Історично монгольська армія і військове мистецтво наслідували давні традиції військової справи степових кочівників. За десятиліття безперервних завоювань стратегія була добре вивірена, а різні тактики пройшли ретельну перевірку на ефективність.

Для того, щоб створити численну і дієздатну, мобільну, дисципліновану і оснащену армію, призначену для проведення завойовницької зовнішньої політики, все в державі було максимально підпорядковане воєнізації народу і перетворенню країни на величезний військовий табір. Хлопчиків років з п’яти виховували як воїнів, навчаючи їх верховій їзді і стрільбі зі справжнього лука. У військо залучалося практично все доросле чоловіче населення. Часто монголи не перевищували свого супротивника за чисельністю, але вони були воїнами-професіоналами. Воєнізація монгольського суспільства поширювалася і на жінок, багато з яких стріляли з лука не гірше чоловіків.

Вища ланка монгольської армії було пов’язана родинними узами з верховним правителем. Керівні місця у війську в будь-якому завойовницькому поході розподілялися між синами, онуками, близькими або далекими родичами великого хана. Після підкорення кожної нової країни армія монголів чисельно збільшувалася, але ядро армії хана завжди було монгольським. Навколо правлячої меншості війська монголи вибудовували військову ієрархію з підкорених народів.

Управління монгольськими військами здійснювалося у виключно централізованому порядку. Усі монгольські племена були поділені на військово-адміністративні одиниці. За них відповідали нойони, які одержували ці одиниці разом з землями. Адміністративні одиниці називалися тисячами («мінган»), так як кожна одиниця повинна була виставляти в військо хана по тисячі кінних воїнів. Військово-адміністративні одиниці будувалися по десятковій системі. Тисячі поділялися на сотні («джегун»), сотні на десятки («арбан»). У свою чергу, тисячі об’єднувалася в «тьму» («тумен»), тумен складався з 10 мінганів [1]. Всі військові підрозділи монгольської армії, великі чи малі, були як одиницями обліку, так і частинами, які могли самостійно виконувати бойові завдання.

У війську завжди панувала сувора дисципліна. Зброя і військове спорядження воїна завжди повинно було знаходитися в повному порядку. За цим стежили спеціально приставлені до кожного підрозділу люди. Найменший непослух начальнику або відступ від встановлених правил служби карався смертю. За будь-яких обставин не можна було залишати в біді бойових товаришів і, тим більше, командирів. За боягузтво, грабежі (до отримання дозволу на них) і втечу з поля бою одного воїна смертю карався весь десяток, до якого цей воїн зараховувався [2]. Сміливість і відвага ж навпаки цінувалися високо і заохочувалися матеріальними нагородами і посадами.

Для монголів не існувало проблем з продовольством і житлом в похідних умовах. Якщо в поході закінчувався сухий пайок, а поблизу не було будь-яких населених пунктів для здобутку продовольства, їжею кіннотникам служило кінське м’ясо, а питвом – свіжа кінська кров. Більшість воїнів мали в своєму розпорядженні легкі намети і шкури баранів, на які вони лягали на привалі і якими накривалися. Переносні житла, що перевозяться в обозі, можна було швидко поставити і так само швидко розібрати.

Крім зброї та обладунку монгольський воїн мав при собі мішечок з шилом та голкою для ремонту амуніції, дві шкіряні фляги, казанок для приготування їжі і шкіряний мішок зі змінним одягом, який також використовувався для переправи через ріки [3]. Відтак монголи були доволі самозарадними і добре пристосованими до різного розвитку подій. Координація дій між окремими підрозділами досягалася за допомогою різних знаків, які подавалися руками, вимпелами та прапорами днем, палаючими стрілами і факелами – вночі, дзвонами і гонгами – і вдень і вночі.

Швидке просування вперед окремих кінних загонів і всієї армії в цілому на далекі відстані досягалося і забезпечувалося за рахунок величезних табунів коней, які монголи гнали позаду наступаючого війська. З цих табунів воїни брали «свіжих» коней замість втомлених. Монгольські воїни використовували в якості бойових верхових і в’ючних тварин низькорослих, дуже невибагливих і витривалих коней, на яких можна було скакати весь день. Маршрути походів старалися прокладати по територіях з добрим трав’яним покровом, що давало можливість живити велику масу коней.

