Прим.ред.: Даний текст є фактичним вступом до статті про Жанну д’Арк, національного героя Франції, як ікони французьких “нових правих” у 1960-х рр. Вступ, (подякуйте за те автору), розтягнувся до такої міри, що основний масив статті буде опубліковано завтра. В сьогоднішньому матеріалі з теми буде короткий аналіз відносин Християнської Церкви із політичною владою, відповідь на питання “Чи може святий бути патріотом?”, та проілюстровано етнічну еволюцію французів у V-XIV ст.

Розглядаючи 2000-річну історію християнської Церкви, особливо в аспекті взаємовідносин зі світовою політичною історією, виникає наріжне питання: чи сумісна християнська святість з патріотизмом? Причому під «святістю» в даному контексті слід розуміти релігійний ідеал здійснення Благодаті Божої. Згідно з ученням ортодоксальної Церкви, нас рятує Христос, а до лику святих зараховує Церква. Тобто, канонізація є певним додатковим актом Церкви по відношенню до основного акту релігійного життя християнина – досягнення духовного з’єднання з Богом, входження в Царство Боже. Таким чином, порятунок людини є необхідною, але недостатньою умовою його прославлення Церквою в чині святого. Іншими словами, святість – це зразкове здійснення християнином власного шляху до порятунку, певний духовний маяк, на який можуть орієнтуватися інші християни на своєму шляху до Бога.

В історії Церкви були святі, яких навіть виходячи з сучасних критеріїв можна було б без сумніву зарахувати до патріотів. Такими, наприклад, в Православній Церкві були широко відомі святі – Сава Сербський, праведник Іоан Кронштадтський, а також безліч менш відомих святих, праведників і подвижників. Читач, необізнаний в темі, одразу може закинути “Як же співвідноситься християнізація мечем до слів Ісуса про підставлення щоки?” На це відповіли ще в IX ст. Кирило й Мефодій, яких відправили з дипломатичною місією до арабів – християнин підставляє щоку, якщо удар наносять конкретно йому. Якщо ж ворог вбиває братів по Церкві, то їх треба захистити всіма способами, й силою зокрема. Це підкріпить Урбан ІІ, затвердивши на Клермонтському соборі 1066 р. формулу “Так хоче Господь”, тобто захищати християн, в тому числі мечем – благородна справа. Дотично, це й викликало появу лицарських орденів при монастирях на Святій Землі, як то Іоанітів, Тамплієрів чи Тевтонців.

У західній Церкві, яка стала після Великої схизми 1054 р. Католицькою Церквою, були ще більш сприятливі умови для розвитку «політичного християнства», оскільки юридично орієнтований менталітет представників Церкви Заходу не допускав можливості виходу політичного виміру зі сфери релігійного життя кліриків та мирян. В традиції ж Православної Церкви, ідеалом духовного життя, особливо для ченців, був споглядально-молитовний шлях духовного діяння, коли будь-яка політична активність розглядалась як прихильність до справ «світу мирського», що хоча і було нормально для знатного мирянина, особливо представника влади, але суперечило пастирській діяльності священнослужителя.

З іншого боку, в Католицької Церкви також була перешкода для розвитку патріотизму і націоналізму, яке полягала в глобалістському характері інституту Папства у його взаєминах із католицькими національними державами і народами. Через всю історію Католицької Церкви червоною ниткою проходить боротьба пап зі світськими властями католицьких країн за примат духовної та політичної влади – політико-теологічної доктрини двох мечів (Doctrina de duo gladii), основні положення якої були сформульовані в період боротьби Папства та Священної Римської імперії за інвеституру (XI-XII ст.). Політичну активність всіх віруючих на Заході на благо Церкви Папа Римський одобрював, але при цьому вона повинна була повністю відповідати волі Святого престолу. Патріотизм в структурі Католицької Церкви вже за визначенням розглядався як духовна секуляризація.

Проте, вже в зрілому Середньовіччі всередині Католицької Церкви розвивається потужна тенденція народної релігійності і народної місії, пов’язана в першу чергу з особистістю Св. Франциска Асизького. Заслуги францисканців (чого варта тільки їх безстрашність та самопожертва в період страшної епідемії чуми в Європі 1346-1353 рр.), вказали, що для римських понтифіків більш вигідним є співпраця, а не боротьба з ними, тим більше що їх орієнтація на народну релігійність найчастіше не мала ніякого політичного підтексту. У тих же випадках, коли політичний вимір релігійних реформаторів, орієнтованих на підвищення якості релігійності народу, ставало надто помітним, реакція Святого престолу була, як правило, жорсткою, про що свідчить трагічна доля диктатора Флоренції Джироламо Саванароли (1452-1498 рр.) або чеського національного героя, богослова і проповідника Яна Гуса (1369-1415 рр.). Це особистості, яких можна сміливо назвати патріотами своїх народів.

