Одного разу відвідувач на роботі – хлопчик років восьми, дивлячись на картину Битви під Дорогочином 1238 р., з палаючими очима запитав – “Чи дійсно королі минулого часто рубались в боях?”. Зрозуміло, що, стискаючи зуби від болю (бо сам є німцефілом, і картина зі зраненими братами Ордену Святої Марії країла уяву), я відповів на питання, навівши приклади монархів, що на полі бою навіть загинули – повно таких, самі знаєте. У відповідь почув, що обчитався лицарських романів. Але знаєте, інших звинувачувати за скепсис грішно: я й сам скептик, а в цьому випадку, відвідувачу музею складно зрозуміти, що за нелегка доля несла сильних світу цього на передову.

Між тим все пояснюється, звичайно, міркуваннями раціональними. Тут треба відзначити два моменти – один суто технічний, а інший дещо тонше.

Перший до смішного простий. Рацій нема, нема навіть системи офіцерів рівню часів Наполеона – чітких східців кваліфікованих командирів різних ланок, на яких можна покластись. Не те, аби не було просто “зовсім”, зрозумійте правильно – але все ж армія феодальних часів і навіть Ренесансу мало схожа на сучасну. У когось із цим краще, у когось гірше. Загалом, банально важко ефективно командувати, будучи від бою далеко. Найчастіше направду простіше самому полізти в пекло, ніж вибудувати в умовах тієї епохи систему, яка позбавить від такої необхідності – Іоан Люксембурзький, який сліпим пішов під Кресі, тому безпосередній доказ.

Другий аспект цікавіший. Добре, якщо полководець у нас – сам король. Хоча якщо це не король Англії і в його державі діє принцип “васал мого васала – не мій васал” (вітання Капетингам, Штауфенам, Габсбургам в німецьких землях), то навіть у цьому випадку з підпорядкуванням можливі деякі складнощі. А що говорити про ситуацію, якщо командує просто якийсь серйозний чоловік, але не перша особа в країні?

Тут до нас приходить Хуан Австрійський. Весна 1569 р., на півдні Іспанії Альпухарське повстання морисків (хрещених мусульман). Хуан, відправлений командувати – брат короля Філіпа II, проте він бастард покійного імператора Карла V і визнаний їм як син ніколи не був. Що ще гірше, хлопцеві 22 роки, виглядає він на 16, а ніякого серйозного військового досвіду немає: тільки трохи поганяв піратів.

У сучасній армії з цим куди простіше: вона представляє собою сувору систему, де старшому за званням підкоряються просто “тому що”, як і призначеному командуючому – бо потрапиш під трибунал. Але в кінці XVI ст. подібне тільки зароджується, тому Хуан виявляє: незважаючи на повноваження, отримані від вінценосного брата, на нього тут плювати всі хотіли. На папері повноваження є, але без особистого авторитету вони не працюють. Взагалі, в Хуана не було іншого способу змінити таке ставлення до себе, окрім проявлення особистої відваги. Причому показуючи, що він не просто кулям не кланяється (він там і зловить дві, які не проб’ють обладунок), але також здатний в епіцентрі бою вельми холоднокровно командувати людьми. Коли всі, в штабі і самому війську, це побачили – відразу ж змінилось ставлення, відразу ж виник контроль.

І це хоч і яскравий, але цілком характерний приклад. Для чого особисто ліз на стіни ще один іспанець, Гонсало Фернандес де Кордова – один з найбільш авторитетних командуючих в Імперії? Та з тієї ж причини: саме хоробрість в бою дала йому реальний авторитет у війську. Його не могли просто призначити командиром в повному розумінні того, як це відбувається зараз: чи не були ще так розвинені армійські інститути. Десь подібне ще могло працювати, хоч в тій же Франції (і то з застереженнями), але не в Іспанії – вся історія якої до сих пір суть безперервна боротьба з мусульманами, в якій колосальна частина населення отримала титули саме за ці подвиги.

А коли тисячі осіб формальні ідальго, й титул цей колись дістався предкам кров’ю і потом, то зі своїм благородством ти не розійдешся. Так, знову-таки, так само формально тебе вшанують. Але ось командувати армією – це інше.

Джованні делле Банді Нере, один з найбільш значущих кондотьєрів Італії цього взагалі не приховував: якщо ти сам не боєць – ти не можеш командувати людьми ефективно. Може бути, якщо все йде як по маслу – це не буде важливо. Та тільки-но справа в бою прийме поганий оборот, як здатність командира особисто повести людей вперед матиме чільну роль. В цьому ж контексті передаємо привіт Старому Фріцу Гогенцоллерну та його “Собаки ви хочете жити вічно?!”, зверненому до відступаючих прусаків під Коліном в 1757 р. Ще якось він так захопився, що йому в груди потрапила австрійська куля, але зупинила її табакерка. Так чи інакше – очолити атаку, підбадьорити бійців – ось, це може виявитися вирішальним фактором. А того, хто на це категорично не здатний – найчастіше просто не будуть поважати.

Та й про що говорити, якщо ми перескочимо на інші епохи – навіть в кар’єрі молодого Наполеона відома історія про прапор при Арколі – і це зіграє дуже велику роль. Незалежно від того, наскільки правдиві героїчні деталі. Тут, як історик, я скажу тезу, що люблю повторювати в контексті міфів про сторінки минулого – не так важливо, що легенда, а що ні. Якщо легенда виникла не на порожньому місці і зіграла роль в підсумку – то вона вже частина історичного процесу. Відголоски цьому ми бачитимемо і в участі пруських кронпринців у війні 1870 р. (Фрідріх-Вільгельм, він же майбутній імператор Фрідріх ІІІ) та 1914 р. (теж Фрідріх-Вільгельм, але син Вільгельма ІІ, молодшого брата Фрідріха ІІІ). Щодо останньої, то всі шість синів Вільгельма ІІ брали безпосередню участь у війні, а наймолодший з них, Йоахім, взагалі був поранений на Мазурських болотах.

І так, багато королів теж бачили сенс в особистому прикладі. Не всі (за що їх важко судити), але багато. Дивуватись тут нічому – і нині, он, британський принц проходив службу в гарячій точці, та й люблять побрязкати зброєю президенти, ми це теж знаємо.

Багато що змінилось, звичайно, але основні елементи встановлення авторитету серед суспільства залишились. І як завжди, влада залежить від сили, ну а сила не може бути без тої чи іншої зброї – буде це народ, сувереном якого ти виступаєш, хрест або меч. Не треба забувати про те, що призначення монарха – бути благословенним Богом, й апелюючи до цього, ризикували всім з однією метою – бути першими на словах та ділі, й надихати своїм прикладом простих людей.