Облога Львова, що тривала три тижні з 6 по 26 жовтня (за н. ст.), є чи не центральною подією в Західному поході Богдана Хмельницького 1648 р. Хоч місто й не було здобуте, але про втрати, яких воно зазнало (велика частка вини в цьому полягала й не зовсім на «козацько-татарських полчищах», а на магістраті міста й реґіментарях коронного війська), говорили й століття згодом. Львів був одним з найбільших міст регіону й, за підрахунками дослідників, на сер. XVII ст. нараховував 25 – 30 тис. мешканців, які володіли бл. 400 будинками в середмісті та біля 1500 – на двох Краківському  й Галицькому передмістях (одне з яких майже повністю було заселеним євреями).

Уже, коли до Львова надійшли перші звістки про повстання Б. Хмельницького, в місті було здійснено певні приготування, зокрема, було доручено оглянути стан артилерії, почали закуповувати збіжжя (одним з наглядачів хлібних комор було призначено райцю та відомого історика міста Бартоломея Зіморовича). Небезпеку у Львові відчули відразу ж по перших козацьких перемогах. Так, до міста з’їжджалися безпосередні очевидці початків Хмельниччини –

«повернулися недобитки з великого табору».

З перших місяців заворушень, місто відчуло весь тягар війни, оскільки в околицях Львова на постоях, і частково за його кошти, збиралися коронні війська. Уже наприкінці травня

«у Львові виявилася велика зрада від Русі … На що вже Львів, котрий не відчуває нестачі в силах для своєї оборони, але і його залишають люди багатші, побоюючись зради».

У травні – червні в місті було «спіймано на-гарячому» кількох русинів, що співпрацювали з Хмельницьким. До Львова й інших судових міст звозили, катували й страчували впійманих «шпигунів».

Серед «підозрюваних» опинився і львівський православний єпископ Арсеній Желиборський через листа, в якому козаки просили його, «zebyimnakupiełołowu, sabel, prochu y inichpotrzebwoiennych», але після виклику його до магістрату, не стали з ним розправлятися, щоб не було «buntuabotumultuiakiego w miesczye».

На початок вересня відомо (з певними застереженнями до джерела) про бажання Хмельницького «трактувати про мир з п. Кисілем у Львові». Претензії гетьмана просуватися далі, через р. Случ підтверджує й послання папського нунція. Хоч реґіментарі готувалися дати відсіч та збирали військо поблизу Старокостянтинова, але й вони передбачали ймовірність західного походу, зокрема коронний підчаший Миколай Остророг, листом просив свою доньку якнайшвидше покинути Львів через небезпеку.

Після Пилявців, подолавши за півтори доби майже 300 км, до Львова поодинці, чи невеликими загонами стягувалися шляхтичі (усього бл. 18 тисяч, більшість лише пройшла через місто, прямуючи далі на захід). Як зазначав львівський писар Самійло Кушевич: «Страх і велика тривога впали на всіх горожан, не сила їх описати і висловити …». Багато людей кинулося втікати з міста, серед них і Б. Зіморович (який, втім, згодом у своїх працях все описував з чужих слів так, наче сам був очевидцем). Припускають, що зі Львова могла втекти навіть третина всіх міщан, тому уже після облоги, на засіданні магістрату було вирішено, щоб у майбутньому, при військовій загрозі, львів’яни не мали права покидати міські мури, особливо, якщо вони є представниками влади.

28 вересня 1648 р. у костелі францисканців відбулася нарада, яка обрала керівником оборони міста руського воєводу Ярему Вишневецького (М. Остророг став його заступником), який «клятвено обіцяв боронити місто Львів, як власність Речі Посполитої», за умови, що отримає цілковите сприяння й кошти від міщан. Було створено спеціальну комісію, яка мала простежити, щоб:

1) кожний мешканець міста «вніс контрибуцію» в товарах відповідно до свого майна,
2) всі міщани мали віддати готівку та коштовності,
3) храми різних віросповідань мали здати всі срібні та золоті прикраси.

