Основною зброєю дистанційного бою  монгольських вершників були луки (румун). Луки монгольського типу були для свого часу надзвичайно ефективною зброєю, які мали велику ударну силу. Кіннотники могли вражати ворога на відстані майже в 200 метрів [1]. Монгольські луки належали до однієї групи – композитних. Серед них виділяють два види –«китайсько-центральноазійський» і «близькосхідний». Перший – з прямою рукояттю, округлими виступаючими плечима, довгими прямими або дещо зігнутими рогами. Луки цього типу досягали довжини 120-150 см. Луки другого типу мали довжину 80-110 см, були зі слабо виступаючими або зовсім не виступаючими, дуже крутими і округлими плечами і доволі короткими рогами [2]. Додатково за кількістю і місцем розташуванням накладок серед них виділяють 4 типи. У ХІІІ-XIV ст. переважали луки з серединними фронтальними накладками [3].

При невеликих розмірах монгольський лук мав велику потужність, яку можна було за потреби збільшити, додаючи кістяні накладки на плечі лука. Крім того, в порівнянні з іншими луками монгольський лук був більш гнучким, і тятива відтягувалася на більшу відстань, тому вона здійснювала на стрілу більш тривалий вплив і надавала їй більший імпульс [5]. Лучники підтримували високий темп стрільби – до 10-12 пострілів в хвилину [6]. І це, і точний приціл забезпечував саме невеликий розмір монгольського лука.

У XIII ст. набули поширення стріли з плоскими наконечниками у формі лопатки або трилисника. Плоскі наконечники летіли з більшою швидкістю, ніж трилопатеві, і в сагайдак входила більша кількість плоских стріл, ніж трилопатевих. Більшість плоских стріл мало ширину пера до 25 мм і вагу до 15 грамів, вони не дуже відрізнялися за вагою від наконечників, які застосовувались раніше. Однак досить часто зустрічалися і величезні наконечники довжиною до 15 см, шириною пера в 5 см і вагою до 40 грамів. При звичайному співвідношенні ваги наконечника і стріли (1: 5, 1: 7) стріла з таким наконечником повинна була важити 200-280 грамів. Важкі стріли були ще одним свідченням могутності монгольського лука, вони володіли величезною ударною силою і призначалися для ураження коней [7]. Стріли зберігали в сагайдаках.

З китайських та перських зображень відомо, що монголи використовували налуччя. Вони були пристосовані для зберігання і носіння лука в бойовому стані з натягнутою тятивою. Налуччя з луками пристебувались до пояса з  лівого боку воїна [8]. Значного поширення набули списи саме в ХІІІ- XIV ст. Для монголів були характерними списи з довгим вузьким пером подовжено-трикутних і подовжено-ромбічних обрисів, розраховані на велику глибину проникнення. Такі списи були універсальними і використовувалися для ураження незахищеного панцирем супротивника, для пробиття неметалічного захисту або ж панцирної броні [9]. Сучасники також описували монгольські списи з гаком під наконечником [10]. Вони використовувалися для стягування супротивника із сідла.

Для ближнього бою монголи використовували мечі, палаші і шаблі. Найчастіше меч був дволезним, китайського або мусульманського типу. Більш традиційним був однолезний палаш з прямою або дещо зігнутою рукояттю [11]. Проте найпопулярнішими були шаблі, які завдяки вигнутості клинка дозволяли маневренно завдавати більш ефективного ураження.

Чи не найчастіше монголи користувалися кинджалами. Найхарактернішими серед них були однолезні [12]. Застосовувалися вони універсально для бойових і похідних потреб. До нашого часу дійшли численні зображення і археологічні знахідки булав (гулд). Навершя монгольських булав відливалося з бронзи і чавуну, виковувались із заліза, інколи навіть виточувалися з каменю [13]. Вони були не тільки бойовою, а й почесною зброєю, знаком влади. Булавами були озброєні і особисті тіло охоронці монгольських правителів. Монгольське оборонне озброєння складалося із панцирів, шоломів, напліч, щитів, поручів. Структура монгольського панциря (хуяг) переважно була ламелярною. Панцирні пластини укладалися вертикально в ряд, частково перекриваючи одна одну на три ремені до яких пришивалися тонкими ремінцями [14]. Утім сособи прошивання могли бути різними. Ряд пластин з’єднувались потім в окремі складові обладунку.

