Протягом опрацювання досліджень, присвячених діяльності візантійців у Італії, натрапив на одну специфічну поезію, авторства дуже недружелюбної (тому й анонімної) до ромеїв людини. Основною його темою, крім гонінь на Другий Рим, є згадка вояжу імператора Константа ІІ до Вічного міста в 663 р.

Датування цього вірша визначити проблематично, однак напевне ми можемо говорити про другу половину VII – початок VIII ст., коли Візантія все ще мала серед своїх володінь Равеннський екзархат, до якого і входив Рим. Все було би добре, але не так багато людей зберігали пам’ять про колишню велич міста. Повернений ромеями в імперське лоно дай Боже, ще за Юстиніана Великого, Рим майже не цікавив володарів далекого Константинополя. А якщо й цікавив, то таким чином, що краще би не цікавив взагалі ніколи. Закінчуючи наш втуп, підкреслимо, що протягом нашого останнього циклу, присвяченого Равеннському екзархату, ми доносили серед тез одне наріжне твердження – єдине, що не давало Риму перетворитись у провінцію (як ті ж Афіни), це наявність Папи Римського. Але й наявність понтифіка римлян не завжди рятувала від своїх братів зі Сходу.

Щодо авторства, то особа, яка написала памфлет з тих чи інших причин, вирішила залишитись анонімною. По контексту помітно, що це зроблено не тільки з особистих причин – цілком можливо, автор хотів представити збірний образ ображеного та приниженого римлянина, який знесилено спостерігає, як корумпована імперська адміністрація розкрадає залишки римських багатств, і як влада місцева не може цьому протистояти. Як повсюдно панує моральний розклад. Як повільно гниє заживо та помирає в муках Рим.

Повний текст памфлету:

Колись ти був заснований благородними мужами,
А нині – під рабами: на жаль, Рим, ти гинеш!
Давно тебе покинули твої царі,
І грекам перейшли ім’я та слава твої,
Нікого з благородних при житті в тебе вже нема.
Містяни твої на полях пеласгів.
Чернь, зібрана з віддалених країв землі,
Раби рабів – нині твої пани!
Константинополь зветься Новим Римом,
У тебе ж, Риме Давній, руйнуються і звичаї, і мури.
Ось, що в старовинному вірші передрік тобі віщун:
“Рим, одного разу покине Амур!”
Коли б не рятували тебе заслуги Петра і Павла,
Давно б вже, Рим, нікчемним ти би став.
Відданий під ярмо порочним і мерзенним виродкам
Ти, який колись сяяв своєю доблестю славною.
Зникла твоя імперія, – лише гординя лишилась із тобою.
Жага наживи тобою опанувала цілком.
Хіба не вказано Господом: “Гріх великий
Творить раб своєї жадібності, в душі поклоняючись ідолам”?
Жорстоко катували святих за життя,
Мертвими частинами їх ти тепер торгуєш.
Але доки грунт поглинатиме кістки й жили,
Чи зможеш ти продавати підроблені їх останки?

Звернімо увагу на перші строфи (Прим.авт.: не є літературним критиком, та памфлет оцінюватимемо як джерело):

“Колись ти був заснований благородними мужами,
А нині – під рабами: на жаль, Рим, ти гинеш!
Давно тебе покинули твої царі,
І грекам перейшли ім’я та слава твої,
Нікого з благородних при житті в тебе вже нема.“

Як бачимо, з перших же рядків автор пише про незаздрісну долю міста. Вчорашні дикуни володіють Римом, й нема на те спасіння. Та ж частина Імперії, яка все ще зберігається, взагалі говорить по-грецьки (Прим.авт.: чіпляючись за це, можемо казати що мова йде як мінімум про початок VII ст.). Для автора, гордого римлянина, сповненого презирством до варварів та рабів, такий стан справ як мінімум образливий. Разом з тим, процес применшення ролі Риму почався за декілька століть до написання памфлету. Більшість пізньоримських, західних і тим паче візантійських імператорів були у Вічному Місті або проїздом, або взагалі не були.

Тим не менш, один східний імператор якось приїхав у Рим, і залишив по собі таку пам’ять, що цілком можливо, й надихнув автора написати ці рядки, повні відчаю та неприязні до ромейської адміністрації.

В липні 663 р. імператор Констант ІІ вступив до Риму, де його зустрів Папа Римський Віталій з процесією з кліру та містян. Для напівзруйнованого міста це направду було епохальною подією, оскільки востаннє римський імператор відвідував колишню столицю близько двох століть тому (можливо, це був Гліцерій, імператор в 473-474 рр.). Однак часи зараз настали інші. Обшарпане та зпустіле місто годилось хіба для подальших грабунків, і такої ж думки, нажаль, був і базилевс. Після двотижневого перебування Констант покинув Рим, паралельно розпорядившись вивезти з міста всі бронзові статуї та бронзову черепицю з Пантеона. Він би з привеликим задоволенням обібрав би й римські церкви, але вирішив не злити вже містян надто сильно. Після того, вся бронза морем відправилась в Константинополь, а сам імператор відбув на Сицилію.

“Містяни твої на полях пеласгів.
Чернь, зібрана з віддалених країв землі,“

В Італії доби Раннього Середньовіччя греків звали пеласгами, як зрештою і в Античність. Не зовсім зрозуміло, для чого італійським мислителям прийшло на думку називати візантійців в честь населення Пелопоннесу. Хіба, цим терміном автор підкреслив ворожість та чужорідність ромейських аристократів та військових.

Щодо “черні”, автор натякає на поліетнічний склад (вірніше, міжетнічну юрбу), візантійських військ та чиновників. В Італії, очевидно, не забули Нарсеса, у війську якого бились герули, гепіди, лангобарди, гунни й навіть перси-ренегати. Із VI ст. пройшло понад сотню років, але мовний вінегрет нікуди не дівся.

