Якщо людина хоче займатись популяризацією історії – чи повинна вона бути істориком? Відповідь – “ні”. Причому “ні, звичайно”. Задамо зворотне питання: “Чи повинен історик займатись популяризацією історії?”. Відповідь буде “так, обов’язково”. Проблема в тому, що більшість досвідчених вчених банально не вміють писати доступно, й вони в тому не винні. Ну а маси, як відомо, не захоплюються логікою викладки думок, вони відчувають. При цьому, суспільна думка зазвичай є нічим іншим, як суспільчим почуттям. Словом, вчені ліплять важкі цеглини по своїй спеціальності, справедливо додаючи наступному поколінню проблем при вивченні історіографії. Дехто не особливо замислюються про те, що їхня праця буде занадто складною. У поданні таких науковців історія цінна сама по собі. Цей підхід гідний XIX, а не XXI ст.

Нині люблять у все тулити Європу та її досвід. Шкода, це торкається інтеграційних процесів та копіюванню сучасної політичної думки, без бодай спроб усвідомити її еволюцію, і як вона до такого докотилась. Так чи інакше, реальний, а не фантасмагоричний європейський досвід показує нам, що наукова праця не дорівнює складному сприйняттю читачем. Ті ж ле Гофф, Дюбі, Ладюрі чи Гінзбург писали так легко, що їх можна подавати в школі.

Однак в нас ця проблема полягає в закритості академічної спільноти професійних істориків. У зв’язку з цим окреслюється основна складність популяризації історії не-істориками: недоступність або обмеженість нового знання для широкої публіки. Звідси і зневажливе ставлення власне науковців до обивателя, і у відповідь нерозуміння з боку суспільства. Ще один невдалий художник писав, що історія має бути спрощеною сукупністю ідеологем для розуміння загального історичного процесу. Ми культурно приховаємо, що це допомагає досягти фрагментарного, мозаїчного мислення, та маніпулювати тими обивателями – зрештою, на сході від нас існує держава, що паразитує на ідеології, дай Боже, Риму, називаючи себе його наступницею. Але не будемо псувати собі нерви, й перейдемо до інших матерій.

В світі ж нас, дрібних людей, популяризація історії стосується насамперед хоббі – історичного моделізму (рахуйте це реконструкцією в мініатюрі, особливо при великих масштабах фігур). Приклади хорошої роботи з розписом моделей можемо бачити на цих фото:

І хай деталізація фігурок вас не обманює – їх масштаб 1:35, тобто без підставок, ці лицарі довжиною в середній палець дорослої людини. Посилання на аккаунт автора на сайті моделістів “Каропка.ру”: https://karopka.ru/community/user/23496/ (Прим.ред.: як людина, що має малий до того стосунок, одразу кажу, що аудиторія там далеко не аполітична).

То й же рядовий приклад популяризації історії – всілякого роду тематичні фотосесії, навіть якщо призначення їх художнє. Прикладом тому може служити серія фото авторства Богдана Серпокрила (його канал в Телеграм: https://t.me/artehvact ), одне з яких служить заставкою до цього допису:

В будь якому разі, свідченням того, що популяризатором історії може, і має бути некомпетентна людина, виступають всі прояви людської діяльності – бодай архітектура чи образотворче мистецтво. Вагнер писав найвідоміший свій цикл “Кільце нібелунгів”, користаючись “Старшою Еддою” ХІІІ ст., а за те, що школярі у 8 класі читають”Пісню про Роланда”, балладу про Віщого Олега, й зубрять “Плач Ярославни”, взагалі мовчу. Шкода тільки, що 13-14-річний мозок це не зрозуміє, максимум – вивчить без розуміння, й такого роду твори потрібно давати в старшій школі, аби згадка про них тягнула нитки душі випускників і через 20 років по тому.

Словом, із популяризацією історії в нас не все так погано, але є куди рухатись. Науковець, які би палиці він не вставляв складністю написання якої-небудь монографії, має на те повне моральне право, особливо як та тема загалом малорозвинена (та сама Н. Яковенко та руська шляхта). З іншого боку, ніхто не відміняв файлообмінники та публічні бібліотеки нам з вами – все, і в тому числі пропагування історичних процесів, впирається в наш з вами інтерес.