Чому “Моя честь зветься вірність” – не девіз ранньосередньовічного феодала?

Перш ніж говорити про фактори формування територіальних князівств Французького королівства IX – XI ст., слід коротко пояснити, що таке територіальне князівство, тим більше що науковий термін «територіальні князівства», principautés territoriales, практично відсутній в нашій історіографії.

Територіальні князівства – це найбільші ф’єфи (або, якщо хочете, феоди на південно-французький манер, більш звичний для радянської і пострадянської історіографії), власники яких – безпосередні васали короля Франції. Це – сукупна назва для найбільших графств і герцогств. Ф’єфи утворилися в IX ст., а в XI ст. досягли такого ступеня автономії, що їх взаємини з королівською владою стали радше відносинами союзників чи ворогів, ніж підданства (не забуваємо про метаморфози Нормандії). Для кращого розуміння, можемо рахувати що “територіальні князівства” Франції, це такі собі “удільні князвства”, за зразком тодішньої Київської держави. Тільки на уламках Каролінзької імперії сиділи не завжди представники правлячої династії.

Аби не заглиблюватися в проблеми феодалізму, його наявності або відсутності, розглянемо механізм формування територіальних князівств у Французькому королівстві на політичному рівні.

Цей процес почався ще за часів перших Каролінгів. Початково графи були представниками королівської влади на місцях. Їх юрисдикція зазвичай територіально відповідала діоцезу, тобто області з римським містом в центрі (за утворення таких дякуємо Діоклетіану, який тоді з капустою не познайомився, а також Феодосію Великому). Діоцез по цьому місту і називався, й ділився на провінції. Графи були чиновниками адміністративного, фіскального та домініального управління, суддями і воєначальниками королівських військ в графстві. Вони призначались і змінювались монархом.

Механіка цього, здавалось би, простого та зрозумілого процесу змінювалась під впливом двох факторів:

1. Суперництва між онуками Карла Великого. Воно змусило каролінгзьких королів купувати вірність своїх слуг за вищою ціною, й відголосок цього ми побачимо в ході війни, що завершиться уладенням договору в Вердені у 843 р.
2. Потреби в сильній місцевій владі, здатній оперативно реагувати на питання, що перед нею стояли: військову загрозу з боку норманів, сарацинів і, в меншій мірі для Франції, мадярів. Намісники самі брали ініціативу в свої руки, і вже з цих позицій виставляли на торги свою вірність королю.

У 843 р. на Королівській асамблеї західнофранкський монарх Карл Лисий змушений був гарантувати своїм графам дотримання їх привілеїв. Він тепер не мав можливості позбавити графів їх функцій разом з територією, на якій вони здійснювалися, земельних володінь і податкових надходжень, доходами від яких вимірювалася їх служба. Це ще не значило, що графство – спадкове володіння, але воно вже стало особистою власністю графа.

У липні 877 р. на асамблеї в Кьєрзі король зробив ще один крок в тому ж напрямку. Карл Лисий збирався в похід в Італію, от тільки його графам це не було потрібним. Монарх не міг виправдати похід метою захисту королівства, тому прийшлось імпровізувати. В результаті, Карл Лисий дав обіцянку, що сини тих, хто загинуть в поході, отримають їх графства. Це рішення, яке не грунтувалось на праві спадкування, відкривало шлях до придбання державних посад для передачі їх спадкоємцям.

Паралельно йшов процес васалізації. Ще Карл Великий для покращення вірності своїх намісників, зобов’язав їх приносити йому васальний оммаж. За його слабших (і морально, і політично) наступників графства стали розмінною монетою оммажів та випливаючої з того вірності. Так, з’явилося те, що тоді називалося бенефіцієм, а пізніше назвуть ф’єфом. Власники цих бенефіціїв не забарилися переплутати здійснення державної влади на місцях із прерогативами, з нею пов’язаними. Їх влада, багато в чому заснована на узурпації, полегшувалась тим, що в їх жилах текла каролінзька кров, ну а як не текла, то стверджувати це теж можна – голову тобі ж не знесуть, франки он, самі між собою воюють. Однак ця узурпація була не стільки переворотом, скільки відображенням еволюції влади, подарованої королем. Герцоги і графи здійснювали від свого імені функції центральної влади, які їм делегувались. Вони також примушували інших королівських васалів вступати з ними у васальні відносини. Вони збирали податки, торгові мита, здійснювали правосуддя від свого імені, закликали своїх людей до свого війська. Узурпація державної влади природним чином приводила до політичної автономії.

