Склавини, навідміну від антів, не стали федератами римлян, та продовжували спустошливі набіги на землі імперії. У 547 р. вони вторглись в Іллірик, грабуючи, вбиваючи і забираючи в полон жителів. Вся провінція була паралізована жахом. Архонти Іллірика, маючи під командуванням військо в 15-тис. осіб, остерігались наближатись до супротивника, і тільки слідували за ним на відстані, спостерігаючи за тим, що відбувається.

На наступний рік набіги повторились. Хоча слов’ян на цей раз налічувалося не більше 3 тис., а їх загін при тому ще й розділився надвоє, ромейські війська, які вступили з ними в битву, «несподівано», як каже Прокопій, зазнали поразки. Начальник візантійської кавалерії та охоронець імператора Асвад потрапив став бранцем склавинів, але був ним недовго: його спалили, попередньо зрізавши зі спини шкіру. Потім слов’яни розійшлись по фракійським та іллірійським діоцезам, взявши облогою безліч фортець, «хоча раніше вони не штурмували стін» – додає Прокопій. При облозі міста Топір, наприклад, вони вдалися до військових хитрощів. Виманивши удаваним відступом гарнізон з міста, слов’яни оточили його і знищили, після чого всією масою кинулися на приступ. Мешканці намагались відбитись, але були зігнані зі стіни хмарою стріл, а слов’яни, приставивши до стін драбини, увірвалися в місто. Населення Топіру було частково вирізано, частково стало рабами склавинів. Накоївши по цьому “багато жорстокостей, склави повернулися додому, обтяжені багатою здобиччю і численними бранцями”.

Час ішов. Підбадьорені успіхом, слов’яни осміліли настільки, що при наступних набігах вже залишались на Балканах на зимівлю «ніби у власній країні і не боячись ніякої небезпеки», обурено пише історик. А Йордан з прикрістю відзначив, що слов’яни, «ще недавно такі нікчемні, нині нашими лютують всюди». Зупинити їх навали не допомогла навіть грандіозна оборонна система з 600 фортець, зведених за наказом Юстиніана I уздовж Дунаю: у Імперії не знайшлось достатньої кількості солдатів для несення гарнізонної служби (брак солдатів повториться в Альпах з лангобардами). Так чи інакше, слов’яни досить легко проривались за прикордонну лінію, і готові це були повторювати знову й знову.

В одному з таких походів їх загони досягли Адріанополя, який знаходився від Константинополя на відстані в п’ять днів шляху. Юстиніан змушений був послати проти них армію під керівництвом придворних. Слов’яни стали табором на горі, а ромеї – на рівнині, неподалік від них. Кілька днів обидві сторони не наважувались почати бій. Нарешті ромеї, яким терпець увірвався від мізерного раціону, змусили своїх полководців зважитися на битву. Обрана слов’янами позиція допомогла їм відбити напад, ромеї були погромлені. Візантійські полководці врятувались втечею, ледь не потрапивши в полон.

Ще більша небезпека нависла над Імперією в 558 або 559 р, коли слов’яни в союзі з кутригурським ханом Заберганом підступили до самого Константинополя. Виявивши в Довгій стіні отвори, що утворились після недавнього землетрусу, вони проникли всередину, й опинились прямо під столицею. У місті була тільки піша гвардія, і аби відбити напад, Юстиніану довелося реквізувати для потреб армії всіх міських коней і відправити своїх придворних нести сторожову службу біля воріт і на стінах. Дороге церковне начиння на всякий випадок було переправлене ​​на інший берег Босфору. Потім гвардійські частини під проводом старого Велізарія зробили вилазку. Щоб приховати нечисленність свого загону, полководець розпорядився волочити позаду бойових ліній зрубані дерева, аби за візантійськими конями піднімався густий пил. Фортель був вдалим. Вважаючи, що на них рухається велике ромейське військо, яке чого доброго, було відкликане із Сасанідського фронту, слов’яни та кочовики зняли облогу, і без бою відступили від Константинополя. Зовсім йти з Фракії вони, однак, не думали. Тоді візантійський флот увійшов в Дунай і відрізав союзникам шлях додому, на інший берег. Це змусило хана і склавинських вождів піти на переговори.

Анонімна Монемвасійська хроніка, поза висловленням «печалі за примученням благородних еллінських народів», свідчить, що в 580-х рр. слов’яни захопили «всю Фессалію і всю Елладу, як і Старий Епір, і Аттику, і Евбею», а також більшу частину Пелопоннесу, де вони втрималися понад двісті років. Навіть у X ст., Коли влада Візантії над Грецією була відновлена, цю область все ще називали «слов’янською землею».

Звичайно, Візантія відступила звідти не відразу, а поступово, після запеклої боротьби. Довгий час сили її були скуті війною з іранським шахом, тому на дунайському фронті базилевси могли покластись суто на твердість стін тамтешніх фортець і стійкість їх гарнізонів. Тим часом багаторічні зіткнення з візантійською армією не пройшли безслідно для військового мистецтва слов’ян. Історик VI ст. Іоанн Ефеський зауважує, що «склавини, ці дикуни, які раніше не наважувались вийти з лісів і не знали іншої зброї, крім метальних списів, тепер навчились воювати краще, ніж ромеї». Вже на час правління імператора Тиберія ІІ (578-582 рр.) склавини нарешті висловили свої колонізаційні наміри. Заполонивши Балкани аж до Коринфа, вони не покидали ці землі протягом чотирьох років. Витурили їх ромеї, яким увірвався терпець, але це було інспіровано ще однією стороною, що з’явилась на Балканах, та довгий час напрошувалась стати федератом ромеїв.

Ще у 557 р. вони направили посольство в Константинополь, а їх дипломат, деякий Кандіх, назвав свій народ, за повідомленням Феофілакта Сімокатти, «найвеличнішим, найсильнішим у світі, який допоможе імператору позбутись від нападів»

Словом, Кандіх дуже сильно блефував – його народом були авари, які тільки-но наблизились до Дунаю. Вони тікали від тюрків аж із Середньої Азії добрих півстоліття, а з тої величі й могутності, про які розпинався посол, за спиною в кочовиків було примучування дулібів на землях нинішньої Волині. Всього аварів було лише 40 тис., як продовжує історик – і те, з дітьми й старими.

Список використаних джерел та літератури:

1. Алексеев С., Славянская Европа V-VI вв. (Москва: Вече, 2008): 416.
2. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 536.
3. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
4. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
5. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
8. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
9. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
10. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
11. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
12. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
13. Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. (Москва: Наука, 1976): 100.
14. Седов В. В. Славяне. Древнерусская народность. Историко-археологическое исследование (Москва, 2005): 320.
15. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
16. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
17. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
18. Фроянов И., Рабство и данничество у восточных славян (Санкт-Петербург: Издательство СПбГУ, 1996): 512.
19. Филин Ф. П. Заметка о термине «анты» и о так называемом «антском периоде» в древней истории восточных славян (Москва-Ленинград: Академия наук СССР, 1964): 268.