Повна назва публікації “Аналіз праці О.Купчинського “Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько–волинських земель XIII – першої половини XIV століть” авторства В.Босака. Попереджаємо наших читачів (зокрема студентів 1-3 курсів історичних факультетів, в тому числі ЛНУ), що дана тема для реферування повторюється з року в рік, а частина лекторів є нашими підписниками.

Останнім не сподобається ні те, що Ви зкопіювали есе студента ще ген 2018 р., ні те, що ми опублікували реферат по руській дипломатії, на основному зображенні якого стоїть сторінка зі Статуту ВКЛ.

Після опрацювання праці, як об’єкт дослідження можна визначити різні види канцелярій галицько–волинських земель і актові документи які вони продукували, а предметом відповідно — аналіз масиву джерел та огляд історіографії, що є дотичні до тематики дослідження: формування уявлення про періоди розвитку канцелярії, персонал, особливості дипломатії і зовнішньої політики князів (в контексті дипломатичних функцій канцелярської установи), основні види документації, тощо. Автор подає назву праці як “Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько–волинських земель XIII – першої половини XIV століть”. Таким чином вже в назві наголошуючи на тому, що через відсутність достатньої кількості письмових джерел, а також частково через малий обсяг досліджень попередників, весь контекст розгляду проблеми побудовано на припущеннях і спробі реконструювати певні закономірності на основі фрагментальних згадок про події в другорядних джерелах. Щоб не бути голослівним, наведу приклади обох варіантів:

• маючи відомості про булли папи Григорія ІХ від 1227 р. “всім королям Русі, чи вони бажають з’єднатися з римською церквою”, дослідник висловлює гіпотезу про те, що після їх отримання канцелярія Данила Романовича повинна була надіслати відповідь, тобто між ними могло зав’язатись і активне листування.
• На основі згадок французької Хроніки Альберика  О. Купчинський припускає, що князь Роман Мстиславич мав дипломатичні зв’язки з імператором Священної Римської Імперії Філіппом (допомагав йому в боротьбі з конкурентами за корону).

На вищеописаних принципах подачі інформації загалом і грунтується все дослідження, цим можна пояснити і наявність частки “Із спостережень” — в ній, на мою думку, автор прагнув наголосити в першу чергу на тому, що подає власну думку, ні в якому разі не ставить крапку в активній науковій дискусії (яка стосується не тільки певних дипломатичних моментів, а й питання розвитку канцелярії в цей період на досліджуваних теренах загалом).

Аналізуючи доробок О. Купчинського з певної тематики, нам необхідно розглянути його біографію, сферу наукових зацікавлень, та доробок.  Олег  Антонович Купчинський (нар. 1934 р.) — український історик, філолог, педагог, голова Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Автор  відомим науковцем як в Україні, так і за кордоном. Це можна побачити по великій кількості наукових товариств, почесним членом яких є Олег Купчинський — Українська вільна академія наук у США, Українське геральдичне товариство, тощо.

 Олег Антонович зробив великий внесок у розвиток видань НТШ: з 1989 р. активно долучався до роботи товариства у Львові як науковий секретар, голова комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін; з 1990 р. як редактор  “Записок НТШ”.  Титанічною працею на посаді редактора видання Олег Купчинський долучився до видання 46 томів “Записок”, підготовки дванадцятитомної Енциклопедії “Наукове товариство ім. Шевченка”, та великої кількості тематичних збірників і видань різних секцій і відділів. І загалом Олег Антонович як керівник з 2005 р. на всеукраїнському і міжнародному рівні налагодив співпрацю НТШ  не тільки як наукової, а й як громадської організації з провідними університетами, відділами товариства у США, Канаді, Європі.[1]

 Доробок автора складають понад 500 наукових і науково–популярних праць. Це не тільки монографічні дослідження, а й статті, рецензії на праці інших дослідників, співавторство у колективних дослідженнях, збірники документів. Сферою наукових зацікавлень автора є: дослідження в галузі історії народно–розмовної і церковної  мови (за першою освітою О. К. ще й філолог), історичного джерелознавства та археографії, архівознавства, дипломатики, та інших спеціальних історичних дисциплін. [2]

Рефероване дослідження “Із спостережень…” доповнює цілу низку систематичних архівознавчих досліджень Олега Купчинського над актовими документами Галицько–Волинського князівства. Вінцем цих досліджень можна вважати докторську дисертацію автора “Акти та документи Галицько–Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV ст.”, у якій подається детальний аналіз оригіналів і копій автентичних актів, згадки і реконструкції документів. Загалом, всі 227 документів не просто показують нам специфіку дипломатії в галицько–волинських землях, а ще й політичні, економічні відносини, міжнародні контакти, та багато іншого. Тож опрацьована нами праця не є ординарним дослідженням в доробку дослідника, а є “цеглиною” яка в сукупності з іншим доробком з даної теми формує цілісне унікальне для української історичної науки дослідження в галузі спеціальних історичних дисциплін. На систематичність вивчення дипломатики вказує і те, що крім опрацювання документів княжої доби, Олег Купчинський  також систематизував інформацію про інші документальні фонди Львова — наприклад,  земські та гродські судово–адміністративні матеріали.