У монголів існувало три типи обладунку. Перший –«корсет-кіраса» – включав нагрудник з розрізами збоку або ззаду, або спереду, набедреники до колін або середини гомілки, напліччя до ліктя. Другий був суцільним кафтаном, який включав нагрудник з подолом з розрізом спереду і ззаду, і напліччя до ліктів . Крім того міг використовуватися панцир-халат з напліччям або рукавами, на запах або ж ні. Ламелярний корсет важив 4-5 кг, а «халат» з довгими опліччями і подолом – 16 кг [15].

Бачимо, що навіть найпотужніший обладунок порівняно був доволі легким, тому це не створювало серйозних перешкод при пересуванні та в бою. Як ламінарний виокремлюють шкіряний обладунок. Він складався з нагрудника, наспинника, з’єднаних залізними лямками і пряжками, напліч і набедреників. Такий обладунок був доволі міцним, проте не дуже зручним і погано припасовувався [17]. Вони набули значного поширення, адже були порівняно простими і доступними у виготовленні.

Якщо ламінарний, а тим паче ламелярний обладунок могли собі дозволити лише досить заможні воїни, то хатангу дегель – спеціальний захисний одяг із м’яких матеріалів – носила більшість монгольських воїнів. Виготовлявся він зі шкіри, волоку, тканини, хутра [18]. Такий одяг не був ефективним засобом захисту від уражень, він міг тільки послабити удар. В першу чергу це зручна бойова і похідна уніформа, яка не сковувала рухів, захищала від негоди. У ХІІІ ст. у монголів з’являється і пластинчастий обладунок, пластини якого пришивалися зсередини до м’якої основи панцира. Він був «посиленим» різновидом хатангу дегель [19].

Використовували монголи і шоломи (дулга). Загальні їх ознаки – сфероконічна форма і тулія, складена із двох чи більше сегментів, скріплених внизу околишем, іноді зібраним із прямокутних пластинок, а наверху – навершям [20]. З іранських зображень та археологічних знахідок ми знаємо про існування багатьох різновидів шоломів.

Монгольська знать, кращі воїни забезпечували обладунком і коней. Він складався із залізного налобника, шкіряних ламінарних частин, які прикривали тіло коня: з боків до колін з обох сторін; зверху шию, спину і зад коня до колін; спереду груди до колін. Крім шкіряного використовувалися покриття із волоку  і тканини [21]. Такий захист доводив свою ефективність і згодом значно вплинув на розвиток обладунків такого типу не тільки на Сході, але й в Європі.

Отже, бачимо, що оскільки монгольський воїн – здебільшого легкоозброєний вершник, – то і основною його зброєю є лук і стріли. Додатково використовувалися меч, палаш, шабля, кинджал і булава. Що ж до обладунку, то найпоширенішими варіантами були ламелярний хуяг і легкий хатангу  дегель. Варто зауважити, що монголи однозначно акцентували на зручності і легкості обладунку – він не мав сковувати рухів, важливо, щоб його можна було швидко одягнути.

Список використаних джерел та літератури:

1. Стивен Тёрнбулл, Самураи. Военная история (Санкт-Петербург: Евразия, 1999). Квітень 10, 2020. http://militera.lib.ru/h/turnbull/index.html
2. Александр Спеваковский, Камикадзе. «Божественный ветер» в истории Японии (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 12.
3. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 18.
4. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 103.
5. Валерий Немеров, “Воинское снаряжение и оружие монгольского воина XIII—XIV вв.”, Советская археология №2 (1987): 214-215.
6. Сергей Нефедов, Война и общество.Факторный анализ исторического процесса. История Востока. (Москва: Издательский дом «Территория будущего», 2008), 488.
7. Там само, 488.
8. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 128.
9. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 134.
10. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 19.
11. Там само, 19-20.
12. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 131.
13. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 20.
14. Михаил Горелик, “Ранний монгольский доспех (IX — первая половина XIV в.)”, у книзі Археология, этнография и антропология Монголии, отв. ред. Анатолий Деревянко, (Новосибирск: Наука, 1987), 172-173.
15. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 141.
16. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 22.
17. Михаил Горелик, “Ранний монгольский доспех (IX — первая половина XIV в.)”, у книзі Археология, этнография и антропология Монголии, отв. ред. Анатолий Деревянко, (Новосибирск: Наука, 1987), 172.
18. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 22.
19. Михаил Горелик, “Ранний монгольский доспех (IX — первая половина XIV в.)”, у книзі Археология, этнография и антропология Монголии, отв. ред. Анатолий Деревянко, (Новосибирск: Наука, 1987), 183-184.
20. Михаил Горелик, Армии монголо-татар X – XIV века. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва: Восточный горизонт, 2002), 23.