П’яте століття, яке наповнило світ дзвоном обложених міст та гуркотом від падіння імперій, стогонами і криками вбитих, було лиш прелюдією до Середньовіччя. Під ці згубні звуки з небуття виступили слов’яни. З Вісло-Одерського межиріччя почалось найтриваліше в історії переселення.

На межі V-VI ст. постала сприятлива ситуація для просування слов’ян на північний захід і південь. Переселення германських племен на територію Західного Риму звільнило для слов’ян землі за течією Одеру та Ельби. В той же час розпад гунської імперії полегшив їм подальше проникнення в Подунав’я й Подніпров’я. Не зустрічаючи серйозного опору, слов’янські племена підійшли до північних кордонів Імперії. Через всю Центральну і Східну Європу простягнувся широкий слов’янський пояс. Починаючись на заході від Ельби, він тягнувся через верхів’я Вісли та Карпати до середньої течії Дніпра і низин Дністра та Бугу. Візантійські історики VI ст. – Йордан, Прокопій Кесарійський і Маврикій – вже тоді знали слов’ян (позначаючи їх як «склавини», «склави») та їх племінне різноманіття.

Говорячи про плем’я герулів, яке внаслідок поразок від лангобардів переселилось на північ, до самого Балтійського узбережжя, Прокопій зауважує, що герули:

«…проходили через всі племена склавинів, минаючи їх послідовно».

Однак назви окремих слов’янських племен ромеям не були відомі. Слов’янський етнос Прокопій ділив на дві великі групи – склавинів та антів. За Йорданом, склавини:

«…живуть від низин Дунаю аж до Дністра і на півночі до Вісли … Анти ж, наймогутніші з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаються від Дністра аж до Дніпра».

Прокопій, який писав дещо пізніше за Йордана, про розселення склавинів повідомляє тільки те, що вони живуть на північ від Дунаю; зате він має інформацію про більш широке розселення антів: їх західним кордоном історик називає нижню течію Дунай, а на сході відводить їм землі на північ від узбережжя Азовського моря.

До другої половини V ст. слов’яни впритул підійшли до північних кордонів Візантійської імперії – по всій лінії дунайського лімесу і, можливо, в деяких місцях вже перетнули і його. Не виключено, що це переселення було на користь самим ромеям, зацікавлених у федератах. Перший зафіксований у візантійських джерелах самостійний набіг на Балкани слов’яни здійснили на час правління імператора Юстина I (518-527). За свідченням Прокопія Кесарійського, це були анти, які:

«…перейшовши річку Істр, великим військом анти вторглись на землі ромеїв. Антська навала була невдалою, бо імператорський полководець Герман завдав їм поразки, після чого на дунайському кордоні було деякий час спокійно».

Дані події відбулись вакурат у 527 р. – від часу сходження на престол Юстиніана I, і продовжувались до самої його смерті в 565 р. Ослаблення північного кордону імперії було результатом величного задуму імператора, який прагнув відновити єдність Римської імперії шляхом завоювань на Заході. Військові сили Візантії виявились розпорошеними по всьому узбережжю Середземного моря. Особливо затяжними були війни на сході – із Сасанідським царством і на заході – з королівством остготів в Італії. Імператорські амбіції не поширювались на Придунав’я, тому основою стратегії місцевих військових властей була оборона.

І справді, деякий час ромеї успішно стримували слов’янський натиск. У 531 р головнокомандувачем у Фракії був призначений талановитий полководець Хілвудій, офіцер імператорської гвардії. Він намагався перенести військові дії на слов’янські землі й організувати на іншому березі Дунаю опорні пункти, розміщуючи там війська на зимівлю. Однак це рішення викликало нарікання серед воїнства, яке скаржилось на холод. Після загибелі Хілвудія в одному з боїв у 534 р., візантійські війська повернулись до пасивної оборони. Логічно, це не стало суттєвою завадою для склавинів, яким вдавалось проникати у Фракію та Іллирик. За підрахунками Прокопія, кожне слов’янське нашестя коштувало імперії 200 тис. жителів – убитими й полоненими, а всі Балкани, як каже Прокопій, стали нагадувати пустелю. На щастя для ромеїв, «… анти й склавини, розсварившись між собою, вступили в бій, де антам було суджено зазнати поразки…» (орієнтовно, ця війна була в 540-х рр.).

Однак, римляни би не були в цій оповідці самими собою, якби не робили спроб домовитись із новими сусідами. Дипломатам Юстиніана в цей час вдалось залучити слов’ян до військової служби в лавах візантійської армії. Саме ці підрозділи допомогли Велізарію, який навесні 537 р. був обложений остготами в Римі.