Аналізуючи виклад О. Купчинським змісту дослідження, насамперед слід зазначити чітку його структуризацію. У вступі праці автор зосереджує увагу на ролі письмового акту не тільки як допоміжного діловодчого елементу, а й як невід’ємної частини культурного розвитку Руси–України, та її інтеграції в тогочасну загальноєвропейську цивілізацію. Формування інституцій і структури документа показано як поєднання візантійських та західних діловодних–письмових традицій. Далі детально описано масив історіографії, що буде проаналізований мною окремо. Автор не просто перелічує наявний доробок, а й дає йому власну критичну оцінку. 

Далі О. Купчинський зупиняється на наболілій в українській історіографії темі: чи документ як необхідний елемент державного управління розвивався синхронно із візантійською і західною традицією, чи був “молодшим братом” відстаючи у своєму розвитку.  Відповідаючи на власне питання автор виокремлює кілька причин, яеими можна пояснити брак письмових пам’яток ХІІ–ХІІІ ст.:

• Специфіка права на наших теренах: спадкова, ґрунтована на звичаєвому праві, що не відчувала потреби  письмової кодифікації і можливо уніфікації.
• Можливе зіткнення східної (візантійської) і західної традицій документалістики.

Велике зацікавлення в мене викликали і ряд запитань (на даний момент без одностайної відповіді) автора стосовно канцелярії як продукуючого органу: коли слід розмежовувати її функціонування як окремої структурної інституції, чи взагалі якийсь князь посприяв цій еволюції.

Перед безпосереднім описом канцелярії вже після утворення Галицько–Волинського князівства, О. Купчинський коротко показав умовну тяглість формування суспільно–політичної ваги канцелярії ще в часи удільних князівств. Тож в цьому контексті дослідником розглянуто листування князя Володимира Володаровича  (1144, 1149, 1150, 2 – 1552). Серед них автор виділяє характерні для того періоду заприсяжні (хресні) грамоти з київським князем Всеволодом Олеговичем і угорським королем Гейзою ІІ. Також згадано і канцелярію волинського князівства,  — три листи послання Мстислава Ізяславича(1154, 1160, 1172).

Причинами швидкого розвитку княжої канцелярії у ХІІІ ст. автор вважає:

1. Соціально–економічний розвиток Галицько–Волинської Руси: кодифікація законодавства, норм правосуддя, надання великої кількості потверджень на нерухоме майно. Це, на думку дослідника, створило потребу контролю і оформлення правових актів.
2. Значний вплив в цих землях боярства (намагалося бути самостійним), скликання з’їздів, відносини з церквою.
3. Піднесення культури, — візантійські, болгарські, загальнослов’янські контакти. Створення власних писемних шкіл і правових осередків.
4. Тенденція становлення в Східній Європі правового акту як опертого на суспільний імунітет доказу на право власності.

Перед  безпосереднім початком викладу матеріалу дослідник насамперед окреслив те, що на різних етапах княжі канцелярії репрезентувались по–різному: як об’єднане Галицько–Волинське князівство, окремо Галицьке і Волинське, дрібноудільне — Бельзьке, Холмське і тд. Відповідно, на цих етапах княжі канцелярії мали різну основу і правовий статус, внутрішню структуру, кількісний склад.

Загальний принцип характеристики канцелярій О. Купчинський  пов’язує насамперед з етапами історії галицько–волинських земель. Відповідно до цього автор виокремлює канцелярії князів:   Романа Мстиславича, Данила Романовича, Лева Даниловича, Володимира Васильковича, Мстислава Даниловича, Юрія Львовича, Андрія і Льва Юрійовичів, Юрія Болеслава Тройденовича, Любарта Гедиміновича.

Але сама стаття містить не просто хронологічний виклад подій, що могли бути причетними до княжої канцелярії XIII–XIV ст., а в якості нарису подає п’ять коротких прикладів, які ілюструють найважливіші її етапи розвитку.