Але в історії Католицької Церкви є один особливий випадок суто політичної місії абсолютно релігійно мотивованої особистості, що отримала в європейській історії зовсім небувалий резонанс – це випадок глибоко релігійної, та водночас національноорієнтованої француженки Жанни д’Арк (1412-1431 рр.). Беспрецендентною є вся історія її взаємин із Католицькою Церквою. Спочатку вона була засуджена за допомогою офіційного інквізиційного процесу як віровідтупниця та єретичка, після чого у 1431 р. спалена на багатті. Потім, в результаті ініційованого папою Климентом III нового церковного процесу в 1456 р. Жанна д’Арк була повністю реабілітована. І вже на початку ХХ ст., з ініціативи пап Пія X і Бенедикта XV вона була спочатку в 1909 р. беатифікована (нижчий щабель прославлення в Католицькій Церкві) і, нарешті, в 1920 р. канонізована. В даний час майже у всіх католицьких церквах Франції є статуя святої Жанни д’Арк.

Цей випадок в історії Католицької Церкви за своїм трагізмом є надзвичайно значущим, як через те, що Західна Церква ні до, ні після цього ніколи сама не страчувала своїх майбутніх святих, хоча і реабілітувала заднім числом деяких жертв інквізиції, так і через те, що Католицька Церква за всю свою історію дуже рідко здійснювала замахи на народних героїв, оскільки це могло мати для неї дуже негативні політичні наслідки, як, наприклад, в Чехії, коли народне обурення стратою Яна Гуса за вироком Констанцського собору в 1415 р. вилилось у Гуситські війни. Безпрецедентним в історії Жанни д’Арк є перш за все те , що Святий престол пішов на принизливе (Прим. авт.: а події цього місяця є вже гранично принизливими) для себе публічне визнання своєї провини по відношенню до жінки, місія якої лежала в першу чергу в політичному, а не в релігійному вимірі, хоча і була обгрунтована релігійними міркуваннями.

Говорячи ж про витоки французької національної ідентичності, слід сказати, що сучасний французький етнос має трьох предків-праетносів: галлів (племена кельтської групи, що жили в І тис. до н.е. в континентальній Західній Європі, перш за все на території сучасної Франції, а також Бельгії, Швейцарії та Північній Італії), римлян (які завоювали Галлію в 59-51 рр. до н.е. в результаті галльської війни Юлія Цезаря) і франків (союз німецьких племен, що існував з середини III ст. в нижній і середній течії Рейну, тобто поблизу кордону Римської імперії, як більшість германських племен, що залишався політично незалежним від влади Римської імперії і підпорядкував своїй владі галло-римське населення в ході військового вторгнення в римську Галлію наприкінці V ст.).

Таким чином, первинним етнічним субстратом (Прим.ред.: тут і далі автор користається термінами теорії етногенезу Лева Гумільова) сучасних французів є галльське населення, спочатку асимільоване етнічно, опісля культурно, порівняно невеликою кількістю завойовників-римлян, які втікали переважно в Південну Галлію протягом п’яти перших століть н.е., результатом чого став тотальний синтез галльського та римського етносів. У свою чергу, вже і гало-римське населення стало вторинним етнічним субстратом по відношенню до нових завойовників – франків, які стали етнічною домінантою (Прим. ред.: також Гумільовщина) в середньовічній Галлії. Незважаючи на те що франки стали правлячою силою в Галлії, їх чисельність становила, швидше за все, не більше чверті загального населення Галлії: вони переважали в деяких місцевостях на півночі та сході від Луари, в той час як на південь від річки превалювало галло-римське населення. Франки стали військовим станом, в більшості місцевостей Галлії вони поголовно були феодалами, в той час як галлоримляни склали селянство й більшу частину духовенства (той же Григорій Турський був галлоримлянином). Тільки в Лотарингії – батьківщині Жанни д’Арк, де франки чисельно переважали над галло-римським населенням, більшість франків стали селянами.

В результаті, французькі дворяни вважали себе нащадками франків, (по суті германцями), а третій стан називали нащадками галло-римлян. Цей соціальний поділ за етнічною ознакою стало згодом бомбою уповільненої дії, яка вибухнула під час Великої французької революції 1789 р. Гасло революціонерів «Хай живе нація!» означав перш за все звільнення третього стану від влади перших двох – дворянства і духовенства; її етнічний підтекст був очевидний, а її історичне значення полягало не лише в політичному успіху ідеї французького націоналізму, але і в завершенні процесу формування національної ідентичності французів. Проте уявлення про соціальну диференціацію французького народу за етнічною ознакою, зокрема підкреслення франкського походження французького дворянства, сприймались і у XIX ст., зокрема Огюстеном Тьєррі.