Тим часом розбіжності між склавинами й антами спонукали останніх до більш тісного зближення з Візантією. На цю думку антів наштовхнули випадкові обставини. Справа в тому, що якийсь антський хлопчина, на ім’я Хілвудій, був бранцем склавинів. Через деякий час серед антів пішла чутка, що цей Хілвудій і його тезка, візантійський головнокомандувач у столичній провінції Фракія, – одна і та сама особа. Вигадав це все, як вияснилось, один грек, теж полонений. Анонімний диверсант представив все так, що імператор щедро винагородить того, хто поверне йому Хілвудія з полону. Господар грека відправився до склавинів та викупив Лжехілвудія. От тільки, останній щиросердно заперечував свою тотожність з візантійським полководцем, але грек пояснив його заперечення небажанням розкриватись до прибуття в Константинополь.

Антам марились перспективи, які випливали з можливості такого відомого бранця. На найближчих племінних зборах Лжехілвудій, до його розпачу, був проголошений вождем антів. Виник план мирного переселення до Фракії, для чого вирішено було домогтись від імператора призначення Лжехілвудія головнокомандувачем дунайською армією. Юстиніан, нічого не знаючи про самозванця, направив до антів послів з пропозицією оселитись на землях біля стародавнього римського міста Турріс (сучасний Аккерман) на правах федератів, маючи намір використовувати їх потугу для оборони кордонів імперії. З легкої руки анти й стали федератами імперії, а Лжехілвудій був відправлений ними в Константинополь для переговорів. Однак по дорозі хлопець зустрів той самий типаж ромея, якого краще взагалі ніколи не бачити на життєвому шляху – євнуха. І це не був який-небудь секретар владики Другого Риму, чи його дружини, який би просто доповів у столицю. Це був Нарсес, який особисто знав справжнього Хілвудія. Одним словом, на захист самозванця скажемо, що помер він молодим.

І все-таки, вигоди імперського протекторату здались антам більш істотними, ніж образа через арешт їхнього вождя, який до того ж антом не був. Варвари взагалі, як правило, домагались союзницьких відносин з Візантією, які обіцяли їм значні життєві блага. Прокопій Кесарійський повідомляє про скарги одного кочового племені, незадоволеного тим, що імператор надає перевагу їхнім сусідам – ​​інший орді, яка отримувала з Константинополя щорічні подарунки. У той час як ми, говорили посли цього племені:

«…живемо в хатинах, в країні пустельній та безплідній, тим щасливцям дається можливість наїдатись хлібом, вони мають повну можливість втамувати спрагу вином і вибирати собі всіляких приправ. Можуть вони і в лазнях митись, золотом сяяти, бо є в них тонкі шати, різнокольорові й оздоблені золотом».

Словом, у цій промові якнайкраще змальовані заповітні мрії варварів: їсти досита, пити вина всілякі, носити дорогий одяг та митись – ось символ земного благополуччя, межа прагнень і бажань. Хіба так складно їх надати, як вони боронять тобі кордон, о великий базилевсе?

Анти за типом цього колективного мислення не відрізнялись (і це написано далеко не в образу ним – цього бажає й зараз кожен студент, чого гріха таїти). Так чи інакше, спокусившись на імператорські подарунки, вони визнали верховенство ромеїв, а Юстиніан включив епітет «Антський» в свій імператорський титул. Вже у 547 р. загін антів числом в 300 осіб брав участь у військових діях у Італії проти військ короля Тотіли. Їх навички ведення війни в лісистій та гірській місцевості особливо стали в нагоді ромеям. Зайнявши один вузький прохід в Луканьї, анти повторили подвиг спартанців при Фермопілах:

«З властивою їм доблестю, анти побороли ворогів; і сталося велике їх побиття…»

Таким чином, анти, погодившись на пропозицію Юстиніана, стали надійними, однак недовготривалими союзниками Імперії – через якихось 15 років одна нова сторона, що прийде на Балкани, фізично винищить племінний союз.

Ну а що з їх сусідами, склавинами, запитає читач? Вони також переселялись в Іллірик та Фракію, але без дозволу римлян. Про це поговоримо в наступній замітці.

Список використаних джерел та літератури:

1. Алексеев С., Славянская Европа V-VI вв. (Москва: Вече, 2008): 416.
2. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 536.
3. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
4. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
5. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
8. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
9. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
10. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
11. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
12. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 жовтня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
13. Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. (Москва: Наука, 1976): 100.
14. Седов В. В. Славяне. Древнерусская народность. Историко-археологическое исследование (Москва, 2005): 320.
15. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
16. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
17. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.
18. Фроянов И., Рабство и данничество у восточных славян (Санкт-Петербург: Издательство СПбГУ, 1996): 512.
19. Филин Ф. П. Заметка о термине «анты» и о так называемом «антском периоде» в древней истории восточных славян (Москва-Ленинград: Академия наук СССР, 1964): 268.