуздо руйнувати. Значить, в бій йде цариця полів – піхота. Йде під вогнем гармат з куртин, яким зверху все прекрасно видно, під вогнем з неподавлених редутів/равелінів, заходить в сектор обстрілу з бастіонних фасів, і вигрібає вже від бастіонних гармат, несе втрати, підставляє штурмові драбини на стіни – і напорюється на рушничний вогонь через гласис, за яким сидять зелені. Оскільки гласис високий, ні гарматами, ні кулями синім вибити зелених з позицій не вдається. А що ми робимо в таких ситуаціях? Правильно – в рукопашну! Добре, сині взяли гласис – нагадую, що весь цей час синя артилерія мовчить, а зелена артилерія перетворює синю піхоту в криваві недоноски. Залишається рів, стіна, і бій всередині фортеці. Під стінами проблема артилерійського обстрілу, здавалось би, зникає – якби не перехресний вогонь з фланків бастіонів. Припустимо, що у синіх все ще досить сил, щоб взяти стіни (що малоймовірно). Зелені гармати мовчать, підкріплення більше не йдуть під обстрілом. Сині входять до фортеці … і мають досить непогані шанси виявити всередині точно таку ж зіркоподібну фортецю, але поменше.

Однак, втративши повно людей, сині наскоком взяли ту фортецю. Одну. Проблема в тому, що кампанія триває, і як тільки синя армія залишить фортецю, зелена армія її моментально розіб’є. Все, фортеця своє завдання виконала – взяла непомірно високу ціну в живій силі. Логічне запитання – а як правильно штурмувати такі фортеці? Відповідь – дуже довго, через кров, піт, сльози і матюки.

Як ми нещодавно з’ясували, будь-яка фортеця існує, у віддаленій перспективі, аби здатись – бо при достатній кількості часу або ресурсів у ворога, захоплення стає неминучим. Характерний приклад – це облога іспанцями Остенде, міста у Фландрії. З одного боку – море, з іншого – болота, вузька смужка дюн, купа бастіонів, та ще й підкріплення по воді підвозять – але через три кривавих роки Остенде захопили (до цього ми ще повернемось). Але ось в чому проблема – якщо раніше захисники могли протиставити атакуючим тільки високі стіни та лучників на них, то тепер гарматним вогнем виходило огризатися цілком болісно, ​​а головне – ефективно. Що ж треба було робити атакуючим, щоб взяти таку фортецю?

Насправді стратегія не сильно відрізнялася від звичайної. Оточити місто, відрізати від постачання, набудувати облогових знарядь (підвезти гармат і пороху побільше), в ідеалі – побудувати укріплення навколо обложених, щоб вони не змогли прорватись – і все, можна довбати стіни до втрати пульсу. Для повної краси картини можна побудувати ще одну смугу укріплень для відбиття атак ззовні. Веслощі починаються в тактиці облоги.
По-перше, артилерія. Ви зможете запитати, мовляв, якщо по куртині (стіні) стріляти не дає гласис (насип) – то чи не простіше поставити гармати під прямим кутом до бастіону і стріляти в нього? Відповідь – ні, не простіше. Як правило, бастіон вдавав із себе суцільний майданчик на рівні валгангу – «пішохідної» частини стін. Безумовно, можна стріляти і в бастіон, але тільки в тому випадку, якщо він є кривою стіну, за якою нічого немає. Хоча така тактика була, але застосовувалась не завжди. Основним завданням було саме придушення ворожого вогню, а не пробиття стін – для цього настане час пізніше, коли піхота підкопається на достатню відстань. Ось уже потім можна було і довбати куртини, намагаючись створити прохід.

Набагато частіше при облозі артилерія стріляла поверх стін, по внутрішнім спорудам. Так, це було малоефективно, оскільки щоб викосити весь гарнізон таким вогнем, потрібно було витратити купу часу. Але кожен поранений солдат, кожна зруйнована будівлю – все це працювало на атакуючих, особливо якщо фортеця була повністю відрізана від зовнішнього світу. А вже якщо за стінами знаходилося місто – то ця тактика взагалі ставала обов’язковою. Міщанам треба десь жити, щось пити і їсти, а якщо по вулицях довбить артилерія, до колодязя не дійти, в стіні будинку діра з людину розміром, а у тестя руку осколком відірвало – тут недалеко і до бунту. Як правило, це і відбувалось, так що тактика себе виправдовувала. Можна було ще впихнути гармати на штучні рампи, щоб вони стояли вище і стріляли далі. Коротше, «спалимо побільше пороху, проллємо поменше крові», як говорив батько облогової справи Вобан.