Таким чином, процес трансформації франкської етнічної ідентичності у французьку пройшов немало часу – добрих 13 століть, з моменту прийняття християнства франкським королем Хлодвігом I у 496 р. аж до 1789 р. Проте, незважаючи на свою етнічну домінанту в Галлії, саме франки були асимільовані галло-римлянами, а не навпаки. Франки прийняли християнство, в першу чергу – з політичних міркувань, аби отримати вплив і владу над місцевим населенням та латинськими кліриками. Причому вони стали єдиним німецьким етносом, який добровільно прийняв християнство відразу в ортодоксальній, а не єретичній аріанській формі, як більшість інших німецьких племен.

У Королівстві франків (кінець V ст. – 843 р.), яке стало могутньою імперією на час правління Карла Великого, франки ще зберігали свою мову, яка належала до германської групи мов. Але вже в період дроблення Імперії й утворення Західнофранкського королівства (843-987 рр.) більшість франків Галлії забуло рідну германську мову й прийняло романську мову галло-римського населення, звану в сучасній лінгвістиці терміном “давньофранцузька”.

Ухвалення романської мови стало другим після прийняття християнства значущим етапом асиміляції франків галло-римським населенням. Проте королі і у 1000 р. йменували себе просто Rex Francorum, як ніби їх влада над галло-римлянами не грала при цьому ніякої політичної ролі. Безсумнівно, головну роль тут грав особливий політичний і релігійний статус франкського етносу в сучасній йому Європі.

Не можна забувати, що саме франки створили імперію Карла Великого, підкоривши при цьому аллеманів, бургундів, лангобардів, саксів а пізніше – навіть вихідців із Центральної Азії, аварів, перед якими тремтіли не тільки слов’янські племена Східної Європи, а й імператори Візантійської імперії. Крім того, саме франки внаслідок прийняття ортодоксального християнства, франки стали головними політичними союзниками Папства в середньовічний період, та спадкоємцями політичної влади Західної Римської імперії, про що свідчить коронація Карла Великого в 800 р. як імператора Заходу. Але, при такій політичній могутності й релігійному впливі у середньовічній Європі, франки поступово асимільовувались серед місцевих, чого не допустили ті ж англосакси в Британії. Асиміляція франків романською культурою була платою за право володіння політичною, духовною і культурною спадщиною Римської імперії. Іншим фактором, що гальмував формування національної ідентичності європейських народів в добу Середньовіччя, був уже згаданий глобалістський характер інституту Папства і, відповідно Католицької Церкви, які розглядали патріотичні інтенції того часу як загрозу власній духовнійта політичній владі, а також – в цивілізаційному аспекті – як загроза розколу цілісності західної християнської ойкумени.

Всі ці причини зумовили ту обставину, що аж до настання кінця XIV – початку XV ст., не відбулось остаточного виникнення французького народу, хоча цей процес розвивався під час правління династії Капетингів (987-1328 рр.) і на початку правління династії Валуа (з 1328 р.). Але головним імпульсом виникнення національної ідентичності французького народу стали драматичні події Столітньої війни, і провідну роль у цьому процесі відіграла місія Жанни д’Арк.

З моменту утворення Франкської держави, Франція ніколи раніше не відчувала такого жахливого і нещасного часу, як у 1337- 1453 рр. Королі Філіп VI та Іоан Добрий тягли країну в одну катастрофу за іншою, народ бачив у них страшних невдах гірше пізніх Каролінгів, а сама династія Валуа мала на той час в народі гіршу репутацію в порівнянні з трьома першими славними династіями французьких королів. В «Пісні про Роланда» XII ст. є такі слова про військову доблесть та героїзм франків:

Сказав Турпен: «Безстрашний наш народ.
З ним не зрівняється жоден інший.
В “Діяннях франків” писано про те,
Що Карл один мав таких бійців».

Але вже в середині XIV ст. країна перебувала на межі втрати державного суверенітету, в першу чергу через тотальні військові невдачі. На престол зійшов Карл VI (1380-1422 рр.) Божевільний. За тридцять років свого правління він пережив більше п’ятдесяти припадків. Періоди божевілля змінювались у нього періодами просвітління, коли він вів себе цілком адекватно і міг управляти державою. Тому його не могли законним чином відсторонити від влади, що означало для країни вступ в нову низку невдач. При слабкому, психічно хворому королі різко посилилась внутрішньополітична боротьба за владу між представниками старшої, Орлеанської і молодшої, Бургундської гілок династії Валуа, що отримала в історії назву Війни арманьяків та бургіньйонів.