“Раби рабів – нині твої пани!“

Цей рядок очевидно адресований Папі Римському, оскільки тут дуже буквально обігрується один з титулів понтифіка – “Слуга слуг” або ж “Servus Servorum” латиною. Чому автор вороже налаштований до понтифіків? Вони були, напевне, єдиними представниками влади, яких турбували римляни, враховуючи інертність імперської адміністрації та загрозу вторгнення лангобардів. Немало Пап виступали і проти номінальних сюзеренів з Другого Риму. Пояснити, ці придирки до ієрархів, нажаль, не можу, й будемо тицяти пальцем в небо. Так, можливий адресат поезії – Папа Віталій (?-672 рр.), сучасник імператорів Константа ІІ та його сина (на момент нашої оповіді – співправителя) Констянтина IV, з якими у понтифіка склались теплі відносини. Власне, Віталій тому й не зробив абсолютно нічого, аби запобігти розграбуванню Рима Константом. Ну а оскільки візантійська влада, яку уособлює імператор – злий ворог автора, то й Папа, що підтримує його, перетворюється на слугу цього ворога.

“Константинополь зветься Новим Римом,
У тебе ж, Риме Давній, руйнуються і звичаї, і мури”.

Автор в цих рядках видає два свідчення про себе:

1. Знання історії та топоніміки, бо Константинополь тоді й справді називався Новим Римом.
2. Назва “Новий Рим” так і не прижилась, а столицю на Босфорі називали то Константинополем, то просто Містом, то Візантієм на честь античного поліса, на місці якого й постала перлина Східної Римської імперії.

Однак щодо Давнього Риму автор видає гірку правду – місто поволі руйнувалось. Рим втратив немало містян та збіднів.

“Ось, що в старовинному вірші передрік тобі віщун:
“Рим, одного разу покине Амур!”“

Для розуміння цього треба знати про одне повір’я, яке лякало римлян (Сідоній Аполлінарій приписував ці слова Сатані) – воно описувалось однією фразою, що в оригіналі є паліндромом: “Roma tibi subito motibus ibit Amor”. Ще один аргумент в бік того, що автор памфлету – людина освічена, й чого доброго, є нащадком старої римської аристократії, частково до того часу виродженої, частково – перебитої. Ну а якщо автор і справді нащадок патриціїв, то й не дивно, звідки в поезії стільки болі.

“Коли б не рятували тебе заслуги Петра і Павла,
Давно б вже, Рим, нікчемним ти би став”.

Тут – чиста правда, без художніх вишуканостей. Якби не фактор того, що Рим стараннями місцевих понтифіків став центром християснтва, то місто мало би вельми незаздрісну долю. Хоч вона і в час Равеннського екзархату зокрема була не найкращою, однак наявність Пап давала надію на якісні зміни. І справді – Рим знову постане, вже як духовна столиця західних християн.

“Жорстоко катували святих за життя,
Мертвими частинами їх ти тепер торгуєш.
Але доки грунт поглинатиме кістки й жили,
Чи зможеш ти продавати підроблені їх останки?“

Тут ми зустрічаємось з початками одного вельми непривабливого явища в Італії. У VII ст. що італійці, що лангобарди взяли модою розкривати ранньохристиянські катакомби, аби потім торгувати потривоженими мощами та іншими реліквіями. Подібне явище викликало різкий протест з боку Пап та інших представників духовенства, але процес тільки поширювався, бо попит на мощі святих і мучеників був дуже великий. Деякі спритні торговці прахом не цурались підсовувати покупцям мощі несправжні. Це згубне явище досягне свого розквіту на півострові до IX ст. А поки автор, мабуть, спостерігає тільки початки цього святотатства.

Підсумовуючи розбір, можна резюмувати, що автор був не тільки освіченим і щиро віруючим християнином, але досить хороброю людиною, як дозволив собі подібні вислови в бік візантійської влади в Римі. Можливо, побоюючись можливої розправи з боку ромеїв, автор поширював свою роботу анонімно серед римлян (Прим. авт.: римлян-автохтонів, аби не було тавтології), тому ми і не знаємо його ім’я. Згодом цей вірш став уособленням безсилої люті італійців, які тяжко переживали своє перебування під рукою Константинополя.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бородин О., Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь): (Барнаул: День, 1991): 366.
2. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
3. Бородин О., Византийская Италия в борьбе за независимость. Встречи с историей. Вып. 2. (Москва, 1988): 16-24.
4. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
5. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
6. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
7. Диль Ш. История Византийской империи. (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
8. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 20 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
9. Жельвис В., Поле брани. Сквернословие как социальная проблема (Москва: Ладомир, 1997): 330.
10. Задворный В.Сочинения Римских понтификов эпохи поздней Античности и раннего Средневековья (I—IX вв.). (Москва: Издательство францисканцев, 2011): 480.
11. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила, и сына его, Феофилакта [Електронний режим доступу]: https://www.history.vuzlib.su/book_o054_page_4.html?fbclid=IwAR35BB_sv7rcPnu6YHzIcnGOnME7so6dmLm9qbqlsV7l-UXXV-eN-LlSRLY
12. Лозинский С., История папства. (Москва: Политиздат, 1986): 382.
13. Митин А., Тот, кто первым обругал соперника, заложил основы современной цивилизации. Бизнес, менеджмент и право. (Москва: 2009, № 3(20): 29-34.
14. Фрейберг Л. (отв. ред.), Памятники византийской литературы IX-XIV веков, (Москва: Наука, 1969): 480.