Основу війська становила численна кіннота, яка поділялась на легку і важку. Вагома роль тактики масованого обстрілу на дистанції польоту стріли свідчила про велику значимість саме легкоозброєних вершників. Такі загони поряд з традиційною тактикою розсипного строю, розвідки боєм, заманювання  і переслідування супротивника, брали участь у рукопашному бою, атакуючи лавою [5]. Для важкоозброєної кінноти характерною була тактика таранного ближнього бою у щільно зімкнутому строю [6]. Сила монгольських атак на відкритому просторі полягала в стрімкому масовому натиску кінноти. Легка кавалерія починала бій, обсипаючи супротивника хмарою стріл і вносячи дезорганізацію в його ряди. Потім лучники розходилися, даючи простір важкоозброєним воїнам, які наближалися до ворога, згідно з приписами військової служби, мовчки, без криків. Монголи вміли створити чисельну перевагу в потрібному місці, маневруючи великими кінними з’єднаннями, в результаті чого встояти перед ними було майже неможливо. У бою кіннота зазвичай розділяла головні з’єднання тих, хто оборонявся, оточувала невеликі угруповання і добивала кожне окремо [7]. Названі тактики не раз доводили свою ефективність, відтак були найчастіше використовуваними.

Розбитому або оточеному супротивнику монголи, як правило, давали можливість для відступу, знаючи, що в безнадійному становищі він може почати чинити жорстокіший опір. Зате з переможеним, деморалізованим ворогом впоратися було набагато легше. Утікачів і тих, хто відступав, монголи могли переслідувати цілодобово, до повного знищення.

З розширенням монгольської держави, включенням в її склад кочових і осілих народів, в монгольське військо вливались і загони підкорених племен. Відтак з’являлися загони піхоти, допоміжні підрозділи [8]. Так, наприклад, артилеристами юанських метальних довогнепальних знарядь були мусульмани, іранці або араби, а також китайці [9]. Таке накопичення різноманітного досвіду було однозначною перевагою для монгольського війська на випадок особливих ситуацій.

Раптовому нападу монголів передувала тривала і ретельна підготовка. Завойовницькі походи планувалися у ставці великого хана з урахуванням детально розроблених ним для своїх полководців і воїнів правил ведення бойових дій, від яких ніхто не мав права відступати. Перед початком будь-якої військової кампанії попередньо здійснювався збір всіляких відомостей про ворога. Розвідувальну інформацію монголи отримували від торговців і купців під час торгових угод, через мандрівників, послів і численних шпигунів, від бранців.

Іноді перед вторгненням монголи відправляли до противнику послів з ультимативною пропозицією стати рабами монгольського хана. Правителі, які стали васалами хана, отримували при цьому «почесний титул» типу «Раб справедливого верховного хана», «Підданий великого хана» або «Найдорожчий син хана» [10]. На грудях кожен гінець носив великий медальйон (пайцзу) із дерева і неблагородного металу або ж срібла. Про силу такого пропуску Марко Поло писав таке:

«Великий хан, сказавши братам і своєму князю все, що потрібно було передати на словах апостолу, вручив їм золоту дощечку; було на ній написано, щоб у всіх країнах, куди прийдуть три посли, давалося їм все необхідне, і коні, і провідники від місця до місця» [11].

Пайцза також вказувала на статус персони, яка відправила посланця [12]. Вочевидь послів монголи цінували, тож і будь-яке насилля щодо них не толерувалося і не залишалося без покарання.

Після аналізу обстановки і докладного вивчення військових можливостей потенційного противника зазвичай здійснювався раптовий напад великими силами. У більшості випадків такі вторгнення монголів були успішними.

Міста, за стінами яких ховалося місцеве населення і не розгромлені у відкритому бою сили, монголи тримали в облозі і брали за допомогою всілякої облогової техніки, яка прямувала за військом в обозах [13]. Характерним для монголів було те, що вони швидко пристосовувалися до нової зброї і техніки. На ворога у часі облоги монголи вміли чинити психологічний тиск. Вони роззосереджувалися біля стін міста на великому просторі так, щоб люди в облозі бачили перед собою безкрайнє море з ворожих багать. Це значною  мірою сприяло деморалізації і падінню бойового духу захисників.

Що ж до різного роду облогової техніки, то на озброєнні монголів були різноманітні оригінальні китайські знаряддя, захоплені в боях, виготовлені китайцями для монголів машини, або зроблені монголами за китайськими зразками тарани та інші стінобитні, каменеметні і вогнеметні пристосування. При цьому монголи користувалися досвідом китайських фахівців з облогових машин, яких завжди возили разом з цими ж машинами. Використовуючи катапульти, величезні баллісти та інші метальні знаряддя, монголи закидати міста ядрами, камінням, кам’яними брилами і колодами, дуже часто застосовували запальні ракети і порохові фугаси, примітивні китайські гармати, що стріляли кам’яними і залізними ядрами. Нерідко монгольські воїни при облог ворожих фортець обстрілювали їх глиняними ядрами, які вбивали й калічили ворога, але розсипалися при ударі і вже не могли бути використані вдруге [14]. Імовірно саме такі використовувалися під час вторгнень на Японські острови. «Грім-бомби» або ж «те пао» (кит.) чи «теппо» (яп.) були зброєю для бою, а не для облоги і важили всього 3-4 кг [15]. Ми знаємо, що монголи  привезли такі з собою, адже кілька таких знайшли серед уламків одного з корейсько-монгольських кораблів (Додаток 7). За допомогою требюше півдюжини бійців на носі корабля могли без складнощів метнути «грім-бомбу» на 100 метрів[16]. Така технологічна новинка легко дезорієнтовувала воїнів, які ніколи не стикалися з чимось подібним, відтак паніка і втеча були гарантовані.