Траплялись і випадки експропріації міщанського майна. За різними оцінками безпосередньо в готівці вдалося зібрати бл. 1 млн. зл., а також значно більшу суму в коштовностях. Було укладено відповідні постанови, що згодом Річ Посполита те все поверне, але зібрані кошти фактично, що ніколи й не були повернуті місту.

Я. Вишневецький розсилав універсали до шляхти що знаходилась поблизу Львова стати до війська за високу платню, водночас погрожуючи судовими розправами тим, хто не прибуде. Також зверталися листами з проханням про допомогу до великого гетьмана литовського, але з огляду на швидке просування на захід Хмельницького, вже говорилось про збір литовських військ під Любліном. Зрештою вдалося зібрати 4378 вояків, але і їм не було виплачено обіцяного. Вишневецький періодично висилав зі Львова на схід розвідувальні експедиції: 4 жовтня було виявлено татар поблизу с. Миклашів (бл. 15 км від Львова), а на наступний день вони уже підійшли до міста, й спалили приміське село Брюховичі. У цей час Вишневецький з зібраними військами відступив на захід, а про свій відхід й близьку загрозу повідомляв уже з Яворова. Відступ Я. Вишневецького й фактично здачу Львова ворогу теж аргументували різними чинниками. Можливо, що керувався насамперед бажанням відступити на етнічно польські землі. Втім, головна заслуга таких його дій – виграш часу, що дозволило зміцнити Замостя.

Місто опинилося в ще більш критичній ситуації. Вишневецький призначив керівником оборони генерала коронної артилерії з великим досвідом, здобутим у боях Тридцятилітньої війни К. Арцішевського, але той відмовився й став радником при бургомістрі М. Ґрозваєру. Тому зрозуміло, що ще недавній ентузіазм львів’ян згас, коли оборонців значно поменшало. Усього в місті було 50 драгунів ротмістра Ціхоцького, якого перестрів по дорозі Вишневецький й відправив до міста, невеликий загін з 124 жовнірів, гарнізон Високого замку з 52 осіб під командуванням бургграфа Я. Братковського, а також бл. 1500 міщан, які могли тримати зброю. Окрім цього, в місті чи поблизу нього було бл. тисячі шляхтичів, що не виїхали разом з реґіментарями та єврейська громада, якій райці вручили 200 рушниць (цікаво, що через 14 років з євреїв вимагатимуть платню за них): так єврейськими стрільцями обсадили чималу частину міського муру та вежу Корнякта на вулиці Руській, не довіряючи русинам, що там мешкали. Варто наголосити й на тому, що в час приготувань (і в період самої облоги) в місті через звинувачення у зв’язках з козацтвом фактично здійснювалися погроми русинів, хоча й магістрат отримав запевнення старших української громади, що ті «не думають ні про який підступ»(в час облоги все ж певна кількість передміщан вимушено або ж добровільно перейде до Хмельницького і їх підозрюватимуть в диверсіях).

Упродовж 6 – 9 жовтня «tatarowie z kozakijakogęstachmura» оточили місто тісним кільцем. На час блокади штаб-квартира Б. Хмельницького розташовувалася на Личаківському передмісті. Гетьман одразу надав накази своїм полковникам зайняти стратегічні позиції. Полк М. Кривоноса розташувався з північної сторони від міста за Високим замком, полк П. Головацького – на півдні, на території Цитаделі. Загони татар отаборилися на полях поблизу приміських сіл Скнилова, Рясне і Зимної Води.