Далі, піонерська, вона ж інженерна чи саперна справа. У цей момент облога дуже сильно починає нагадувати Першу Світову, з нескінченними стрічками окопів. Спочатку поза зоною дії артилерії обложених копались т.зв. «підходи», за якими можна було підійти до стін ближче. Як тільки підходи виявлялись у зоні ураження гармат, починали копати кругову траншею навколо фортеці, яка була, по суті, передово. базою для наступу. Від кругової траншеї копалися сапи, які являли собою хід у землі, що йдуть в бік укріплень. Сапа завжди представляла з себе ламану лінію – щоб уздовж неї не можна було стріляти, адже захисники тільки і чекають, як би запульнути в наступаючі сили пару ядер. На додаток до цього, сапи з’єднувались між собою, утворюючи ще кілька кругових траншей – в які, наприклад, дуже зручно затягувати гармати для обстрілу оборонців. Ну, і, звичайно ж, куди ж без такої класики саперної війни, як підкопи.

Нарешті, військова хитрість теж грала важливу роль. Наприклад, під час облоги Антверпена, деякі редути біля міста іспанці захопили, підкотивши до стін вози з підпаленим сіном. Ам’єн іспанці захопили, просто надіславши в місто загін переодягнутих солдатів, а коли ті захопили ворота,то кавалеристи прийшли їм на допомогу. Але самі веселощі починались, коли місто перебувало на воді – як, наприклад, Антверпен або Остенде. Наприклад, в Антверпені, який сам по собі був на різних берегах річки, городяни зруйнували дамби (крім однієї), так що навколишні пасовиська перетворились в натуральне море, по якому прекрасно плавали кораблі і доставляли підкріплення. Щоб їх відрізати, іспанці побудували понтонний міст майже кілометрової довжини, зміцнили його кам’яними стінами, нанесли туди гармат, набудували вздовж русла купу укріплень і поставили на охорону кораблі – тільки для того, щоб захисники підірвали все це добро брандерами. В Остенде ще ліпше – при гарнізоні в 5 тис. осіб голандці постійно підвозили підкріплення і вивозили поранених, а місто оточували болота і два ряди укріплень. Які тільки збочення не вигадували іспанці – і плавучі батареї (потонули), і дамбу для перекриття судноплавної протоки (знищена штормом), величезні мости на колесах (загрузли, знищені артилерією). Коротше, інженери теж не нудьгували при облозі.

Нарешті, коли сапи підходили достатньо близько до стін, а артилерія на цих самих стінах замовкала, можна було і йти на штурм. Гармати затягували прямо на захоплений гласис і довбали стіни, сапери в підкопах різали одне одного ще до того, як це описав Юнгер, а генерали чекали капітуляції. Як правило, з появою пролому в стінах облога закінчувалась на умовах вільного виходу залишків гарнізону. Якщо ж захисники відмовлялись здаватися, починалася рукопашна сутичка вже всередині стін. Особливо весело ставало, якщо всередині фортеці була ще одна, але трохи менше, або будь-які інші укріплення. Після того, як фортеця опинялася в руках нападників, можна було рухатися до наступної мети.

Життя що тих, що інших, ускладнювалось такими веселими друзями людини, як воші чи щурі, епідемії, захисникам додатково дошкуляв голод та ворожа артилерія. Іноді хвороба в рядах атакуючих могла сильно допомогти захисникам – що, втім, вірно діяло і в зворотний бік. Але найголовніше – кожна облога забирала більше атакуючих, ніж тих, що обороняються, затримувала наступ армій, давала цінний час іншій стороні. Палила порох, всмоктувала гроші, особливо якщо треба було копати кілометри траншей. При Остенде іспанці втратили більше 60 тис. чоловік, наприклад. На облозі цілком можна було розоритися і вибути з війни – а це саме те, для чого фортеці і будувалися. Не триматись до кінця, а затримати ворога.