Однак фактично існуючи самі по собі і вважаючи себе “князями” (ну або на римську манорію, princeps), графи не забували, що над ними є король, і васали вони чи ні, вони – його слуги. Завдяки цьому вже королі з династії Капетингів будуть сприйматися як сюзерени суспільства, заснованого на оммажі. Однак, незважаючи на ослаблення королівської влади, ще не до кінця було забуто, що верховна влада по природі своїй не договірна.
Утворенню територіальних князівств сприяли ще декілька чинників:

1. Поверхневий характер єдності Каролінзької імперії. Так, за Піпіна Короткого й Карла Великого, а ще більше при їх наступниках, з’являються ознаки прагнення до незалежності, пов’язані з географічної та історичною спадщиною. Ця тенденція ще більше посилиться після розділу імперії по Верденському договору 843 р. Панування франків, всупереч офіційним хроністам, не скрізь приймається благодушно. В Аквітанії, Лангедоку, Саксонії франк – чужинець. Те, що графи призначаються із середовища франків, не тільки свідчення панування тих франків, а й слабкості франків серед аквітанців чи саксів (Відукінд, знаючи це, певно б усміхався з неба). Загалом, маємо картину того, що перші графи кровно пов’язані з Каролінгами, але, стверджуючись на місцях, ці нові династії природним чином починають висловлювати регіональні інтереси і прагнення до автономії.

2. Економічні структури сприяють відцентровим силам. Іншими словами, всі проблеми від безпеки до доходів населення і вельмож стають локальними.
3. Особистісний фактор – посередність багатьох каролінзьких королів, що, природно, грає на руку іншим родам, перш за все, Робертинам – майбутнім Капетингам.

Ці процеси зрештою і зробили графів господарями своєї політики. Із середини IX ст. злиття графств стало звичайним явищем. Механізми розширення графств зрозумілі: купівля земель, політичні шлюби, переговори, груба сила. Так, на місці графств, обмежених територією навколо римського міста, утворились територіальні князівства, що складались із кількох графств. З кінця IX ст. Французьке королівство стало країною князівств.

Територіальне розширення супроводжувалося інтеграцією: як ти граф одного князівства, то чого поганого в тому, аби одружитись на жінці з приданим? Чого поганого в тому, аби вбити свого далекого родича, якому твій батько теж дав наділ? Піти на брата? Деякі з цих перших могутніх феодалів зберегли титул графа. Інші взяли титули герцогів. Раніше титул герцогів носили вожді підлеглих франкам, але чужих для них племен, або графи, які управляли регіонами, де в силу проблем з обороною військове командування перевершувало рівень звичайного графства.

Для прикладу територіальної експансії: Герцог Бургундії анексував в кінці IX і на початку X ст. графства Шалон, Труа, Діжон, Тоннер, а потім графства Отен, Осер і Санс. Маркіз Готії, граф Тулузи, захопив у X ст. нижній Лангедок, а також Альбіжуа, Руерг і Керсі, а в 1125 р. Прованський маркізат.

Що відбувалося на нижчому рівні? В багатьох регіонах віконти, тобто представники графа і хранителі королівських замків, які стали замками графа або герцога, до XI ст. відводили графу або герцогу ту ж роль, яку останні відводили королю. Вони шукали собі знатних предків. Вони, не вагаючись, називали себе сеньйорами своїх замків. Однак, оскільки їх можливості були обмеженими, віконти не досягнуть політичної незалежності. Відцентровий рух на цьому зупинився, і претензії не призвели до розпаду князівств. Претензії дрібних феодалів були стримані владою герцога або графа. Особливо це відчувалося в герцогстві Нормандія чи Анжу.

Таким чином, бачимо, як за кілька десятиліть монархічна і централізована система поступилася місцем територіальним князівствам, краще пристосованим до можливостей управління. Система територіальних князівств виявилася довговічною. Територіальні князівства залишалися основним елементом політичної карти до кінця XIII ст. і основною адміністративною структурою Французького королівства до кінця XV ст. Вони були політичною структурою, найбільш пристосованою до матеріальних умов соціального життя, до стихійної економіки і до кон’юнктурної потреби епохи.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бартелеми Д. Рыцарство. От древней Германии до Франции XII века, (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 584.
2. Блок М. Феодальное общество, (Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 2003): 504.
3. Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны дАрк. 987—1460, (Москва: Международные отношения, 2001): 416.
4. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
5. Мартен Э., Менан Ф., Мердиньяк Б., Шовен М. Капетинги история династии (987 – 1328),(Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 688.
6. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.
7. Гвиберт Ножанский. Памятники средневековой латинской литературы X—XII вв. (Москва: Наука, 1972): 563.
8. Гугон из Флери. Деяния современных королей франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Hugo_Floriacensis/frametext1.htm
9. Зальцбургские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Juv_Salz_II/ann_salisburgenses.phtml?id=7387
10. Малые анналы Святого Германа. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Ann_S_Germani_min/text.phtml?id=4005
11. Флодоард. Анналы.Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 15 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Flodoard/cont.phtml?id=6697