Жителі передмість опинилися беззахисними перед ворогом: більшість з них ринула до самого міста, частина змушена була ховатися у підміських храмах і монастирях (кармелітів, бернардинів, св. Марії Магдалини, церкві св. Юрія тощо), чи втекти до Високого Замку. Війська Хмельницького (можливо, що без його наказу, а самовільно) почали займати передмістя, але великого плюндрування не відбулося, а С. Томашівський і взагалі порівнює поведінку нападників з недавніми стаціями коронного війська. Побачивши, що таким способом ворог наближається все ближче до мурів міста магістрат вирішив спалити передміські території, що дозволило б також створити зони для обстрілу. Хоча про спалення передмість з метою безпеки говорили ще в середині літа(спалювали передмістя й у інших містах, зокрема в Сокалі), але з того часу не було здійснено жодних приготувань. Вогонь застав багатьох передміщан з їхнім майном, товаром у власних будинках й далеко не всі змогли врятуватися. Коли повністю «вогняна корона оточила місто», вітер став переносити полум’я і на міські дахи. Тому в місті вже дбали не так про оборону від Хмельницького, а про те, як убезпечитись від вогню. «Однак, у цьому допомогла нам ласка нашого добродія Господа Бога несподівано, який послав нам великий дощ, щедро окропивши всі дахи».

На сеймі наступного року спалення передмість ставилося у велику заслугу перед Річчю Посполитою. Король наголошував, що від обороноздатності Львова залежить становище всієї країни тому заборонив будівництво як кам’яних, так і дерев’яних будинків у передмістях. Так, передмістя – демографічна основа Львова за лічені дні 1648 р. перетворилися у попіл і згодом, так і не змогли відновитися до кінця існування Речі Посполитої.

Воєнні дії між сторонами фактично тривали лише до 15 жовтня й закінчилися зайняттям нападниками дещо пошкоджених вогнем підміських укріплень та Високого замку. Саме здобуття останнього стало переломним моментом облоги: в місті добре розуміли, що він приречений, з самого початку, але ще сподівалися на допомогу коронних військ. Через пожежу, на початок штурму М. Кривоносом фортеці, у ній перебувало бл. 3 тис. осіб, більшість з них та частина гарнізону на чолі з бурграфом зуміли відійти до міста. Львів’яни повідомляли про велику (незалежно від віросповідання) різанину, яка трапилася в замку, чи на території захоплених приміських храмів (як-от, церкви св. Юра), на чому часто пізніше наголошували в історіографії. Але сумнівно, щоб накази про здійснення вандалізму виходили від гетьмана, адже простежується небажання Хмельницького штурмувати місто: відомо про накази охорони від руйнування труб водогону, що вели в місто, чи, щоб не плюндрували приміські території тощо.

Вагоме місце в облозі займають переговори, які розпочалися з ініціативи Хмельницького 11 жовтня з обміну листами (а першого листа гетьман надіслав міщанам ще до блокади). У час перемовин облога фактично стала «фамільярною, й набула ознак ярмарку». Як це згодом окреслив Б. Зіморович:

«Nakoniecskorotrąbypokójwykrzyknęły,
Handlowaćoblężeńcy z kozakamijęli.
Ciimbydła, legumindodawali, jarzyn,
(Że i jeńcówprzywodziłnaokupTatarzyn),
A mieszczanieichzatotodymemtoparą
Częstowali, — gorzałką i tabakąszarą. … ».

Першою вимогою до обложених була видача реґіментарів коронного війська, а оскільки їх в місті не було, то умовою зняття облоги стала сплата контрибуції у розмірі 200 тис. дукатів (1 дукат – бл. 6 злотих). Суму останньої з огляду на пусту через Вишневецького скарбницю магістрат намагався значно зменшити й відрядив послів з такою метою, серед яких був і вчитель Хмельницького з єзуїтського колегіуму А. Мокрський. Як зауважив Л. Кубаля, таке затягування часу дозволило міщанам сховали кошти, що в них ще залишалися. Щоб побачити «злиденність» міста на запрошення райців з козацько-татарської сторони було відряджено послів. Чимало коштів було використано на подарунки для послів. Для них організували велике частування. Окремо дарунки надіслали й гетьману. Такий підкуп призвів до того, що реальна платня наближено й відповідала вимогам(хоча в різних джерелах сума відрізнялася), але здебільшого була видана у вигляді товарів. Королівська комісія 1656 р. утворена для підрахунку втрат міської скарбниці під час облоги 1648 р. вказала суму біля 500 тис. зл., але до неї могли включити й інші витрати міста за цілий рік.