1. Канцелярія князя Романа Мстиславича  на сьогодні не проілюстрована джерельним матеріалом. Проте, цей факт не ставить під сумнів її зовнішньо– та внутрішньополітичну діяльність. Із документальної спадщини наявні лише уривки двох листів і одна грамота (в чотирьох списках). У всіх вищезгаданих документах відсутній початковий і кінцевий протокол, що створює значні труднощі в аналізі їх формуляру, первісного вигляду. В контексті висунутих О. Купчинським гіпотез наголошується на необхідності листування під час боротьби з Рюриком між князем Романом і Олеговичами, угорським королем Гейзою ІІІ. Також наголошено на тому, що обов’язково була наявна посольська документація, як приклад наведено посольську місію в Царгород на чолі з Твердятою Остромиричем.
2. На прикладі канцелярії Данила Романовича показано досить нестабільний період її творення (20–30 рр. ХІІІ ст.) і розбудови (1238–1264 рр.) і становлення як окремої адміністративно–державної структурної одиниці. Періодизація цього етапу є структурована автором:  1215–1230 рр. — від повернення м. Володимира до об’єднання Волині, 1230–1238 рр. — боротьба за Галичину, 1238–1264 рр. — князювання в об’єднаних землях. Найбільше уваги присв’ячено міжнародним відносинам: питання папських булл Гонорія ІІІ і Григорія ІХ, Інокентія ІV , відносин з угорським королем Андрієм ІІ, австрійським герцогом Фрідріхом Бабенбергом, литовцями, та  ін. Особливу увагу зосереджено на періоді монгольської навали, коли наші землі стали захисним форпостом Європи. Значною проблемою дослідження дослідник вважає відсутність оригінальних текстів, можливості реконструювати список документів відповідно. Значну увагу саме в даному нарисі зосереджено ієрархічній структурі і функціональним обов’язкам персоналу канцелярії.
3. Канцелярія Володимира Васильковича (1239–1289 рр.) є прикладом типової спадкоємної канцелярії Романовичів. Поданий список документів, що могли продукуватись є дуже коротким і реконструйованим на основі літописів. Найбільше листів адресовано мазовицькому князю Конраду Семовитовичу і луцько–дубенському князю Мстиславу Даниловичу (загалом 12 документів). Це підкреслює, на мою думку, локальний характер діяльності канцелярії — тобто суперечки за території з найближчими сусідами. Також, за діяльністю цієї канцелярії О. Купчинський описує перебіг складання документа.
4. Канцелярія Юрія Львовича  (60 рр. ХІІІ ст. – 1315 р.) є найменш описаною в рамках свого нарису, оскільки продуковані нею документи не збереглися до наших днів. Але це, тим не менш, не означає що Юрій Львович не вів активної внутрішньої і зовнішньої політики. Саме він заснував Галицьку митрополію, знову об’єднав Галичину і Волинь, зумів поновити зв’язки з іншими державами. Стосовно персоналу цієї канцелярії згадано виключно посаду печатника в контексті опису великої державної (княжої) печатки Юрія Львовича. Ми маємо лише 2 наявних документи з цього періоду діяльності канцелярії, це листи 1282 і 1288 рр., реконструйовані з літописів. Авторськими гіпотезами є можливі міжнародні відносини з Царгородом, папою римським Климентієм V.  Цінною інформацією є і згадані в пізніших королівських привілеях грамоти.
5. Не зважаючи на скупі відомості про канцелярію Юрія Болеслава Тройденовича (1323–1340 рр.), Юрій Купчинський подає доволі багато інформації про цей період діяльності канцелярії. Серед п’яти документальних пам’яток цього періоду дослідник виділяє два зразки формулярів — договірної і дарчої грамот. У тексті детально проаналізовано їх спільні і відмінні риси по пунктах кожної із дипломатичних клаузул.

В кінці праці підбито невеликий підсумок стосовно стану вивчення проблеми.

Дослідження О. Купчинського є доволі дискусійним, залишає без відповіді багато запитань:

• Насамперед, на початку статті автор критикує ідею західного “культуртрегерства” (стверджували польські дослідники О. Яблоновський, Е. Краковський), а також дослідників, які не бачать “ніякого відчутного зв’язку між писемністю і документальністю на Русі у Х–ХІІ ст.
• Відкриває дослідник дискусію і зі зворотнього боку, критикуючи українських науковців, які в своїх не підкріплених джерельним матеріалом твердженнях переоцінюють величину документального спадку канцелярій на Русі.
• Новою для української науки є і спроба автора пов’язати в одну ланку адміністративну традицію Київської держави і пізніших удільних князівств.
• Прямо критикує О. Купчинський і твердження дослідника Дж. Феннела про те, що удільні князівства характеризувались як криза князівської влади.
• Присутня у тексті і критика спроб прив’язати канцелярську традицію Галицько–Волинського князівства суто до західної чи до візантійської традиції, відкидаючи при цьому варіант її автентичного розвитку.
• На мою думку, дискусійним є і припущення автора про наявність у князя Юрія Болеслава Тройденовича трьох груп писарів — “руськомовної”, “латиномовної”, “грекомовної”. При цьому варто згадати для прикладу твердження вченого А. Флоровського про те, що Юрій Болеслав спирався лише на іноземців у поточних справах. Тимбільше, що хроніки і джерела вказують, що оточення князя складали “Bohemi et Alemanni”. Ну і загальновідомий факт — князь Юрій Болеслав провадив політику звернену на Захід, оскільки виховувався і провів юні роки в іноземному оточенні.