На тлі фактичної громадянської війни у ​​Франції, англійський король Генріх V наважується на нове вторгнення. У битві при Азенкурі 25 жовтня 1415 р. французька армія знову зазнає нищівної поразки, втративши вбитими і полоненими близько третини своєї чисельності при мінімальних втратах англійців. Трагедія французів посилюється тим, що англійці вирізають після битви 1 тис. полонених французьких лицарів.

Бургундська партія тим користається, і у 1418 р. захоплює Париж, в результаті чого арманьяки перестають бути провладною партією. Карл VI повідомляє своєму сину, дофіну Карлу, що він є одним із позашлюбних дітей його матері, Ізабелли Баварської, і тому не має прав на французький престол. Бургундці відкрито переходять на бік англійців, ініціювавши і підготувавши для короля Карла VI текст майбутнього договору в Труа з англійським королем Генріхом V, згідно з яким англійський король оголошується спадкоємцем французького короля Карла VI в обхід законного спадкоємця дофіна Карла. У 1420 р. блаженний король підписує цей документ, значення якого він навряд до кінця усвідомлював. Після укладення договору в Труа, і аж до 1801 р. королі Англії носили титул королів Франції.

Після переходу бургундців на сторону англійців, Генріх V підпорядковує собі приблизно половину території Франції. Але він несподівано помирає в 1422 р., а слідом за ним в тому ж році помирає і божевільний французький король Карл VI. Влада у Франції офіційно переходить до англійського короля-немовляти Генріха VI – сина Генріха V. Партія арманьяків залишається лояльною до дофіна Карла, проти якого ведуть війну бургундці та англійці.

Здавалося б, все – Франції більше немає. Трагічні події Столітньої війни знищили велике королівство. Країна втратила свій суверенітет. Франція повинна була стати країною під прямим управлінням англійського короля, чому перешкоджав тільки опір арманьяків на чолі з дофіном Карлом в Пуатьє. Та й дофін не був упевненим в законності свого походження, бо батько оголосив його незаконнонародженим. У цих умовах його претензія на трон означала б узурпацію влади. Де-юре, становище дофіна було безнадійним. Погіршилось воно і де-факто, коли в 1428 р. англійські війська взяли в облогу Орлеан, капітуляція якого означала би капітуляцію дофіна, а з ним і французьких патріотів.

В цей час на історичній арені Франції з’являється нова особистість, яка відразу ж в корені змінила всю катастрофічне становище країни. Це молода дівчина, яка називала себе Жанною-Дівою, стверджувала, що вона обрана Богом, аби врятувати Францію й забезпечити дофіну коронацію в Реймсі, бо виключно акт миропомазання робив монарха в очах народу законним государем.

Про останню ми й поговоримо наступного разу

Список використаних джерел та літератури:

1. Блок М. Феодальное общество, (Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 2003): 504.
2. Буланин Д. Жанна д’Арк в России: Исторический образ между литературой и пропагандой, (Москва; Санкт-Петербург: «Альянс-Архео», 2016): 720.
3. Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны дАрк. 987—1460, (Москва: Международные отношения, 2001): 416.
4. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
5. Мартен Э., Менан Ф., Мердиньяк Б., Шовен М. Капетинги история династии (987 – 1328),(Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 688.
6. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.
7. Гвиберт Ножанский. Памятники средневековой латинской литературы X—XII вв. (Москва: Наука, 1972): 563.
8. Гугон из Флери. Деяния современных королей франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Hugo_Floriacensis/frametext1.htm
9. Зальцбургские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Juv_Salz_II/ann_salisburgenses.phtml?id=7387
10. Левандовский А., Жанна д’Арк, (Москва: Молодая гвардия, 1962; (1-е издание)): 135.
11. Малые анналы Святого Германа. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Ann_S_Germani_min/text.phtml?id=4005
12. Оболенский С., Жанна — божья Дева (Москва: Международная Ассоциация «Русская культура», 2013): 496.
13. Перну Р., Клэн М.-В. Жанна д’Арк (Пер. Т. Пошерстник, О. Ивановой, Москва: ИД «Прогресс», Прогресс-Академия, 1992): 560. 
14. Райцес В., Жанна д’Арк: Факты, легенды, гипотезы, (Сакт-Петербург: Евразия, 2003): 244.
15. Ромм Ф., Жанна д’Арк: Загадки Орлеанской девы, (Москва: НЦ «ЭНАС», 2008): 216.
16. Тогоева О., Еретичка, ставшая святой: Две жизни Жанны д’Арк, (Москва: Центр гуманитарных инициатив, 2016): 576. 
17. Эрлихман В., Жанна д’Арк: Святая или грешница?, (Москва: Вече, 2014): 224. 
18. Флодоард. Анналы.Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Flodoard/cont.phtml?id=6697