Монголи мали і певний досвід бойових дій на водних просторах. Це, наприклад, захоплення Тайваню, баталії на Янцзи, Хуанхе, раніше на Аму- Дар’ї, Каспійському морі і Волзі. «Юань-ші» згадує про діяльність адміралів (свого роду), які брали участь у вторгненні на Японські острови. Вони були представникми кочових народів, вихідців з степових глибин Азії, зокрема монгол Хінду, джалаір Алахана, наймани Кудукас і Наньцзятай, тюрки – карлук Каратай, кангли Есудай і Есудар, «верховний» темник кипчак Байтімур [17]. Усе ж варто зважати, що зазначений досвід був доволі обмежений, адже переважно це були битви на річках або ж на морях поблизу узбереж.

Хубілай готував Японії ту ж долю, яку вже отримали підкорені країни Азії та Європи: «Країна вранішнього сонця» повинна була підкоритися ханові, виплачувати йому данину, не чинити опір грабежу і обслуговувати монгольську аристократію. У разі непослуху Японія повинна була зазнати нападу і розорення. Непокірних японців варто було знищити, непотрібних людей вбити, а корисних забрати в рабство. Плацдарм для нападу, зокрема порти Китаю і Кореї, був готовий. Флот і численна армія сателітів перебували в руках  Хубілая.

Підсумовуючи можна зазначити, що монголи були одними з найкращих воїнів свого часу. Уввесь їх устрій і побут сприяли вихованню тренованого, дисциплінованого і витривалого бійця. У війську була чітко визначена ієрархія  і панувала строга дисципліна, що забезпечувало хорошу дієздатність армії. Під час численних і масштабних війн їхні тактики неодноразово довели свою ефективність. Перевагу надавали перевагу масованим наступам легкої кінноти, маневрам і обманним відступам. Великою перевагою монголів був їх досвід проведення військових операцій і запозичення кращих технік і технологій підкорених народів задля вдосконалення своїх.

Проте монголи мали свої слабкі місця: у них не було досвіду масштабних десантних операцій, не скрізь можна було використовувати великі з’єднання кінноти,  не  можна  було  повністю  покладатися  на  корейських  і  китайських союзників. До того ж монголам шкодили їх зарозумілість, самовпевненість і недооцінка сил противника.

Список використаних джерел та літератури:

1. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 10.
2. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 12.
3. Stephen Turnbull, Mongol Warrior 1200-1350. (Osprey Publishing, 2003), 12.
4. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 146.
5. Там само, 150.
6. Там само, 148.
7. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 16.
8. Юлий Худяков, Вооружение центрально-азиатских кочевников в эпоху раннего и развитого средневековья. (Новосибирск: Наука, 1991), 150.
9. Кадырбаев, Александр. “Монгольские вторжения на японские острова в ХІІІ веке (по материалам китайских династийных     историй)”.            Квітень         10,                                          2020.                           Synologia.ru. http://www.synologia.ru/a/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F_%D0%BD%D0%B0_%D1%8F%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B2_XIII_%D0%B2%D0%B5%D0%BA%D0%B5
10. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 14.
11. Иосиф Магидович, ред., Книга Марко Поло (Москва: Государственное издательство географической литературы, 1956). 47.
12. Василий Киселёв, ред., «Монгольский воин», Солдат № 50 (2002): 10.
13. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 16.
14. Александр Спеваковский, Камикадзе. “Божественный ветер” в истории Японии. (Санкт-Петербург: Паритет, 2013), 16-17.
15. Сергей Школяр, Китайская доогнестрельная артиллерия. Материалы и исследования. (Москва: Наука, 1980), 196.
16. Джон Мэн, Хубилай: От Ксанаду до сверхдержавы. (Москва: АСТ, 2008), 232.
17. Кадырбаев, Александр. “Монгольские вторжения на японские острова в ХІІІ веке (по материалам китайских династийных     историй)”.            Квітень         10,                                          2020.                           Synologia.ru. http://www.synologia.ru/a/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F_%D0%BD%D0%B0_%D1%8F%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B5_%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B2_XIII_%D0%B2%D0%B5%D0%BA%D0%B5