На початку дослідження “Із спостережень…” Олег Купчинський поверхнево аналізує висвітлення розвитку  документа включеного в контекст  історії канцелярій Руси–України та інших державних і духовних установ, яка ще не знайшла належного висвітлення в історіографії. З цією тезою однозначно можна погодитись, оскільки ґрунтовні дослідження, які б ставили собі за мету розв’язати питання історії розвитку документа в українській історичній науці ми не маємо. Весь використаний бібліографічний матеріал за територіальним походженням авторів можна поділити на кілька груп:

Праці радянсько–російських дослідників. Саме вони містять найбільше інформації стосовно досліджуваної теми. Відповідно до глибини висвітлення матеріалу О. Купчинський також розділив їх на кілька умовних підгруп:

• Загальні праці–міркування, які торкалися питання розвитку документу і діяльності княжої канцелярії. Насамперед, йдеться про дослідників М. Ліхачова, Д. Самоквасова, О. Лаппо–Данилевського. В якості яскравого прикладу може слугувати дослідження  “Дипломатика” М. П. Ліхачова — дореволюційного російського історика. Вона є типовим узагальненим і оформленим лекційним курсом для студентів, що подає загальну історію становлення дипломатики як науки.
• “Вузькі” дослідження, що торкаються аналізу розвитку окремих письмових пам’яток, в цьому контексті варто зазначити доробок С. Валка, Д. Лихачова, С. Каштанова.  Їх автор критикує за спорадичність праць (вибірковість, несистематичність). В цьому випадку я частково не погоджуюсь з дослідником, оскільки написання будь–яких  наукових робіт потребує індивідуального підходу, не можливо когось змусити написати узагальнену працю про канцелярію на Русі, та й чи буде при цьому достатнє наукове підґрунтя у вигляді джерельного матеріалу ?
• Доробок Б. Рибакова і В. Пашуто, які вивчають документальні матеріали, займаються реконструкцією і формують дані про основні типи і види документів. Джерельною базою цих досліджень насамперед є літописи. “Каменем” критики О. Купчинського в даному випадку є відсутність будь–яких досліджень стосовно канцелярії як виконавчого органу, що продукував документи які реконструюються. В даному випадку я цілком погоджуюсь з автором, оскільки лише він зумів вдало поєднати два необхідні суміжні елементи — сам актовий документ і канцелярію як структурну одиницю.

Праці українських науковців в аналізі історіографії згадані дещо менше, автор критикує цілу плеяду істориків — А. Петрушевича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, Я. Дашкевича, та ін.; через не надання належної уваги  досліджуваній темі. Впринципі, в дослідженнях наших науковців можна теж відзначити спорадичність.  Наприклад, Я. Дашкевич є автором невеликої статті — “Грамота Федора Дмитровича 1062 р.”,  що є типовим прикладом вузькоспеціалізованого історичного дослідження. Українські науковці дійсно в пострадянський період ще не змогли випустити узагальнююче і ґрунтовне дипломатичне дослідження.

Великою перевагою О. Купчинського є і залучення до бібліографічного “фундаменту” дослідження доробку європейських істориків. Насамперед ідеться про польські праці С. Мікуцького, Г. Ловмянського, чеського науковця Й. Мацурека, німецького — Г. Стекеля, тощо. Матеріал в цих працях, за словами автора, подано на загальнослов’янському рівні. Це впринципі і не дивно, оскільки автори є іноземцями, не завжди обізнані з історичними деталями і особливостями, часто не мають доступ до великого масиву джерел (через відсутність перекладів). Це і відбилося значною мірою на відсутності інформації про канцелярію як установу. Але, залучення не тільки вітчизняних і радянських праць з тематики є ще однією вагомою рисою, за якою ми можемо кваліфікувати доробок О. Купчинського як повноцінний, європейський.