За популярною оповіддю місто від Хмельницького й Тугай-бея врятував святий Ян з Дуклі, в честь якого поруч з монастирем бернардинів було встановлено пам’ятний дерев’яний стовп (у XVIIIст. – замінений на кам’яну колону) з фігурою святого на верхівці. У 1950 р. скульптура святого була знята та ймовірно вивезена, а колона була суттєво пошкоджена. Замість скульптури на вершечку колони помістили барокову вазу.

Важливо, що в цей час відбулась зустріч української громади Львова з козацькою стороною. Налагодилися й контакти з Львівським Успенським Ставропігійним братством (яке кілька разів відвідував особистий духівник гетьмана), вони обмінялися книгами, а окремі з них приєдналися до Хмельницького. М. Гунашевський, автор Львівського літопису, у якому засуджує криваві моменти облоги, уже восени 1649 р. перейшов на службу в канцелярію Війська Запорізького. Завдяки посередництву єпископа А. Желиборського у грудні 1648 р. львівській Успенській церкві повернули частину майна, що та під тиском магістрату змушена була віддати в якості викупу з облоги.

24 жовтня від міста почали відходити козацькі війська, але воно ще довго не могло оговтатися від потрясінь:

«nietylko człowieka, ale y ptaka niewida cprzy Lwowie … ».

С. Кушевич зазначав:

«zeiuz kilkanie dziel, iakopiwanie piie, samym winem bawiącsie, ktorego, Pan Bogwie, iako nam długosta wacbedzie …».

Ще на кілька днів у Львові залишалося кілька козацьких старшин разом з Захарієм Хмельницьким, які мали простежити, щоб відступаючі війська не чинили шкоди місту. До того ж, було створено реєстр тих, кого львів’яни викупляли в татар, а З. Хмельницький видавав їм спеціальні посвідчення, щоб їх знову не схопили в полон.

Облога Львова стала своєрідним символом на тривалий час, зокрема, уже наступного року на сеймі просили надати привілеї й налагодити укріплення в місті Львові.

Складно визначити кількість прямих воєнних втрат Львова на час облоги, бо більшість гинула від інших причин: «niedopusczazal pisac, cotego u naspoginełotoodognia, toodglodu y zimna, y poddzisdzienginiepoulicach, porynku, pocmentarzach, miedzykramami y poinnychmieyscach». У цей же час в місто проникає чума (ймовірно з козацьким військом) і саме жертвами останної стало чимало міщан. Кількість мешканців Львова зменшилася вдвічі (міграції, втрати на час війни тощо), зокрема, 1662 р. кількість населення Львова орієнтовно становила тільки 12 – 13 тис. осіб.

Список використаних джерел та літератури:

1. ЦДІАЛ України. Ф.52. Оп. 1. Спр. 814. Арк. 51 – 52, 76, 101
2. ЦДІАЛ України. Ф. 5.Оп. 1. Спр. 141. Арк. 748.
3. Бевзо О. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження / Відп. ред. Ф. Я. Шевченко. АН УРСР. Інститут історії. 2-е вид. Київ: Наукова думка, 1971. С. 99 – 124.
4. Ґолінський М. Silvarerum: (1648–1665) [= Архів ранньомодерної Української держави, т. 3(Серія: Джерела з історії Центрально-Східної Європи XVII–XVIII століть)] / Упоряд. О. Заяць, Я.Федорук. Київ, 2019. Ч. І: (1648–1649). LXVI+446 с.
5. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. Т. 1: (1648–1649 рр.) / Упорядн. о. Ю. Мицик та ін. НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Канадський інститут українських студій (Едмонтон). Київ, 2012. 680 с.
6. Жерела до історії України-Руси / Археографічна комісія наукового товариства імені Шевченка; уклад. С. Т. Томашівський. Львів: У друкарні наукового товариства імені Шевченка, Т. 4 Матеріяли до історії Галичини. Т. 1: Акти з р. 1648-1649. 1898. 450 с.
7. Кушевич С. Листи зі Львова [пер. з пол. та уклав І. Сварник]: Жовтень, 1980. № 3. С. 99 – 106. ;Жовтень, 1980. № 4. С. 117 – 127.
8. JakubaMichałowskiegoksięgapamiętnicza / Wyd. AntoniZygmuntHelcel. Kraków, 1864.XLVIII, 856 s.
9. Висотін М. Втрати мирного населення Волині від епідемічних захворювань у роки Хмельниччини (за матеріалами Волинського воєводства) // Українознавство. 2017. № 4. С. 109 – 125.
10. Гіпіч В. Юзеф Бартоломій Зіморович. Життя та світогляд львівського міщанина XVII століття // Київська старовина. 2012. № 4. С. 101 – 106.
11. Ісаєвич Я. Зв`язки братств із запорізьким козацтвом у XVII ст. // Україна давня і нова. Народ релігія культура. Львів. 1996. С. 105 – 114.
12. Капраль М. Національні громади Львова XVI-XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Львів: ЛНУ ім. І. Франка, Львівське відділення Ін-ту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2003. 440 с.
13. Козицький А. Leopolismilitans. Нариси військової історії Львова XIII – XVIII ст. Львів: Апріорі. 368 с.
14. Компан О. Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648–1654 рр. Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. 112 с.
15. Копилов Д. Облога Львівського Високого замку козацькими військами у 1648 році // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: Історія, економіка, філософія. 2018. Вип. 23. С. 116 – 121.
16. Лозинський Р. Етнічний склад населення Львова (у контексті суспільного розвитку Галичини): монографія. Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2005. 355 с.
17. Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету. Львів: Вид-во УКУ, 2010. xxiv + 832 с.
18. Стефанович В. Две облоги Львова через Хмельницкого, 1648 и 1655 гг. // ЛитературныйсборникГалицко-Русскойматицы за 1869 г. Львов, 1869. С. 28 – 36.
19. Томашівський С. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.). Львів. 1914. 160 с.
20. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Б. Хмельницького і формування його політичної програми (1648 – серпень 1649 рр.). Львів, 1993. 72 с.
21. Франко І. Хмельнищина 1648–1649 років у сучасних (тогочасних) віршах. // Записки Наук. Тов. ім. Шевченка. Т. 23-24. Львів, 1898. С. 1 – 114.
22. Шеломенцев-Терський С., Білущак Т. Стан обороноздатності Львова у світлі архівних документів королівської канцелярії середини XIV–середини XVII ст. // Студії з архівної справи та документознавства  зб. наук. пр. Т. 21. Київ, 2013. С. 140 – 147.
23. Gliwa А. Najazdtatarsko-kozackinaRuśCzerwoną w 1648 r. Stratymaterialne i demograficznenaterenieziemiPrzemyskiej // RocznikPrzemyski t. XLV: 2009 z. 1 Historiawojskowosci. S. 3 – 121.
24. Kubala L. OblężenieLwowa w roku 1648 // Szkicehistoryczne. Seryapierwsza. Kraków: NakładG. Gebethnera I Spolki. 1896. S. 82 – 110.
25. KucharskiW. Rozbiciearmiikoronnej w działaniachwojennych 1648 r. // Studia z Dziejów Wojskowości. 2015, t. IV S. 57 – 99.
26. Wojnarski D. SzlachtaRusiCzerwonej a wydarzenianaUkrainie w latach 1648-1659. Lublin: WydziałHumanistyczny UMCS, 2000. 384 s.
27. Zubrzycki D. KronikamiastaLwowa. Lwow. 1844. 492 s.
28. Висотін М. Втрати мирного населення Волині від епідемічних захворювань у роки Хмельниччини (за матеріалами Волинського воєводства) // Українознавство. 2017. № 4. С. 112.