Першою метою ромейського воїнства стало містечко Сіллект (суч. Салакта в Тунісі), яке знаходилось на віддалі в один день шляху від табору Велізарія. В те містечко за наказом полководця попрямувало кілька солдатів на чолі з деяким Воріадом. Воріаду наказали зайняти населений пункт, при цьому ні в якому разі не завдавати шкоди місцевим жителям. Навпаки, воїни цього загону зобов’язані були говорити місцевим про нескінченні блага, що настануть з відновленням римського правління в цих краях.

Операція пройшла бездоганно. Змішавшись з потоком місцевих, що входили до міста, Воріад та його люди зайняли Сіллект без особливих зусиль та з повної згоди місцевої влади в особі священнослужителя і знатних осіб міста. Бонусом візантійці отримали начальника вандальської королівської пошти, який перейшов на бік римлян і попутно дав у подарунок корпусу Велізарія коней.

Розібравшись зі справами в Сіллекті, Велізарій рушив далі у напрямі до Карфагену. Військо йшло, розділене на кілька частин. Спереду йшов авангард числом в 300 воїнів на чолі з вельми обдарованим воєначальником Іоаном Вірменином. Основне військо йшло на суттєвій відстані, а зліва прямували союзники з числа гунів. Флот, що доставив візантійців до Африки, йшов досить близько від берега.

Гелімер знаходився в цей час в селищі Герміон (місцезнаходження якого зараз невідоме), яке було в чотирьох днях дороги від Карфагену. Дізнавшись про прибуття Велізарія, вандальський король наказав своєму брату Аммату стратити Гільдеріха та його рідних. Старий Гільдеріх був лише пішаком в руках сильних світу цього, а тепер, коли його не стало, Гелімер міг розраховувати на вірність всіх вандалів. Розібравшись з ним, Гелімер виступив з Герміона на чолі армії з 11 тис. осіб. Знаючи, що у ромеїв воїнів побільше (це рахуйте, 15 тис.), король вандалів розділив воїнство на три групи. Основні сили, включно з кіннотою, Гелімер залишив під своїм командуванням, а дві інші групи віддав передав братові Аммату й племіннику Гібамуну. Взагалі, мала бути ще й четверта група, із числа союзників-маврів, але ті вирішили, що гра не варта свічок і завчасно втекли зі стану вандалів.

Невдовзі король побачив ромейські ряди. Ось-ось мав настати момент істини. Зараз Гелімер нападе з тилу воїнству Велізарія, Аммат – з фронту, а Гібамунд – з лівого флангу. Разом ця трійця візьме в кліщі імперський корпус та зімне його. В реальності ж Гелімер, побачивши візантійців, з подивом виявив, що перед ним знаходиться зовсім не тил воїнства Велізарія, а його фронт. Через деякий час прискакали вандали із загону Аммата з тілом свого командира. Гібамунд же взагалі пропав без вісті.

Що сталося? Тут нам слід повернутись на кілька годин до цього. Справа в тому, що вранці вирішального дня, Аммат зі своїм загоном натрапив на той самий авангард Іоана Вірменина, який Велізарій вислав далеко вперед. Аммат відважно боровся і вбив з дюжину ромеїв, але його все ж здолали. Вандали бились не менш хоробро, і відбили тіло свого командира, з яким вони і прискакали до короля, який, побачивши тіло брата, зовсім забув про візантійців.
Гібамунду пощастило ще менше. Його загін натрапив на гунських союзників Імперії, яких до того часу знудив сумний пейзаж Магрибу. Побачивши нарешті ворога, гуни безстрашно атакували вандальські ряди і гналися за ними до тих пір, поки не згинув останній вандал.

Що до Велізарія та його стратигів, то вони про сутички з братом і племінником короля вандалів, до пори не знали нічого. Коли ромейське воїнство досягло старої поштової станції Ad Decimum та укріпилось, між офіцерами вкотре розгорілась суперечка. Цього разу – про плани майбутніх битв. Причому офіцери так захопились в своїх суперечках, що ледь не прогавили підхід сил ворога. Слово передаю Прокопію Кесарійському:

“Думки архонтів розділились. Одні хотіли йти на наступаючих ворогів, інші говорили, що для цього у них недостатньо сил. Поки вони сперечались між собою, варвари, очолені самим Гелімером, наближались до них; вони прямували дорогою, яка була між тією, по якій йшов Велізарій, і тією, по якій йшли массагети, відразу з Гібамундом. Оскільки місцевість по ту й іншу сторону дороги була горбистою, вони не могли бачити ні поразки Гібамунда, ні укріплення стану Велізарія, ні тим паче дороги, по якій йшли сили Велізарія. Коли вандали і римські федерати опинились близько один від одного, то обидва війська охопило почуття суперництва, хто з них швидше займе найвищий з пагорбів, що були біля них. Найвищий з них здавався зручним для розташування, і ті, й інші вважали кращим вступити в бій з ворогом звідси. Випередивши римлян, вандали захопили пагорб, відтіснили ворогів і, отримавши перевагу, змусили їх тікати. Відступаючи, римляни досягли містечка в семи стадіях від Децима, де знаходився списоносець Велізарія, Уліаріс, з вісьмома сотнями скутатів. Всі думали, що загін Уліаріса, зустрівши їх, піде з ними на вандалів; однак, з’єднавшись, і ті, й інші, попри очікування, щосили кинулись бігти і стрімко повернулись до Велізарія. Тут я не можу сказати, що сталось із Гелімером, чому він, маючи в руках перемогу, сам добровільно віддав її ворогу…”

Щодо Велізарія, то незважаючи на емоції, які напевно охоплювали полководця в такий складний момент, він залишався тверезомислячою людиною. Він наказав заночувати недалеко від місця перемоги, аби не зайняти пустуючий Карфаген вночі та не давати приводу своїм солдатам зробити щось зайве, як це зазвичай буває при взятті ворожих міст. Варто нагадати, що завдання порозумітись з місцевими у Велізарія стояло на другому місці після потреби ліквідувади вандальське панування в регіоні. І треба сказати, на цей раз воїни не підвели свого командира. Наступного ранку, 14 вересня 533 р. візантійці увійшли в Карфаген, зустрівши радісних містян. Увійшов в міську гавань і флот, який вірно супроводжував сухопутні сили Імперії. Воїни розійшлись по своїх постах, не порушивши мирного життя в місті, а Велізарій увійшов прямо до палацу, де сів на трон Гелімера і почав їсти страви, заготовлені для переможного бенкету в честь переможного вандальського воїнства і які, в умовах втечі короля і армії, ніхто не встиг прибрати зі столів.

Однак, незважаючи на велику поразку, Гелімер був все ще живий, а під його началом залишалось немало воїнів. Події при Децимі не означали кінця війни. Навпаки, зібрані в Нумідії війська цілком були здатні завдати поразки ромеям.

Наступала вирішальна фаза вандальської війни.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
2. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
3. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
6. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 9 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
7. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
8. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
9. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
10. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
11. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 9 вересня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
12. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 9 вересня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
13. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.