Праця О. Купчинського “Із спостережень…” побудована  на методі історичної реконструкції. Причиною цього є відсутність достатньої кількості джерельного матеріалу в оригіналі і загалом. Тому пам’ятки реконструюються або на основі літописів, або фігурують в гіпотезах автора стосовно необхідності продукування актового матеріалу в процесі ведення переговорів, військових дій. Такий метод, на мою думку, є правильним оскільки до цього дослідники просто не розглядали канцелярію Галицько–Волинської держави в контексті міжнародних відносин з Візантією, європейськими країнами. Бачачи, які документи були створені в процесі цих подій в інших державах, упускався момент наявності такої документації в наших канцеляріях. Я вважаю, що насамперед це пов’язано з хибним висвітленням в історіографії (переважно радянській, але і в праці європейського дослідника Дж. Фенела) періоду руських удільних князівств як чвар і загального культурного і політико–правового розвитку.

Також безсумнівною перевагою дослідження є його чіткість викладу, спроба візуальної систематизації в кілька схем і таблиць. Праця легко читається, можна “відсіяти” суттєву інформацію від прикладів, тощо. Як було зазначено раніше, джерельна база є надзвичайно малою, тож автор залучив і детально описав кожне з них. Стосовно історіографії О. Купчинський також систематично і ґрунтовно підготувався до дослідження — присутній критичний аналіз матеріалу, наводяться різні цитати, гіпотези.

Підсумовуючи матеріал, який подає О. Купчинський у своїй праці “Із спостережень…” можна виділити кілька ключових тез:

• Дослідник досконало ознайомлений з описаним періодом, залучив велику кількість не тільки української і радянської, а й європейської історіографії.
• Попри те, що О. Купчинський висуває багато гіпотез (особливо тих, які стосуються дипломатичних актів як продукту міжнародних відносин), які можуть викликати заперечення в інших науковців, автор не ставить остаточної крапки, не переконує нікого в остаточній правоті, є відкритим до дискусій.
• Процес розвитку канцелярії і документа Галицько–Волинської держави не описується автором як “відірваний”. Великий наголос зроблено насамперед на традиції ще з часів Київської Русі (себто, до роздробленості на удільні князівства), а також яскраво переплетений з подіями на міжнародній арені.
• Стан висвітлення розвитку актового документа в окресленому дослідженням проміжку (XIII–XIV ст.)  бажає кращого. Праця О. Купчинського є першою повноцінною роботою даної тематики.
• Періодизація розвитку канцелярії і документа, що подана в даній праці за періодом діяльності князів є науково обґрунтованою, і може застосовуватись в контексті дослідження дипломатики часів Київської держави, та інших удільних князівств.
• Добре попрацював О. Купчинський і над методологічною базою і термінологією дослідження. Зокрема, в контексті опису діяльності канцелярії Данила Романовича особливу увагу заслуговує схематизація структури посад канцелярії, дискусій стосовно їх назв (порівняно з канцеляріями інших європейських держав), регламентації діяльності канцеляристів, тощо.
• Попри те, що матеріал подано досить ґрунтовно і на даний момент, в тему дослідження можна ще заглиблюватись. Особливо перспективним, на мою думку, є продовження методу історичної реконструкції. Галицько–Волинська держава показана завдяки цьому методу не якоюсь другорядною і віддаленою на міжнародній арені, а в контексті активних відносин з іншими удільними князівствами і міжнародних з європейськими державами.

---

Список використаних джерел та літератури:

[1] Олег Шаблій,  “До 80-ти ліття Олега Купчинського”, Онлайн-журнал Наукового товариства ім. Шевченка, 30 травня 2014, отримано доступ 1 травня 2018, https://ntsh.org/content/do-80-littya-olega-kupchinskogo.

[2] Ігор Гирич, “Купчинський Олег”, у книзі Енциклопедія Львова том 3, ред. Андрій Козицький, (Львів: Літопис,2010), с. 690–691.

[3] Олег Купчинський, Акти та документи Галицько–Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти. (Львів, 2004): 1285.

[4] Олег Купчинський, Із спостережень над розвитком документа та діяльністю князівської канцелярії галицько-волинських земель XIII – першої половини XIV століть. (“ЗНТШ”, 1996, т. 231)

(Прим.ред.: Дослідження О.Купчинського з Галицько-Волинської дипломатії особливо стануть в нагоді студентам історичних факультетів 1-3 курсів, по курсах Давньої, Ранньомодерної Історії України, Джерелознавства а також Спеціальних історичних дисциплін. З огляду на це, прикріпляємо посилання на частину доробока науковця в електронному форматі: https://chtyvo.org.ua/authors/Kupchynskyi_Oleh/ )